Глава сорок шоста

Сніг хрустить під ногами, як підсвідомість під натиском спогадів. Гори мовчать – ці великі, похмурі свідки мого безмовства. Повітря пахне м’ятою (завжди її улюблений аромат) і димом. Я йду повз озеро, що замерзло, як мої спроби говорити правду, загорнувшись у пальто – цю останню броню між мною і світом.

Весь цей простір – білий. Наче чиста сторінка. Наче шанс почати знову. Наче вибачення, яке я ніколи не отримаю.

Мене трясе. Не від холоду – від того каменя, що застряг у горлі, коли я вперше подумала: "А що, як спробувати?" Телефон у кишені важить тонну. Він важить роки мовчання. Він важить усі ті "привіт" і "бувай", що так ніколи і не були сказані.

Я піднімаюся по сходах, але не заходжу в будинок. Стою на підсвіченій віконним світлом ділянці, пригадуючи, як колись ми курили вночі, ховаючись від світла ліхтаря, сміялися тихо, щоб ніхто не почув. Де вона казала мені: "Ти занадто багато думаєш". А я відповідала: "Бо занадто багато боюся".

Пальці самі набирають повідомлення:
«Ти маєш кілька хвилин? Мені дуже треба поговорити»

Три крапки. Три удари серця. Відповідь:
«Звісно. Дзвони»

Я натискаю зелену кнопку – і раптом усі мої підготовлені фрази розчиняються.

— Марто...

такий знайомий голос. Таке саме "привіт", як колись. У цьому одному слові – вечори на кухні, сльози в подушку, наші сварки, які закінчувались сміхом. Усе, що було до того, як ми перетворилися на двох чужих людей, що іноді пишуть один одному "як справи?" Я боюсь, що наша дружба не витримає цієї розлуки. Боюсь втратити не просто подругу, а людину, яка стала сімʼєю.

— Я не знаю, — зітхаю я, і це "не знаю" – найправдивіша річ, яку я говорила останні роки. – Просто... здається, я дійшла до точки, коли або говорити, або ніколи.

Тиша на тому кінці. Я чую, як вона дихаєш. Так само, як дихала, коли ми лежали пліч-о-пліч і дивилися у стелю, боячись сказати те, що насправді хотіли. Так само, як коли дивилися фільми і мріяли про кохання. Таке, як на екрані. Для нас обох. Мріяли, що вийдемо заміж у один рік і наші діти будуть дружити. Мріяли, що на старості придбаємо будинки поряд і будемо проводити увесь вільний час разом.

— Я слухаю, — промовляє нарешті. І в цих двох словах – провалля між нами стає менш глибоким.

Я закриваю очі. Сніг за падає повільно, немов час уповільнився спеціально для цієї розмови.

— Я хочу сказати...

Але слова застрягають у горлі. Бо як сказати "пробач" за те, що не можна вибачити? Як пояснити, що іноді я прокидаюся серед ночі від того, що все ще чую її сміх у сусідній кімнаті і мені так хочеться знайти її там й розповісти про всі свої страхи.

— Я теж скучаю, — раптом чую я її голос.

І сніг довкола перестає падати. На одну секунду. На одну дивну, чарівну секунду – весь світ завмирає.
 

"Я хочу поговорити з ним."

Ці слова випадають з мене, як кістка, що застрягла в горлі роками. Мені не потрібно уточнювати – Лера знає. Вона завжди знала. Бо її очі бачили те, що я ховала навіть від себе: як я, доросла жінка, все ще тримаю в шафці ту дитячу фотографію, де він сміється. Справжній. Не той монстр, яким став після.

Тиша на тому кінці дроту густа, як смола. Потім – лише одне слово, що розколює її навпіл:

— Про що?

Я дивлюсь на свої руки. Вони тремтять. Наче пам'ятають те, що свідомість вже відкинула – його пальці, що обпікали холодом, коли він останній раз торкнувся мого плеча перед тим, як вийти з дверей маминої палати.

— Він... шукає мене. Отримала повідомлення.

Слова виходять рваними, як шматки м'яса з пащі хижака. "Твій батько шукає тебе" – набір літер, що перетворили мій світ на руїни. Набір літер, які змусили прокинутися тому дитячому болю, що я так старанно хоронила під шаром люті.

— І що ти відчуваєш?

Лерине питання – м'яке, як бинт на гноячій рані.

Я закриваю очі. І бачу:

Його руки, великі й теплі, коли він піднімав мене на плечі, щоб я могла доторкнутися до листя.

Його очі – порожні колодязі, коли вони виносили мамину труну.

Його спину, коли він останній раз зачиняв двері нашого дому.

— Я... ненавиджу його. Але також...

Голос ламається.

— Також я пам'ятаю, як пахли його светри, коли він мене обіймав. Пам'ятаю, як він шепотів мені казки, коли мені снилися кошмари. Пам'ятаю, як він плакав у ванній, коли думав, що ніхто не чує.

Тиша. Потім Лера говорить те, що я сама собі боялася вимовити:

— Ти хочеш подзвонити.

Це не питання.

— Боюся, – видихаю я. – Боюся, що якщо відчиню ці двері – побачу не людину, а чудовисько. Що він знову вкине мене в той самий пекельний колообіг контролю, болю, маніпуляцій.

Летина відповідь приходить не одразу. Я чую, як вона переводить дух – глибоко, наче готується до стрибка у прірву.

— А якщо не подзвониш... – її голос тихий, але кожне слово – як удар молота по ковадлу, – ...то так і залишишся з цим питанням. Чи був у ньому хоч крихта того батька? Чи лишився хоч один незгорілий шматочок душі під тією бронею?

Тиша між нами - не порожнеча. Вона густа, важка, як розплавлене скло, що повільно застигає між двома людьми, які колись були рідними. Лера завжди вміла бути чесною - навіть коли її правда різала, як скальпель по живому.

— Ігор знає?

Її питання падає між нас, наче камінь у стоячу воду.

— Знає, що я вагаюся. Але не штовхає, — мої пальці нервово б'ють ритм по столу - той самий, що відбивало моє серце, коли я вперше побачила це повідомлення.

— Тоді слухай не голову, а те місце під ребрами, де ховаються всі наші страхи й надії, — голос Лери ніжний, як дотик до свіжого опіку. — Бо іноді темрява - це просто кімната, де вимкнули світло. А не чудовисько, якого ми там поселили.

Я роблю глибокий вдих - перший по-справжньому за останні місяці. Повітря пахне її духами - ваніль і щось гірке, наче сама суть наших розмов.