Глава тридцять сьома

— Ми маємо йти.

Його голос був як гострий ніж у суцільній пітьмі — різкий, але сильно приглушений. Я чітко чула, як у кожному його слові б’ється глуха тривога, ретельно прихована під товстим шаром сталевої рішучості. Він нерухомо стояв на самому порозі нашої кімнати, і його масивний силует чорнів на тлі великого вікна, де щільна завіса ледве чутно хиталася від холодного нічного вітру.

Я сиділа на ліжку, повністю закутана в теплий плед, який більше абсолютно не грів моє тіло. Зараз він став для мене просто шматком звичайної тканини — мертвою, безсилою матерією, як і всі мої попередні марні спроби сховатися від цього світу.

— Це місце вже не є безпечним для нас, Марто.

Його міцні пальці з силою стисли деревний косяк дверей. Я виразно бачила в напівтемряві, як важка напруга перебігає по його руці — від широкого плеча до міцно стиснутого кулака, ніби він прямо зараз наодинці боровся з якимось невидимим ворогом.

— Антон повністю підтвердив інформацію. Хтось із людей твого батька точно знає цю адресу.

Вітер за вікном раптом тужливо заскиглив, немов якась поранена жива істота.

— Можливо, цей інформатор ще не встиг передати її безпосередньо найманцям. Але він обов'язково передасть її найближчим часом. У нас лічені години.

Я мовчала. У моїх легенях у цю хвилину було занадто тісно, наче хтось безжально насипав туди сухого піску.

— Ми тільки-но… — мої губи ледве рушилися, з трудом виштовхуючи слова.

Тільки-но що, Марто? Тільки-но нарешті відчули, як це — прокидатися вранці без щохвилинного очікування смертельного удару в спину? Тільки-но заново навчилися щиро сміятися, не озираючись панічно на кожен шурхіт за спиною? Тільки-но взагалі почали називати все це нормальним життям, а не черговою тимчасовою втечею?

Ігор повільно підійшов ближче до ліжка. Його великі руки — зазвичай такі міцні, впевнені й непорушні — тепер ледве помітно тремтіли, коли він обережно торкнувся мого зблідлого обличчя.

— Я знаю, Марто. Я все знаю.

Лише два коротких слова. Але в них зараз містилося абсолютно все наше спільне горе. Він дійсно знав. Знав, як це невимовно важко — знову гарячково збирати речі в темряві. Знав, як нестерпно болюче — знову ставати безіменними тінями на чужих дорогах. Знав, що я вже смертельно втомилася від цього вічного страху.

Але його темні очі в цю мить говорили мені про зовсім інше: — Ми зможемо. Ми прорвемося.

Я судорожно вхопила його гарячу руку своїми тонкими пальцями. — А якщо ні, Ігорю? Що, якщо цього разу — ні?

Він не відповів мені словами. Він просто мовчки, з силою притулив мою холодну долоню до своїх широких грудей — прямо туди, де під шкірою прискорено б'ється його серце.

Воно калатало. Швидко. Невпинно. Потужно.

Наче воно саме, замість нього, настійливо казало те, що він просто не міг вимовити вголос:

Поки воно б’ється — ми будемо бігти без зупину. Поки ми дихаємо — ми обов'язково знайдемо свій шлях. Поки ми живі — ми ні за що в світі не здамося.

Я міцно стиснула його пальці й рішуче встала з ліжка. Бо якщо цей чоловік, попри все пережите пекло, досі міг так свято вірити в наше майбутнє — то й я тепер теж мала бути сильною поруч із ним.

— Я знаю, — його слова важко впали між нас у напівтемряві кімнати, як масивне каміння падає в глибоку воду — неминучі, вагомі й остаточні.

Він стояв переді мною, все його велике тіло було натягнуте як струна, ніби готове в будь-яку секунду прийняти на себе важкий удар долі. Але його очі... його очі зараз були дивовижно м'якими й теплими.

— Але зараз нам обом треба просто вижити. Вижити й зберегти те єдине, що ми взагалі маємо.

Його широкі долоні дбайливо обхопили моє обличчя. Пальці — помітно шорсткі й сухі від багатьох безсонних ночей — ніжно й повільно провели по щоках, акуратно зібравши мої гарячі сльози, що ще навіть не встигли впасти на підлогу.

— Бо це наше кохання — воно зараз найважливіше для мене на всій землі.

Я безсило закрила очі, відчуваючи, як його гарячий подих повністю змішується з моїм — живий, справжній, настільки реальний і відчутний серед усього цього божевільного хаосу.

— А як довго ще, Ігорю? — мій голос був ледве чутним, наче це говорила якась зовсім інша — набагато слабша, зламана й налякана версія мене самої. — Як довго ми ще будемо бігти по цій планеті?

Він важко сів поруч зі мною на край ліжка. Його чоловіча вага помітно змістила старий матрац, і я несвідомо, усім тілом нахилилася до нього, гарячково шукаючи єдину надійну опору. Його руки — теплі, покриті грубими робочими мозолями — міцно обхопили мої долоні, ніби він намагався фізично перелити всю свою невичерпну силу прямо в мої вени.

— Стільки, скільки це буде потрібно, Марто.

Його слова звучали дивовижно м’яко, але за цією м'якістю ховалася справжня залізна чоловіча воля, яку нічим неможливо зламати.

— Але я свято клянусь тобі — кожен наш новий крок, кожна безсонна ніч, кожен важкий день у цій втечі вартий того, аби ти просто була поруч зі мною. Я занадто багато всього втратив у своєму минулому житті. Я не можу й не дозволю собі відпустити ще й тебе.