Глава сорок восьма

Коли ми повертаємось додому, місто вже спить.

Вулиці — порожні, немов вимерлі, і тільки жовті ліхтарі, наче вартові, кидають на сніг довгі, тремтливі тіні. Сніжинки падають повільно, немов бояться розбудити ніч, обвиваючи наш дім — наче старі друзі, що прийшли вкрити нас білим покривалом.

Ми йдемо поруч, і наша тиша — не порожнеча, а щось живе, тепле. Вона не давить, не розділяє — вона обнімає.

У будинку тепло.

Тепло, що проникає під шкіру, виганяючи останні сліди зимового холоду. Ігор вмикає світло на кухні — приглушене, м’яке, як його погляд, коли він дивиться на мене. Я скидаю пальто, і відчуваю, як у грудях ще дзвенить цей вечір — кожен його сміх, кожне дотикання, кожне слово, що застрягло десь під ребрами, немов тріпке світло.

— Залишайся так, — каже він, коли я заходжу в кімнату в його светрі.

Його голос — низький, теплий, як дотик вовни до шкіри.

— Ти в ньому — як вільне дихання.

Я усміхаюсь. Цей светр занадто великий для мене, але в ньому я відчуваю себе захищеною. Ніби він — це ще одні обійми, ще один спосіб сказати: "Ти не одна".

Я сідаю поруч, підтягуючи ноги під себе. Дивлюсь на нього, на цю людину, що стала моїм сонячним променем у найдовші ночі.

— Як добре, що ми втекли. Як добре, що ми тут.

Мої слова — не просто фраза. Це видихання. Вивільнення. Визнання того, що ми пройшли крізь пекло, щоб опинитися тут, де можна просто дихати.

— Може, це і є щастя — коли тебе нічого не тягне назад?

Я запитую це не тільки його. Я запитую саму себе. Чи можна нарешті перестати озиратися? Чи можна просто бути?

Він замислюється. Його очі — темні, глибокі, як ліс уночі.

— Може, — відповідає він.

А потім додає, і його голос звучить так, ніби він вирізає ці слова прямо з серця:

— А може — щастя — це бути з тим, за кого хочеш боротися. Що б не було.

Це не просто відповідь. Це — обітниця.

Бо ми обидва знаємо: світ не став безпечним. Ми не стали ідеальними. Але ми вибрали це — вибрали боротьбу, вибрали один одного.

І саме це робить нас вільними.

Саме це робить нас живими.

Його долоня накриває мою.

Простий жест. Звичайний. Але його дотик – як падіння крізь тонкий лід у безмежність. Він не стискає, не тримає – вкриває. Ніби каже: "Я тут. Навіть коли ти впадеш – я вловлю".

Я знаю – він відчуває мене без слів. Читає по дрожі пальців, по тому, як повільно видихаю, коли його великий палець невимушено проводить по моєму пульсу. Це лякає. Бо таке знання – як відкрита рана: жива, ніжна, вразлива.

— Я вчуся довіряти, – кажу собі вголос.

Але це брехня. Я вчуся здаватися.

Ігор нахиляється ближче. Його подих – теплий вітер перед зливою. Він торкається мого чола, губ, щоки – немов сліпий, що читає мене по рельєфу.

Все зупиняється.

Тиша – не ватна ковдра. Вона – як повітря після грому: насичене електрикою, важке від невимовленого.

Я знаю, що саме зараз ми обоє відчуваємо одне й те саме. Не пристрасть. Не жагу.

Глибину.

Ту прірву між "я" і "ти", де народжується "ми".

Він не поспішає. Його пальці – археологи моїх рубців. Кожен дотик – розкопки. Кожен поцілунок – знахідка.

Ми просто сидимо.

Коли я кладу голову йому на груди, його серце б'ється під вухом – нерівно, навперекір ритму.

— Я тебе ніколи не зраджу, – шепоче він.

Його голос – як ніж у масло: м'яко, без зусиль. Але ці слова – не обітниця. Вони – визнання.

Я заплющую очі.

— І я тебе.

Моя відповідь – не більше ніж видих. Але в ній – всі мої демони, всі мої ночі, всі мої "ніколи більше".

Цієї ночі ми не говоримо більше.

Але наші тіла – говорять.

Його рука на моїх ребрах – карта місць, де я ще боюсь.

Мої губи на його зап'ясті – молитва без слів.

І коли я засинаю, мені не сняться жахи.

Сниться його дихання – тепле, рівне, справжнє.

Сниться, що я – не втеча.

Я – пристань.