Глава сорок четверта

Ранок розкривався повільно, як стара рана, яку набридло перев’язувати. Я сиділа за кухонним столом, обхопивши руками чашку з кавою, але пальці відмовлялися відчувати тепло. У голові стояв гул – ніби десь далеко пройшла гроза, а я лише тепер ловлю відлуння грому.

Ігор готував сніданок, кидав мені запитливі погляди, але я не могла зібрати думки навіть для найпростішої відповіді.

У серці – туман.

В очах – мама.

Не та, що в останні місяці – бліда, знесилена, з порожнім поглядом.

А та, що сміялася, коли ми разом пекли пиріг на мої чотирнадцять.

Та, що гладила мене по волоссю, коли я хворіла.

Та, що казала: "Все буде добре", навіть коли вже знала, що це неправда.

Я рідко згадувала її вголос.

Навіть з Ігорем.

У мене всередині була кімната – замкнена, запечатана, з вікнами, закритими шторами.

Але сьогодні двері розчинилися самі.

І спогад вирвався назовні, як кров із прорваної рани.

Мені було сімнадцять.

Лейкемія.

Це слово звучало так, ніби хтось кинув у воду камінь – спочатку удар, потім круги, що розходяться, зачіпаючи все навколо.

Спочатку мама просто втомлювалася.

Потім з’явилися синці – фіолетові, жовті, ніби хтось розмалював її тіло аквареллю.

Ми думали – тимчасове.

Тато почав дзвонити лікарям.

Тоді він ще вірив, що гроші можуть купити час.

Що можна знайти найкращих спеціалістів.

Що він зможе вирвати її у долі, як завжди робив у бізнесі.

Але є речі, перед якими гроші – лише папірці.

Є біль, який не обійти.

Є погляди лікарів, що говорять більше, ніж слова.

Є момент, коли ти розумієш:

Це останній раз, коли вона посміхається тобі.

Останній раз, коли бере тебе за руку.

Останній раз, коли ти чуєш її голос.

Я підвела погляд.

Ігор стояв переді мною, тримаючи тарілку.

Його очі були повні питання.

І я знала – прийшов час відкрити ту кімнату.

Прийшов час сказати.

Про маму.

Про те, як вона померла.

Про те, як тато зламався після цього.

І як я втекла від його горя, яке перетворилося на жорстокість.

Я глибоко вдихнула.

І почала.

В останні місяці вона лежала, як осінній лист на підвіконні – легка, прозора, готова відірватися від гілки. Її голос став шепотом, що ледве чутно крізь шум лікарняних апаратів, але в її очах все ще жив вогонь.

Вона гладила мене по волоссю пальцями, тонкими, як папір, і казала:

«Ти сильна. Ти пройдеш це. І ти – моє все».

Ці слова закарбувалися в мені, як тавро – гарячі, болючі, вічні.

Ми з татом по-різному переживали кінець.

Я – збирала усе, як реліквії:

Її останню усмішку.

Останній дотик.

Останній погляд, повний любові.

Я трималася за них, як за поручні під час шторму.

А він –

Він став тінню.

Ходив по будинку, ніби привид, занурений у екрани телефонів, у папери, у плани, що вже не мали сенсу.

Він не плакав.

Ніколи.

Навіть на похороні.

Я пам’ятаю, як стояла біля її портрета, стискаючи рамку так, що скло впивалося в пальці.

А він –

Каменем.

Нерухомим.

Лише губи, стиснуті до білизни.

І тоді я зрозуміла:

Він не втратив її.

Він просто –

Видалив.

Видалив біль, видалив сльози, видалив себе самого.

Після похорону ми стали двома чужими людьми під одним дахом.

Кожен у своїй клітці горя.

Він – у роботі.

Бізнес.

Зустрічі.

Нові проекти.

Я – у словах.

У книгах.

У спробах написати те, що не можу сказати.

Я хотіла втекти.

Від будинку, де кожен кут шепотів про неї.