Глава сорок друга

Телефон лежить на дерев’яній тумбочці — німий, байдужий і на перший погляд абсолютно невинний, наче якась загадкова чорна скринька, що надійно зберігає всередині наші останні, по-справжньому спокійні години. Ми принципово не торкалися його всю цю ніч — наче таємно домовилися між собою важко мовчати, щосили відкладаючи весь зовнішній світ із його вічними погрозами та смертельними загрозами далеко за міцні двері цієї затишної кімнати.

Але ранок — це завжди безжальний зрадник.

Я повільно повертаюся до нашої спальні, аби просто забрати свій наручний годинник, і ось воно: екран мобільного раптово яскраво світиться в напівтемряві. Одне єдине нове повідомлення. Один короткий рядок, який без жодного жалю з розгону розриває весь наш ідилічний світанок навпіл:

«Твій батько шукає тебе»

Моє серце миттєво падає кудись у глуху порожнечу грудної клітки, а відлуння цього страшного падіння віддається по всьому тілу холодними, паралізуючими хвилями. Ті самі пальці, які ще вчора так упевнено й ніжно тримали її теплу руку біля дзеркального озера, тепер дико тремтять, коли я гарячково натискаю на кнопку «заблокувати».

І я роблю це зовсім не тому, що щиро вірю цим брудним словам на екрані. А просто тому, що занадто добре знаю — за ними зараз може стояти хтось значно небезпечніший, ніж простий випадковий інформатор чи дрібний шантажист. Хтось, хто віртуозно вміє грати на наших найглибших внутрішніх страхах. Хтось, хто точно знає, як вирахувати й знайти нас обох навіть тут, у цьому маленькому швейцарському раю.

Я швидко повертаю телефон екраном униз, наче цей безглуздий жест дійсно спроможний назавжди стерти страшне повідомлення з пам'яті. Але воно вже тут. Воно вже глибоко всередині моєї свідомості. Як смертельна отрута, яка повільно, але неухильно розливається по моїх венах.

За великим вікном вітальні — усе той же прекрасний, сонячний ранок. Яскраве сонце. Суцільна тиша. Абсолютний спокій. Але тепер у всьому цьому навколишньому повітрі невидимо висить лише одне страшне питання: скільки саме часу нам обом тут іще залишилося?

Я важко мовчу, не наважуючись порушити тишу кімнати. Його широка спина зараз повернута до мене — великі, міцні чоловічі плечі, максимально напружені від зосередженої уваги до звичайного ранкового омлету на гарячій сковорідці. Ігор на секунду кидає мені швидку усмішку через своє плече, і в цій його короткій усмішці зараз стільки щирої, безмежної ніжності, що я фізично відчуваю, як глухий біль у моїх грудях загострюється до повної нестями.

Я просто не можу сказати йому про це прямо зараз. Не в цю хвилину. Не тоді, коли він так безтурботно й щиро вірить у наш довгоочікуваний спокій.

Я спокійно приймаю тарілку з його рук. Мої пальці, на диво, більше не тремтять. Губи самі собою слухняно розтягуються у давно відрепетованій, штучній усмішці. Я навіть знаходжу в собі сили якось весело пожартувати про те, що він сьогодні трохи пересолив страву.

Але глибоко всередині моєї голови безперестанку набатом лунає лише одне: «Твій батько шукає тебе». Ці страшні слова блукають у мені, як якась чужа жива істота, безжально гризуть мене зсередини, наче закритий щур у залізній клітці.

Я намагаюся дивитися якийсь фільм на ноутбуці. Але насправді взагалі не бачу екрана. П’ю гарячий чай. Але абсолютно не відчуваю його смаку. Намагаюся читати книгу. Але всі друковані букви розпливаються перед моїми очима, наче вони були поспіхом написані прямо під водою.

Що саме це взагалі було? Чиєсь таємне, дружнє попередження? Але тоді чому воно прийшло так неохоче, з прихованого номера? Чи це була пряма погроза від Орлика? Тоді чому в ній немає абсолютно жодної конкретики чи умов? Чи, можливо, це якесь брудне запрошення нарешті добровільно повернутися назад? Але ж я чудово знаю — там, удома, на мене вже давно чекає зовсім не рідний батько, а лише його страшна, безжальна тінь.

Чи може... Чи може все це — просто чийсь черговий жорстокий тест? Психологічна перевірка, аби дізнатися, чи остаточно я втратила зв’язок зі своїм вічним почуттям провини перед родиною?

Я з такою силою стискаю книгу в руках, що мої нігті боляче впиваються в щільну обкладинку. Ігор м'яко підходить ззаду й ніжно обіймає мене за плечі, лагідно цілуючи у заплющене віко.

— Марто, ти зараз десь дуже далеко від мене, — тихо каже він, заглядаючи в моє обличчя.

Я судорожно притискаю його велику руку до свого серця. — Я просто трохи задумалася про пусті речі, коханий.

Брешу йому. Вперше за всі ці довгі місяці нашого спільного життя — я відкрито брешу прямо в очі чоловіку, якого кохаю понад усе на світі. Але в цій моїй теперішній брехні є щось по-справжньому священне. Бо прямо зараз я оберігаю від знищення не лише саму себе. Я відчайдушно оберігаю наш спільний спокій. Наше чисте гірське озеро. Наші щасливі фотографії в телефоні. Усе наше омріяне життя «після».

Хоч на один єдиний день довше.

Тьмяне вечірнє світло химерно ламається об тонку склянку з червоним вином, кидаючи на білі стіни вітальні хиткі, потворні тіні. Ми мовчки сидимо поруч на великому дивані, і його раптове запитання вже важко висить у повітрі — густе й вагоме, як темна дощова хмара перед початком сильної грози.

— Марто. У тебе дійсно все добре?

Його низький голос звучить неймовірно ніжно, але в ньому вже виразно прокидається та сама знайома, небезпечна чоловіча тривога. Він знає кожну дрібну міміку мого обличчя занадто добре, аби його можна було так просто обдурити.