Глава тридцять восьма

Під колесами зарипів зовсім інший, важкий і вологий сніг, коли ми нарешті дісталися цієї глушині. П'ята година вечора. За вікном уже стрімко збиралися густі й брудні сутінки, вони нахабно лізли в наш новий будинок крізь дрібні щілини у віконних рамах, немов якийсь задушливий, отруйний газ. Двері відчинилися з глухим, натужним стогном, і Ігор увійшов всередину — зовсім не так, як він це робив зазвичай. Не втомлено, не з тим своїм звичним напівсаркастичним «ну ось і я», а абсолютно мовчки, наче бліда нічна примара.

Я побачила цей страшний синяк першою. Брудний, синювато-жовтий, наче хтось із дикою силою розмазав по його обличчю гнилу сливу. Він гарячково намагався прикрити його високим коміром пальта, але я — я завжди бачила й помічала занадто багато, коли справа стосувалася його.

— Що сталося, Ігорю? — мій голос пролунав у порожній кімнаті як різкий, несподіваний постріл у суцільній тиші.

Він лише коротко махнув рукою — рух вийшов різким і обірваним, наче він одним махом відтинав будь-які мої подальші запитання.

— Поговоримо всередині.

Важкі вхідні двері зачинилися за його спиною з глухим, металевим клацанням. Як масивна могильна плита.

Він роздягався неймовірно повільно, кожен його окремий рух був чітко прорахований, аби тільки випадково не видати сильного болю. Але я все одно бачила. Бачила, як він боляче прикушує губу, коли знімає важке пальто. Бачила, як його великі пальці дрібно тремтять, розстібаючи гудзики сорочки.

Я підійшла й міцно взяла його за руку. Його шкіра була крижаною, наче він щойно пройшов крізь дев'яте коло пекла, а не просто повернувся зі звичайної зимової вулиці.

— Ігорю. Що з тобою сталося? Скажи мені прямо.

Він нарешті подивився мені в очі. Його погляд — зазвичай такий живий, такий пронизливий і блискучий — тепер був абсолютно похмурим, як безпросвітний дощовий день.

— Напали.

Лише одне коротке слово. Але воно впало між нас на підлогу, як заряджена бомба.

— Їх було двоє, — його голос звуreplied дивовижно рівно, наче він спокійно розповідав мені про завтрашню погоду. — Один із них говорив чистою українською мовою. Другий просто мовчав і міцно тримав у руках важку бейсбольну биту.

Я відчула, як під моїми босими ногами з тріском розкривається чорна прірва.

— Це сталося зовсім недалеко від офісу. Вони чітко знали, хто я такий, і підстерігали мене.

— Господи…

Мої ноги миттєво підкосилися від жаху. Я безсило впала на найближчий стілець, відчуваючи, як липкий холод швидко розливається по всьому животу.

— Що… вони казали тобі щось? Були якісь погрози?

Він на одну довгу мить закрив свої втомлені очі, важко видихаючи повітря крізь зуби.

— Вони сказали: «Передай великий привіт Орлику».

У цю саму секунду моє серце просто зупинилося. Орлик. Ім'я, яке я щиро ненавиділа всіма фібрами своєї душі. Ім'я, від однієї згадки якого мене фізично нудило вже не перший місяць.

Він помітив мою паніку й миттєво обійняв мене, коли моє тіло почало дрібно тремтіти. Його руки були такими ж міцними, як і раніше, але я виразно відчувала — вони теж зрадницьки тремтіли. Ми мовчки сиділи так у темряві дуже довго, поки моє серце нарешті не повернулося на своє звичне місце. Поки я знову не змогла нормально й глибоко дихати.

А потім він тихо, але неймовірно вагомо промовив:

— Ми мусимо негайно переїхати звідси. І зробити це прямо зараз.

У його тихому голосі зараз ховалася справжня залізна рішучість. Я подивилася на його брудний синяк, на його смертельно стомлені очі, на його міцно стиснуті кулаки. І я чітко зрозуміла одну страшну річ: наша війна з моїм минулим ще далеко не закінчилася. І ми гарантовано програємо її, якщо залишимося в цьому місті хоча б ще на одну зайву добу.

Новий дім у горах виявився справжньою гострою кісткою, безжально застромленою в боки нашої примхливої долі — твердою, незграбною спорудою, без жодних зайвих вигинів чи архітектурної краси. Вікон у ньому було занадто мало, та й ті — зовсім вузькі, більше схожі на оборонні бійниці. Вигляд із них відкривався неймовірно широкий, але абсолютно бездушний: нескінченні холодні пагорби, грубо обрізані сірою лінією горизонту, де низьке небо зустрічалося з мертвою землею, ніби назавжди запечатуючи нас у цій кам'яній фортеці.

Ігор одразу ж замовив сюди професійну охорону. Це не були звичайні озброєні чоловіки у камуфляжній формі — ні, навколо нас з'явилися справжні безшумні тіні, грамотно розставлені по всьому периметру ділянки. Вони були абсолютно невидимими для стороннього ока, але виразно відчутними, як важка електрика в повітрі прямо перед початком великої грози. Ми з ним повністю перестали говорити вголос не лише в громадських місцях — ми перестали розмовляти навіть у своїх власних кімнатах, боязливо й нервово зазираючи у вузькі вікна перед кожним сказаним реченням.

Я фізично відчувала, як увесь наш навколишній світ — і так уже сильно зменшений до розмірів постійної втечі — тепер стиснувся ще більше, до критичного мінімуму. Ми вже не просто кудись тікали. Ми хоронилися від людей мого батька. Хоронилися по-справжньому, глибоко під землю. І ця руйнівна думка щодня гризла мене зсередини набагато ніжніше й болючіше за будь-який фізичний синяк на тілі Ігоря.