Глава сорок сьома

Телефон у його руках лежить нерівно — як птах з підбитим крилом. Я помічаю це ще здалеку, коли виходжу з ванної, витираючи волосся рушником, що пахне м'ятою і моєю власною втомою. Він щось швидко записує у блокнот, який ми купили у Відні того дня, коли ще вірили, що світ — це місце для сміливих.

— Добрі новини?

Питання вилітає з мене раніше, ніж я встигаю його обдумати. Але щось у напруженні його плечей, у тому, як пальці стискають ручку — наче вона останній якір у штормі — підказує: ця розмова була не просто черговим дзвінком.

Він піднімає очі.

І я бачу.

Боже, я бачу те, що зникло з його обличчя місяці тому — цю крихту світла в кутках очей, що зараз розливається, як перше проміння сонця після довгої зими.

— Австрійці погодились, — голос його низький, але в ньому грає нота, яку я впізнала б серед тисячі. — Невеликі обсяги, але... ми ще в грі.

Тіло моє реагує раніше розуму — я вже кинулася до нього, вдивляючись у цю зморшку біля ока, що залишилась від усмішки, якої я не бачила так довго. Він сміється — справжнім сміхом, тим, що дзвенить, як скло під дощем, і я ловлю себе на думці: "Так, ми ще живі".

— Ми все ще боремось, — шепочу я йому в шию, де пульсує жилка, знайома мені краще, ніж власні риси обличчя.

— І виграємо, — він гладить мене по спині, його пальці малюють невидимі шрами наших поразок. — Потроху.

Тільки тоді я помічаю на столі.

Склянку червоного.

Сир, нарізаний тонкими скибочками — як ті плани, що ми так старанно будували.

Оливки — маленькі чорні сльози радості.

І свічка. Одна. Горітиме, мабуть, недовго — але достатньо, щоб освітити цю мить.

— Слухай... — він бере мене за руки, і його долоні теплі, як літній дощ. — Там є місце. Кафе біля старого мосту. Приховане, як наші надії останні місяці. Я подумав...

Його голос ламається.

Я бачу, як він ковтає.

— Якщо не відсвяткувати життя зараз — то коли?

І в цю мить я розумію: ми не просто виживаємо.

Ми — святкуємо кожен вдих на краю прірви.

* * *

Кафе притаїлось у підвальному поверсі, наче свідомо ховаючись від сторонніх очей — таке ж сховане, як і наші останні надії. Дзвін дзвіночка над дверима звучить як дитячий сміх у пустому будинку. Всередині пахне — о, цей запах! — свіжою випічкою, що нагадує дитинство, кавою з нотками кардамону і чимось ще... базиліком чи мʼятою? Чимось, що пахне життям, яке продовжується навіть у самому серці зими.

Власник — сідовласий чоловік з руками, зморщеними від роботи, але з очима, молодими від цікавості — зустрічає нас усмішкою, наче впізнавши старі знайомі душі.

"Ваше місце чекає", — немов говорить його погляд.

Ми сідаємо біля вікна, де сніг за віконним склом нагадує білий пух, що обсипався з подушки. Мої пальці слідкують за вузликами дерева на столі — кожен вигин, кожна тріщинка — як шрами на шкірі часу.

— Почуваюсь, як у фільмі, — видихаю я, і мої губи мимоволі тягнуться до усмішки.

Його рука — тепла, трохи шорстка — накриває мою, ніби намагаючись передати те, що важко вимовити: "Я тут. Я з тобою. Навіть коли світ розпадається на частини".

— Ми і є фільм, — він відповідає, його голос низький, як гул далекого потяга вночі. — Просто сценарій пише не сценарист, а життя. І ми поки що не знаємо жанру.

— Драма з елементами трилера, — кидаю я, і в цьому жарті — вся наша остання рік: невизначеність, страхи, ці безсонні ночі, коли ми мовчки курили на балконі, дивлячись на зірки, які, здавалося, вже ніколи не будуть для нас світити так яскраво.

— І з обов'язковим хепі-ендом, — він торкається мого зап'ястя, де пульс б'ється часто-часто, наче пташка, що потрапила в пастку.

Ми замовляємо пасту — з трюфельною олією, що пахне землею після дощу, — запечений сир, що тягнеться, як наші спогади, і два келихи червоного вина, яке грає на світлі, як кров у венах.

І говоримо.

Про його бізнес — цю фортецю, яка ледь не розвалилася під ударами кризи, але вистояла.

Про мій новий розділ — історію, яку я пишу, наче витягуючи з себе шматки душі, щоб перетворити їх на слова.

Про колонку для європейського видання — мій шанс, мій квиток у майбутнє, яке раптом здається не таким уже і далеким.

Про Антона, який несподівано написав — і як ці кілька рядків зрушили щось у його серці, що давно вважалося замкненим на ключ.

Про весну, яка, можливо, нарешті прийде до нас — не тільки за вікном, але і в наших душах.

І коли його рука знову знаходить мою під столом, я розумію: ми вже не ті, що були рік тому.

Ми — сильніші.

Навіть якщо наші рани ще не загоїлись.

Навіть якщо іноді вночі я все ще прокидаюся від того, що його місце поруч холодне.

Тому що зараз, у цьому кафе, де пахне життям і надією, де вино смакує, як перемога, а його очі дивляться на мене так, ніби я — центр його всесвіту...