Глава сорок третя

Я прокидаюся від дикого, глухого стуку власного серця — воно б'ється так скажено й часто, наче відчайдушно намагається вирватися з моїх грудей назовні. Нічна темрява нашої спальні раптом здається мені занадто густою, занадто важкою, майже відчутною на дотик. Навколишнє повітря наче повністю застигло в моїх легенях, не даючи зробити бодай один нормальний вдих.

У цьому страшному, задушливому сні мій батько сидів за нашим старим кухонним столом удома. Тим самим масивним столом із глибокими подряпинами від його важкого наручного годинника — вічними слідами його давньої, дурної звички нервово й різко постукувати циферблатом об дерево, коли щось сильно його бентежило або злило.

У його великих руках була стара, трохи пом'ята фотографія. На ній була я. Ще зовсім маленька дівчинка. У тій самій улюбленій червоній сукні, в якій я колись годинами безтурботно кружляла по кімнаті, поки пишна підкладка остаточно не розліталася по всіх швах. Його грубі пальці неймовірно обережно, трепетно торкалися старого глянцевого паперу, ніби вони панічно боялися випадково змити чи стерти моє дитяче обличчя зі знімка.

А потім по його обличчю потекли сльози. Це не була якась звична для нього істерика чи чергова театральна вистава для підлеглих. Це були тихі. Абсолютно безгучні. Справжні чоловічі сльози.

Я всією душею хотіла підійти до нього в тому сні. Хотіла щосили протягнути свою руку, м'яко торкнутися його похиленого плеча, сказати йому... А що саме я взагалі мала йому сказати після всього, що сталося? Я не знаю. Але моє власне тіло в ту хвилину абсолютно не слухалося мене. Ноги були намертво вкорінені в підлогу, наче коріння дерева, що наскрізь вмерзло в товсту кригу.

Тільки його гарячі сльози безперестанку рухалися в цій німій сцені — живі струмочки, що повільно й важко котилися по глибоких зморшках на його обличчі, яких я раніше ніколи в нього не помічала.

Я прокинулася в холодному поту з чітким, нестерпним відчуттям, що прямо зараз втратила в своєму житті щось неймовірно важливе. Чи, може, навпаки — щось надзвичайно важливе нарешті вперше розгледіла й побачила. І тепер це нове, страшне знання горить у моїх грудях, як розпечена жива жаринка, яку я не можу ні виплюнути назад, ні проковтнути всередину себе.

Я тихо повертаюся на бік, намагаючись не шуміти. Ігор спокійно спить поруч. Його дихання — абсолютно рівне, глибоке. Його довгі вії навіть не тремтять від якихось нічних кошмарів. Слава Богу, його цей жах не торкнувся. Я не можу, просто не маю жодного морального права брутально будити його посеред ночі своїми дурними внутрішніми терзаннями.

Тож я просто обережно підтягуюсь усім тілом ближче до нього, ніжно притуляюсь обличчям до його широкої, теплої спини, уважно слухаючи, як спокійно й ритмічно б'ється його сильне серце. І водночас мовчки дивлюся у велике вікно спальні, де далекі нічні зірки здаються мені сьогодні неймовірно холодними й чужими.

Такими ж холодними, як сльози мого батька у цьому сні. Такими ж далекими, як мої власні теперішні думки.

Гіркі, гарячі сльози холодними струмочками самі собою повільно скочуються з моїх очей прямо на м'яку подушку. Я продовжую лежати абсолютно нерухомо, дихаючи максимально рівно — навмисно рівно й глибоко, аби за будь-яку ціну не розбудити Ігоря. Його велика чоловіча рука досі спокійно лежить на моїй талії — тепла, затишна і важка, мов надійний залізний якір, що щосили тримає мене в цій безпечній швейцарській реальності.

Я панічно боюся зробити бодай найменший рух чи поворот тіла. Боюся, що він раптово прокинеться від моєї ворушіння. Боюся його неминучого, стривоженого питання в темряві: «Марто, що знову сталося?»

І як саме я взагалі маю йому на це відповісти? Що мені знову снився мій батько, від якого ми так довго й важко тікали? Що цей жорстокий чоловік гірко плакав у моєму сні за своєю донькою? Що я...

Я насправді вже сама остаточно заплуталася й не знаю, ким саме був для мене той чоловік із мого нічного кошмару. Той страшний тиран, що колись зі злості з м'ясом ламав замкнені двері в мою кімнату, чи той люблячий батько, що колись у далекому дитинстві дбайливо годував мене з ложки, голосно й щиро сміючись, коли я смішно розмахувала своїми маленькими рученятами? Той монстр, що остаточно перетворив весь наш колишній дім на справжнє криваве поле бою, чи той рідний тато, що колись високо носив мене на своїх міцних плечах, з гордістю показуючи мені весь цей величезний навколишній світ?

Але в його теперішніх очах у моєму сні була невимовна туга. Справжня. Глибока. Бездонна.

І раптом — ніби хтось невидимим гострим лезом з розгону розколов усю мою душу навпіл — я з жахом відчула всередині себе: я теж за ним неймовірно сильно сумую.

Ні, звісно, я сумую зовсім не за тим жорстоким батьком, який роками тримав мене у залізному вузлі постійного, паралізуючого страху й покори. Не за тим похмурим будинком, де товсті стіни пам’ятали лише нічні крики, погрози та плач. А за тим справжнім, теплим чоловіком, ким він колись був дуже давно — ще до того.

До того, як щось страшне й невідворотне всередині його власної душі остаточно зламалося під вагою грошей та влади. До того, як він сам безжально став лише блідою, потворною тінню самого себе колишнього.

Ця дивна, заборонена туга за минулим раптово проросла в мені, як невідоме дике насіння, колись необачно кинуте кимось у глибоку нічну темряву. Я навіть не помітила, коли саме воно взагалі прокинулося в моїй голові. Не відчула, в який саме момент воно пустило своє перше міцне коріння. Але тепер воно вже точно тут, зі мною — живе, невгамовне, пекуче й неймовірно болюче.