Глава тридцять девʼята

Ми почали жити так, ніби постійно ходили по тонкому, крихкому льоду — кожен свій крок ретельно обдумували, кожен випадковий звук намагалися приглушити. Не повільніше — саме тихіше. Усе наше щоденне життя перетворилося на суцільну серію затяжних, напружених вдихів, на дивний, лякаючий ритм, що найбільше нагадував глухий бій курантів прямо перед неминучим вибухом.

Я чітко відчувала це всією своєю шкірою — якийсь невидимий внутрішній таймер, що неухильно відлічував у моїй голові лише одне слово: «скоро». Я не знала достеменно, що саме на нас чекає попереду — чи чергова гарячкова втеча в невідомість, чи чийсь остаточний, нищівний удар, чи щось набагато гірше за саму смерть. Але я точно знала одне: це обов'язково буде.

Ігор здебільшого важко мовчав. Але це було зовсім не так, як колись раніше, коли глухе мовчання слугувало йому надійною захисною бронею від зовнішнього світу. Тепер, у нашому вимушеному ув'язненні, він став неймовірно ніжним, максимально уважним до мене. Його великі руки щоразу миттєво знаходили мої холодні долоні, коли чергові нічні кошмари з криком виганяли мене з глибокого сну. Проте в його очах — у цих зазвичай таких ясних, прямих і впевнених чоловічих очах — тепер оселилося й міцно пустило коріння щось зовсім інше.

Страшна, гранична зосередженість. Вона не зникала з його обличчя навіть у ті рідкісні хвилини, коли він намагався мені м'яко усміхнутися.

Він став розмовляти по телефону виключно короткими, різкими, ніби зрізаними ножем фразами. Усе рідше й рідше з'являвся у своєму офісі, повністю перейшовши на дистанційну роботу. Вмикав якісь свої приховані зв'язки та складні фінансові схеми, про деталі яких мені взагалі нічого не казав. І я свідомо не питала його ні про що. Бо чудово знала: він готується. Готується до чогось дуже масштабного й небезпечного, що за його задумом у жодному разі не повинно було навіть по дотичній торкнутися мене.

І саме тому я тоді не наважилася одразу сказати йому про того дивного чоловіка. Про того, кого я вперше помітила біля невеликого продуктового магазину на розі.

Чорне класичне пальто. Зім'ята газета в руках. На перший погляд — абсолютно звичайний, нічим не примітний перехожий на порожній зупинці громадського транспорту. Але щось у всьому його вигляді було фундаментально не так. Його погляд — пронизливо холодний, абсолютно беземоційний, ніби він дивився не на живу людину з м'яса й крові, а на бездушний неодушевлений об'єкт. На чітко визначену ціль.

Він просто нерухомо стояв там. І мовчки дивився. Дивився прямо на мене.

Він не відвів своїх крижаних очей ні на секунду, навіть коли я швидко пройшла повз нього. Не зробив жодного кроку мені назустріч, не спробував заговорити. Але в ту саму мить я всім своїм єством відчула щось таке, від чого кров буквально застигла в моїх жилах: цей чоловік не просто банально стежив за мною за наказом мого батька. Він перевіряв.

Перевіряв, чи помічу я його присутність. Чи злякаюся цього відкритого спостереження. Чи… побіжу одразу розповідати про це Ігорю.

Я з усіх сил змусила себе зробити байдужий вигляд, ніби взагалі нічого не помітила. Але коли нарешті повернулася додому, мої пальці тремтіли так дико, що я кілька довгих хвилин просто не могла з першого разу влучити ключем у замкову щілину, аби відкрити вхідні двері. Бо в ту секунду до мене прийшло остаточне, тверезе розуміння: вони вже тут, у нашому місті. Вони зовсім поруч. І цього разу людей Орлика цікавлять не просто попередження чи залякування. Вони нас вивчають. Перед вирішальним ударом.

Я пішла геть від того місця, ні разу не озирнувшись назад. Але кожен мій крок віддавався в грудній клітці глухим, болючим стуком — ніби моє власне серце раптом перетворилося на безжальний залізний метроном, що байдуже відлічує останні секунди до початку невідворотної катастрофи.

Уявна сирена в моїй голові вила беззвучно, на одній високій ноті, пронизуючи кожну думку гострим, паралізуючим холодом. Вона не вщухала ні на мить навіть тоді, коли я вже надійно зачинила за собою важкі вхідні двері будинку, навіть коли власноруч перевірила всі міцні замки тричі поспіль.

Пізнім вечором я буквально застрягла під гарячою водою в душі. Пружні струмені обпікали мою шкіру до червоних плям, але навіть вони були не в змозі пробитися крізь щільний лід, що назавжди утворився десь глибоко під моїми ребрами.

Чи варто зараз же все розповісти Ігорю? Мої пальці від напруги з силою впилися в холодні кахлі на стіні. Чи краще продовжувати мовчати?

Якщо цей чоловік у чорному пальто — лише випадковий, ні в чому не винний перехожий, то своїми розповідями я просто вкотре розкрию перед Ігорем свою дурну слабкість і розхитані нерви. А якщо ні... Якщо все це правда — то, схоже, нам обом уже занадто пізно кудись тікати.

Глуха ніч прийшла в будинок абсолютно непрошеною. Мої сни в ці години були схожі на гострі, брудні уламки розбитого скла — незграбні, потворні видіння, що залишали глибокі криваві сліди на моїй змученій свідомості. У кожному з цих кошмарів я неминуче прокидалася в абсолютно порожньому, вимерлому будинку.

Важка стеля тиснула на мене всією своєю масою, не даючи дихати. Навколишнє повітря було густим і липким, як солодкий сироп. Я в паніці бігала порожніми темними кімнатами, щосили кликала Ігоря, але єдиною відповіддю мені була лише глуха луна мого власного голосу, яка поверталася назад спотвореним, злим шепотом.

Дзеркала. Навколо мене скрізь були величезні дзеркала. І в кожному з них я бачила своє власне обличчя, яке повільно розпливалося й тануло, ніби його брутально змивало холодним нічним дощем. Я відчайдушно намагалася впізнати саму себе в цих розмитих, потворних рисах, але вони стрімко тікали від мого погляду, як сухий пісок крізь щільно стиснуті пальці.