Глава сорок пʼята

Сиджу на балконі, закутана в плед, ніби в кокон із власних думок. За вікном туман розчиняється, як іржава акварель на мокрому папері. А всередині мене — інший туман. Він не душить, не ріже легені. Він просто є: м’який, сумний, як дитячий плед, який вже не гріє.

Після тих спогадів про маму щось зламалося. А може — навпаки, зібралося. Я більше не можу тікати від думок про нього. Про людину, яка завжди була для мене фортецею зі льоду — неприступною, холодною, з грубими різьбленими стінами. Я бачила лише його вибір: контроль, влада, безкомпромісність. Але тепер... тепер я бачу він. Людину, яка стоїть за цими стінами. І вона — поранена.

— Про що ти думаєш?

Голос Ігоря — теплий, як ця чашка в його руках. Він завжди знає, коли мовчати, а коли — наливати каву. Особливо коли бачить, що мої очі знову блукають десь далеко.

Я мовчу. П’ю з чашки. Кава занадто гірка, але саме такою я її люблю. Або просто звикла.

— Про батька, — видихаю нарешті. Слово виходить важким, ніби я витягую його з глибин, де воно лежало вковане в ланцюги. — Я все життя думала, що він просто... не вміє любити. Але це неправда. Він вміє. Навіть занадто добре. Саме тому його серце — як та стара шафа в коридорі: закрита на ключ, щоб ніхто не побачив, що всередині.

Ігор мовчить. Він знає, що зараз мої слова — це не просто репліки. Це каміння, яке я несу до вершини, щоб нарешті скинути його в прірву.

— Ти боїшся його? — питає він тихо.

Я дивлюсь у вікно. Десь там, за туманом, стоїть будинок мого дитинства. З його холодними стінами, з портретом мами в залі, з тими двома чашками на кухні, одна з яких вже роками стоїть неторканою.

— Я боюся не його. Я боюся того, що скажу йому. Боюся, що якщо розкрию рота — вийде не слово, а крик. Або гірше — сльози. А він ненавидить сльози. Вони для нього — ознака слабкості.

— А тобі?

Я закриваю очі. Уявляю її. Маму. Її руки на моїх плечах, її голос: «Сльози — це просто дощ, який ми тримали в собі занадто довго».

— Я не знаю. Але... я хочу спробувати. Хочу сказати йому те, що не говорила роками. Хочу побачити його реакцію. Навіть якщо він знову відвернеться. Навіть якщо це буде боляче.

Ігор бере мою руку. Його пальці — тверді, з грубими мозолями, але дотик — ніжний.

— Тоді йди. Перш ніж туман розвіється. Перш ніж передумаєш.

Я п’ю останній ковток кави. Вона вже холодна.

— А якщо він...

— Він твій батько, — перебиває Ігор. — І в нього теж була своя мати. І свої рани. І свій туман.

Я встаю. Плед падає на підлогу, але я його не піднімаю.

Сьогодні я йду говорити. Навіть якщо мої слова будуть гострі, як уламки скла. Навіть якщо його відповідь буде холодною, як ця кава.

Бо іноді єдиний спосіб знайти один одного — це пройти крізь туман.

Вітер б'є у вікно, наче намагається прорватися крізь скло – так само, як мої думки намагаються прорватися крізь страх.

— Я не знаю, ким він зараз є, — вимовляю я повільно, розчавлюючи кожне слово між зубами. — Може, тим самим холоднокровним стратегом, що віддав наказ стерти тебе з лиця землі. А може... просто зламаною людиною, яка не змогла пережити втрату мами і обрала залізний контроль замість того, щоб розколотися на мільйон уламків.

Мої пальці непідконтрольно стукають по столу – цей ритм нагадує відлік секунд до вибуху. Ігор сидить нерухомо, його обличчя – як маска, але очі... Очі горять.

— Ти маєш право на це, — він говорить так тихо, що мені доводиться напружувати слух. — І якщо ти вирішиш подзвонити...

Його голос раптом стає твердим:

— Я буду поруч. Завжди. Навіть якщо не подобатиметься мені ця ідея. Навіть якщо кожен мій інстинкт кричатиме, що це небезпечно. Я просто...

Він робить паузу, шукаючи слова.

— Я просто хочу, щоб ти нарешті знала спокій.

— А якщо це пастка? – запитую я, і моє питання зависає в повітрі, наче ніж, готовий впасти.

Ігор повертається до мене, і в його погляді – вся та безрозсудна відданість, яка колись врятувала мене від темряви.

— Тоді ми її переживемо. Як усе інше.

Я хитаю головою, припадаючи до його плеча. Його запах – деревний, з нотою диму – заспокоює. Моє серце б'ється повільно, але впевнено: тук-тук, тук-тук – наче кулемет, що звик до війни.

Я не знаю, що вилізе з мого горла, коли я почую його голос. Чи вийде слово, чи рик, чи взагалі нічого – лише мертва тиша. Але вперше за останні роки...

Вперше я відчуваю не лише страх.

А ще – надію.

І це вже революція.