Глава сорок друга

Телефон лежить на тумбочці, німий і невинний, наче чорна скринька, що зберігає наші останні спокійні години. Ми не торкалися його всю ніч – наче домовилися мовчати, відкладаючи світ із його загрозами за двері цієї кімнати.

Але ранок – зрадник.

Я повертаюся в спальню за годинником, і ось воно:

Екран світиться.

Одне повідомлення.

Один рядок, що розриває наш ідилічний світанок навпіл:

«Твій батько шукає тебе»

Серце падає десь у порожнечу, відлуння його падіння розходиться по тілу холодними хвилями. Пальці, які ще вчора так певно тримали її руку біля озера, тепер тремтять, коли я натискаю «заблокувати».

Не тому, що вірю цим словам.

А тому, що знаю – за ними може стояти хтось значно небезпечніший, ніж простий інформатор.

Хтось, хто вміє грати на наших страхах.

Хтось, хто знає, як знайти нас навіть тут, у цьому маленькому раю.

Я повертаю телефон екраном униз, наче це може стерти повідомлення. Але воно вже тут. Воно вже всередині.

Як отрута, що повільно розливається по венах.

За вікном – все той же прекрасний ранок.

Сонце.

Тиша.

Спокій.

Але тепер у повітрі висить питання:

Скільки часу нам залишилося?

Я мовчу.

Його спина повернута до мене — широкі плечі, напружені від уваги до омлету на сковорідці. Він кидає мені усмішку через плече, і в цій усмішці стільки ніжності, що я відчуваю, як біль у грудях загострюється до нестями.

Я не можу.

Не зараз.

Не коли він так щиро вірить у наш спокій.

Я приймаю тарілку з його рук. Мої пальці не тремтять. Губи розтягуються у відрепетованій усмішці. Я навіть жартую про те, що він пересолив.

Але всередині —

Твій батько шукає тебе.

Ці слова блукають у мені, як жива істота, гризуть зсередини, наче щур у клітці.

Я дивлюсь фільм. Не бачу.

П’ю чай. Не відчуваю смаку.

Читаю. Букви розпливаються, наче написані під водою.

Що це було?

Попередження? Тоді чому так неохоче?

Погроза? Тоді чому без конкретики?

Запрошення повернутися? Але ж я знаю — там мене чекає не батько, а його тінь.

Чи може...

Чи може це просто жорстокий тест? Перевірка, чи втратила я зв’язок із почуттям провини?

Я стискаю книгу так, що нігті впиваються в обкладинку.

Ігор обіймає мене ззаду, цілує у віко.

— Ти десь далеко, — каже він.

Я притискаю його руку до свого серця.

— Просто задумалась.

Брешу.

Вперше за довгі місяці — брешу.

Але в цій брехні є щось священне.

Бо я оберігаю не лише себе.

Я оберігаю наш спокій.

Наше озеро.

Наші фотографії.

Наше «після».

Хоч на один день довше.

Вечірнє світло ламається об склянку вина, кидаючи на стіни хиткі тіні. Ми сидимо на дивані, і його питання висить у повітрі, важке, як дощова хмара перед грозою.

— Усе добре?

Його голос ніжний, але в ньому вже прокидається тривога. Він знає мене занадто добре.

— Просто втома, — моя усмішка тонка, як лід навесні.

Я опускаю очі, щоб він не побачив правди, що криється в них. Не побачив, як слова з ранку обпалюють мене зсередини, наче кислотний дощ.

Твій батько шукає тебе.

Це початок тріщини.

Не між нами — ніколи між нами.

У мені.

У моїй хибній впевненості, що ми втекли. У моїй надії, що минуле можна залишити за спиною, як старий одяг.

Я знаю: тріщина буде рости.

Сьогодні — тоненька лінія.

Завтра — прірва.

Але не сьогодні.

Не цієї миті, коли його рука лежить на моїй, тепла і жива.

Я притуляюся до нього, вдихаю його запах — деревний, з нотами кави, яку він пив зранку.

— Я кохаю тебе, — кажу я.

Це не брехня.

Це єдина правда, яка залишилася.

Все інше — тіні.