Глава сорок шоста

Сніг хрустить під ногами, як підсвідомість під натиском спогадів. Гори мовчать — ці великі, похмурі свідки мого безмовства. Повітря навколо пахне м’ятою (завжди її улюблений аромат) і гірким димом. Я повільно йду повз озеро, що замерзло так само міцно, як і всі мої колишні спроби говорити правду, сильніше загортаючись у пальто — цю останню надійну броню між мною і жорстоким світом.

Весь цей величезний простір навколо — сліпуче білий. Наче чиста сторінка. Наче раптовий шанс почати все знову. Наче вибачення, яке я, скоріш за все, ніколи в житті не отримаю.

Мене дрібно трясе. І зовсім не від зимового холоду — від того важкого каменя, що мертво застряг у моєму горлі, коли я вперше серйозно подумала: «А що, як дійсно спробувати?» Телефон у кишені зараз важить цілу тонну. Він важить роки нашого гнітючого мовчання. Він важить усі ті короткі «привіт» і «бувай», що так ніколи й не були сказані одна одній.

Я повільно піднімаюся по дерев'яних сходах, але не заходжу всередину будинку. Стою на підсвіченій теплим віконним світлом ділянці веранди, раптово пригадуючи, як колись у юності ми таємно курили вночі, ховаючись від різкого світла ліхтаря, і сміялися так тихо, щоб ніхто в домі не почув. Де вона колись м'яко казала мені: «Мартусю, ти занадто багато думаєш». А я з усмішкою відповідала: «Бо занадто багато боюся».

Пальці на морозі самі, майже не слухаючись, швидко набирають повідомлення:

«Ти маєш кілька хвилин? Мені дуже треба поговорити»

Три крапки статусу на екрані. Три гучні удари мого серця. Коротка відповідь:

«Звісно. Дзвони»

Я рішуче натискаю зелену кнопку виклику — і в цю ж секунду всі мої заздалегідь підготовлені, розумні фрази миттєво розчиняються в голові.

— Марто...

Такий до болю знайомий голос. Таке саме просте «привіт», як і колись давно. У цьому одному короткому слові зараз — усі наші затишні вечори на кухні, дівочі сльози в подушку, наші безглузді сварки, які завжди закінчувались однаковим гучним сміхом. Усе, що було між нами до того, як ми остаточно перетворилися на двох чужих людей, що лише раз на кілька місяців сухо пишуть одна одній «як справи?». Я панічно боюся, що наша дружба просто не витримає цієї тривалої розлуки й таємниць. Боюся назавжди втратити не просто близьку подругу, а людину, яка свого часу стала для мене справжньою сімʼєю.

— Я не знаю, Леро, — важко зітхаю я в слухавку, і це моє «не знаю» — зараз найправдивіша річ, яку я взагалі говорила за всі останні роки втечі. — Просто... здається, я нарешті дійшла до тієї межі, до тієї точки, коли або говорити все як є, або не говорити вже ніколи в житті.

Суцільна тиша на тому кінці дроту. Я чітко чую через динамік, як вона важко дихає. Точно так само, як колись дихала, коли ми підлітками лежали пліч-о-пліч на ліжку й нерухомо дивилися у стелю, боячись уголос сказати те, що насправді хотіли. Так само, як коли разом дивилися старі мелодрами й наївно мріяли про велике кохання. Таке, як на екрані. Обов'язково для нас обох. Щиро мріяли, що вийдемо заміж у один і той самий рік і наші майбутні діти теж будуть міцно дружити. Мріяли, що на старості обов'язково придбаємо два затишні будинки поряд і будемо проводити весь свій вільний час разом.

— Марто, я слухаю тебе, — тихо промовляє вона нарешті. І в цих двох простих словах величезне провалля, що в останні місяці утворилося між нами, раптом стає набагато менш глибоким.

Я закриваю очі від полегшення. Сніг навколо падає так повільно, немов увесь час у світі зумисно уповільнився спеціально для цієї нашої розмови.

— Я просто хочу сказати...

Але слова знову застрягають у моєму горлі. Бо як правильно сказати людині «пробач» за те, що, здавалося б, взагалі не можна вибачити? Як логічно пояснити, що іноді я досі прокидаюся серед ночі в холодному поту від того, що все ще виразно чую її дзвінкий сміх у сусідній кімнаті, і мені так шалено хочеться прямо зараз знайти її там, обійняти й нарешті розповісти про всі свої найстрашніші внутрішні страхи?

— Мартусю, я теж за тобою неймовірно скучаю, — раптом тихо чую я її тремтячий голос.

І білий сніг довкола мене в цю мить просто перестає падати. На одну єдину секунду. На одну дивну, справді чарівну секунду — весь цей величезний світ навколо нас повністю завмирає.

Шматки м'яса з пащі хижака

— Я хочу поговорити з ним.

Ці слова раптово випадають з мого рота, як гостра кістка, що застрягла в горлі довгими роками. Мені навіть не потрібно нічого уточнювати чи називати імена — Лера все чудово знає. Вона завжди все знала про мене. Бо її очі єдині бачили те, що я так ретельно намагалася сховати навіть від самої себе: як я, уже доросла, сильна жінка, все ще таємно тримаю в найглибшій шафці ту стару дитячу фотографію, де мій батько щиро й тепло сміється. Справжній. Зовсім не той безжальний монстр, яким він незворотно став після смерті мами.

Тиша на тому кінці дроту миттєво стає густою і липкою, як чорна смола. А потім — лише одне єдине слово розколює її навпіл:

— Про що?

Я мовчки дивлюсь на свої руки. Вони помітно тремтять на зимовому повітрі. Наче мої пальці досі фізично пам'ятають те, що свідомість уже давно намагалася відкинути й забути — його великі долоні, які обпікали мене крижаним холодом контролю, коли він востаннє торкнувся мого плеча перед тим, як назавжди вийти з дверей маминої лікарняної палати.