Глава сорок сьома

Телефон у його великих руках зараз лежить дивно й нерівно — наче поранений птах із підбитим крилом. Я чітко помічаю це рухливе напруження ще здалеку, коли повільно виходжу з нашої ванної кімнати, дбайливо витираючи вологе волосся пухнастим рушником, який досі виразно пахне свіжою гірською м'ятою і моєю власною, накопиченою за останні місяці втомою. Ігор у цей час щось гарячково й швидко записує своєю розмашистою рукою у старий шкіряний блокнот — той самий, який ми колись випадково купили в маленькій крамниці у Відні. У той дивовижний день, коли ми обоє ще щиро й наївно вірили, що весь цей величезний світ — це безпечне місце виключно для сміливих та вільних людей.

— Ігорю, якісь добрі новини?

Це запитання вилітає з мого горла значно раніше, ніж я взагалі встигаю хоч трохи його обдумати. Але щось у раптовому полегшеному напруженні його широких плечей, у тому, як його міцні пальці стискають звичайну ручку — наче вона прямо зараз є його останнім рятівним якорем у цьому життєвому штормі — безпомилково підказує мені: ця телефонна розмова була не просто черговим сухим дзвінком по роботі.

Він повільно піднімає на мене свої втомлені очі. І я миттєво все бачу.

Боже, я нарешті виразно бачу на його обличчі те, що, здавалося, безслідно зникло звідти довгі місяці тому — цю крихітну, ледве помітну іскру живого світла в кутках очей. Зараз вона стрімко розливається по його рисах, як перше тепле проміння весняного сонця після неймовірно тривалої, суворої зими.

— Марто, австрійці все ж таки погодились, — його голос звучить низько, з легкою хрипотою, але в ньому виразно грає та сама знайома нота, яку я тепер легко впізнала б серед тисячі чужих голосів. — Поки що це зовсім невеликі, пробні обсяги поставок, але... ми все ще в грі, малюку. Ми встояли.

Моє тіло реагує на ці слова значно швидше за розум — я вже в наступну секунду стрімко кидаюся до нього, жадібно вдивляючись у ту саму тонку, рідну зморшку біля ока, що залишилась у нього від щирої усмішки, якої я не бачила так болісно довго. Він раптом тихо сміється — справжнім, легким чоловічим сміхом, тим самим, що дзвенить у моїй голові, як чисте скло під краплями літнього дощу. І я вперше за довгий час ловлю себе на чіткій, пронизливій думці: «Так, попри все, ми з ним ще живі».

— Ми все ще боремось, Ігорю, — ледве чутно шепочу я йому прямо в шию, туди, де швидко пульсує гаряча жилка, яку я зараз знаю набагато краще, ніж свої власні риси обличчя в дзеркалі.

— І ми обов'язково виграємо цю війну, — він ніжно й міцно гладить мене своєю великою долонню по спині, і його пальці при цьому наче акуратно малюють у повітрі невидимі шрами всіх наших минулих поразок. — Потроху, крок за кроком, але виграємо.

Тільки в цю хвилину я нарешті помічаю те, що вже стоїть на нашому кухонному столі. Великий келих хорошого червоного вина. Дорогий сир, акуратно нарізаний тонкими, майже прозорими скибочками — точнісінько як ті крихкі плани на майбутнє, які ми так старанно й потайки будували останнім часом. Глянцеві чорні оливки — маленькі, блискучі сльози нашої теперішньої радості. І одна-єдина свічка, що тихо потріскує в центрі. Вона горітиме, мабуть, зовсім недовго — але її теплого світла прямо зараз більш ніж достатньо, щоб повністю освітити й назавжди закарбувати в пам'яті цю коротку мить.

— Марто, послухай мене... — він ніжно бере мене за руки, і його долоні в цю секунду здаються мені теплими, як лагідний літній дощ після спеки. — Тут неподалік, у підвалі, є одне чудове місце. Маленьке кафе біля старого кам'яного мосту. Воно затишне й повністю приховане від сторонніх очей — таке ж сховане, як і всі наші надії протягом останніх місяців. Я подумав...

Його низький голос на секунду раптово ламається від хвилювання. Я виразно бачу, як він важко ковтає повітря, намагаючись стримати емоції.

— Якщо ми не наважимося відсвяткувати наше життя прямо зараз — то коли ми взагалі це зробимо?

І в цю саму мить я остаточно розумію: ми з ним більше не просто банально виживаємо під чужими іменами в цій далекій країні. Ми — святкуємо кожен свій новий вдих на самому краю глибокої прірви.

Кафе біля старого мосту

Це маленьке кафе дійсно притаїлось у похмурому підвальному поверсі старої будівлі, наче воно свідомо й ретельно ховалося від будь-яких сторонніх очей — таке ж глибоко сховане, як і наші останні тендітні надії на порятунок. Різкий дзвін маленького мідного дзвіночка над вхідними дверима в ту хвилину пролунав для нас, як безтурботний дитячий сміх у давно пустому, закинутому будинку.

Всередині приміщення пахло — о, цей дивовижний, запаморочливий запах! — свіжою, щойно спеченою випічкою, яка миттєво нагадувала про безтурботне дитинство, міцною кавою з яскравими нотками пряного кардамону і чимось ще дуже знайомим... свіжим базиліком чи, можливо, тією самою мʼятою? Чимось таким, що виразно пахло справжнім, бурхливим життям, яке вперто продовжується навіть у самому серці холодної альпійської зими.

Господар закладу — літній, сідовласий чоловік із великими руками, вкритими глибокими зморшками від багаторічної важкої роботи, але з дивовижно молодими, живими від цікавості очима — зустрів нас доброю, спокійною усмішкою. Наче він миттєво, без слів упізнав у нас двох свої старі знайомі, зранені душі. «Ваше особисте місце давно чекає на вас», — немов відкрито говорив весь його теплий погляд.

Ми мовчки сіли за невеликий столик біля самого вікна, де густий сніг за товстим віконним склом зараз найбільше нагадував м'який білий пух, що щойно випадково обсипався з розірваної домашньої подушки. Мої тонкі пальці повільно слідкували за химерними вузликами натурального дерева на поверхні столу — кожен вигин, кожна дрібна тріщинка на ньому здавалися мені шрамами на старій шкірі самого часу.