Глава тридцять восьма

П'ята година. За вікном вже збиралися сутінки, вони лізли в будинок крізь щілини, як отруйний газ. Двері відчинилися з глухим стогном, і він увійшов – не так, як зазвичай: не стомлено, не з тим своїм напівсаркастичним "ну ось і я", а мовчки, наче примара.

Я побачила синяк першою.

Брудний, синювато-жовтий, наче хтось розмазав по його щоці гнилу сливу. Він намагався прикрити його коміром, але я – я завжди бачила занадто багато.

— Що сталося?

Мій голос пролунав, як постріл у тиші.

Він лише махнув рукою – рух короткий, різкий, наче відтинав питання.

— Поговоримо всередині.

Двері зачинилися з глухим клацанням. Як могильна плита.

Він роздягався повільно, кожен рух був обчислений, щоб не видати болю. Але я бачила. Бачила, як він прикушує губу, коли знімає пальто. Бачила, як його пальці тремтять, розстібаючи ґудзики.

Я взяла його за руку. Його шкіра була холодною, наче він пройшов крізь пекло, а не зимову вулицю.

— Ігорю. Що сталося?

Він подивився на мене. Його очі – зазвичай такі живі, такі блискучі – тепер були похмурими, як дощовий день.

— Напали.

Одне слово. Але воно впало між нас, як бомба.

— Двоє.

Його голос був рівним, наче він розповідав про погоду.

— Один із них говорив по-українськи. Другий мовчав, тримав бейсбольну биту.

Я відчула, як під моїми ногами розкривається прірва.

— Це було недалеко від офісу. Вони знали, хто я.

— Господи…

Мої ноги підкосились. Я впала на стілець, відчуваючи, як холод розливається по животу.

— Що… вони казали щось?

Він на мить закрив очі.

— "Передай привіт Орлику".

Моє серце зупинилося.

Орлик.

Ім'я, яке я ненавиділа. Ім'я, від якого мене нудило.

Він обійняв мене, коли я затремтіла. Його руки були міцними, але я відчувала – вони теж тремтіли.

Ми сиділи так, поки моє серце не повернулося на місце. Поки я не змогла знову дихати.

А потім він сказав:

— Ми мусимо переїхати. І негайно.

Його голос був тихим, але в ньому була залізна рішучість.

Я подивилася на його синяк, на його стомлені очі, на його стиснуті кулаки.

І зрозуміла:

Наша війна ще не закінчилася.

І ми програємо, якщо залишимося тут.

* * * 

Новий дім був кісткою, застромленою в боки долі – твердою, незграбною, без зайвих вигинів краси. Вікон мало, і ті – вузькі, як бійниці. Вигляд з них відкривався широкий, але бездушний: холодні пагорби, обрізані лінією горизонту, де небо зустрічалося з землею, ніби запечатуючи нас у цій фортеці.

Ігор замовив охорону. Не озброєних чоловіків у формах – ні, це були тіні, розставлені по периметру, невидимі, але відчутні, як електрика в повітрі перед грозою. Ми перестали говорити вголос не лише в громадських місцях – ми перестали говорити навіть у себе в кімнатах, боїзливо зазираючи у вікна перед кожним реченням.

Я відчула, як світ – і так уже зменшений до розмірів втечі – тепер стиснувся ще більше. Ми вже не просто тікали.

Ми хоронилися.

По-справжньому.

І ця думка гризла мене зсередини, ніжніше за будь-який синяк на тілі Ігоря.

Тієї ночі він пішов на зустріч із поліцією. Я чекала, стискаючи телефон у долонях – так міцно, що екран тріснув під моїми пальцями. Коли він повернувся, його обличчя було вирізаним з каменю – без емоцій, без тріщин, без надії.

— І що?

Мій голос був тонким, як нитка, що ось-ось порветься.

Він скинув куртку, повільно, наче кожен рух потребував неймовірних зусиль.

— Вони нічого не зроблять.

Його слова падали, як камені, кожен – окремий вирок.

— Немає доказів. Немає камер.

Він підняв на мене очі, і в них я побачила щось, що змусило моє серце стиснутися.

— А прізвище Орлика в цій країні ще має вагу.

Його губи скривилися в чомусь, що не наважувалося стати усмішкою.

— Він фінансував фонди, має зв’язки. Поліція не скаже цього прямо, але між рядків – я все зрозумів.

Я відчула, як підлога хитається під моїми ногами.

— То… ми одні?

Він підійшов до мене, його руки обхопили моє обличчя – грубі, теплі, живі серед цього льодового світу.

— Ні.

Його голос був тихим, але в ньому була сила, що змушувала повірити.