Глава тридцять девʼята

Ми почали жити так, ніби ходили по тонкому льоду - кожен крок обдумували, кожен звук приглушували. Не повільніше - саме тихіше. Наше життя перетворилося на серію затриманих вдихів, на ритм, що нагадував бій курантів перед вибухом.

Я відчувала це під шкірою - невидимий таймер, що відлічував: "скоро". Не знала що саме - чи нова втеча, чи остаточний удар, чи щось гірше. Але знала одне:

Буде.

Ігор мовчав.

Не так, як колись - коли мовчання було його бронею. Тепер він був ніжним, уважним, його руки завжди знаходили мої, коли нічні кошмари виганяли мене зі сну. Але в його очах - у цих зазвичай таких ясних, прямих очах - тепер жило щось інше.

Зосередженість.

Яка не зникала навіть коли він усміхався.

Він став говорити по телефону короткими, зрізаними фразами. Рідше з'являвся в офісі. Вмикав якісь свої схеми, про які мені не казав. Я не питала.

Бо знала:

Він готується.

Готується до чогось, що не повинно торкнутися мене.

І тому я не сказала йому про того чоловіка.

Про того, що стояв біля магазину.

Чорне пальто. Газета в руках. На перший погляд - звичайний чоловік на звичайній зупинці.

Але щось було не так.

Його погляд - холодний, беземоційний, ніби він дивився не на людину, а на об'єкт.

На ціль.

Він просто стояв.

І дивився.

Просто на мене.

Не відводив очей, коли я пройшла повз. Не зробив жодного кроку назустріч.

Але в ту мить я відчула щось, від чого кров застигла в жилах:

Він не просто стежив.

Він перевіряв.

Чи помічу я його.

Чи злякаюсь.

Чи... скажу Ігорю.

Я зробила вигляд, що не помітила.

Але коли повернулася додому, мої руки тремтіли так, що я ледь змогла відкрити двері.

Бо я зрозуміла:

Вони вже тут.

І цього разу - вони не просто попереджають.

Вони вивчають.

Я пішла, не озираючись. Але кожен крок віддавався в грудях глухим стуком - ніби серце перетворилося на метроном, що відлічував секунди до катастрофи.

Сирена в голові вила беззвучно, пронизуючи кожну думку гострим холодом. Вона не вщухала навіть коли я вже зачинила за собою двері, навіть коли перевірила замки тричі.

Увечері я застрягла під водою в душі - гарячі струмені обпікали шкіру, але не могли пробитися крізь лід, що утворився під ребрами.

Говорити Ігорю?

Мої пальці впилися у кахлі.

Чи мовчати?

Якщо це лише випадковий перехожий - я розкрию свою слабкість. А якщо ні...

Якщо ні - то вже пізно.

Ніч прийшла непрошеною.

Сни були як уламки скла - гострі, незграбні, що залишали криваві сліди на свідомості.

У кожному - я прокидалася в порожньому будинку.

Стеля давила.

Повітря було густим, як сироп.

Я бігала кімнатами, кликала Ігоря, але єдина відповідь - луна мого власного голосу, що поверталася до мене спотвореним шепотом.

Дзеркала.

Скрізь дзеркала.

І в кожному - моє обличчя, що розпливалося, ніби змите дощем.

Я намагалася впізнати себе в цих розмитих рисах, але вони тікали, як пісок крізь пальці.

Наприкінці завжди одне й те саме:

Я прокидалася з криком, що застряг у горлі.

Поруч - порожній простір.

І лише десь далеко - звук кроків.

Не знати чиїх.

Не знати куди.

Але вони наближалися.

І я знала - одного разу вони дійдуть.

І це вже не буде сном.

* * *

Сонячне проміння різало очі, коли я вийшла з супермаркету, але холод, що пробіг по спині, був гіршим за будь-яку зиму. Він був тут.

Той самий чоловік.

Стояв неподалік, вдаючи, що щось читає в телефоні. Але я вже знала цю гру.

Я підняла очі – і наші погляди зустрілись.

Його очі – холодні, безжиттєві, як дві кулі льоду – впіймали мене.

Я прискорила крок, але ноги налилися свинцем.

Не біжи. Не показуй страху.