Глава тридцять сьома

— Ми маємо йти.

Його голос був як ніж у пітьмі — різкий, але приглушений. Я чула, як у кожному слові б’ється тривога, прихована під шаром сталевої рішучості. Він стояв на порозі, його силует чорнів на тлі вікна, де завіса хиталася від нічного вітру.

Я сиділа на ліжку, закутана в плед, який вже не грів. Він став просто тканиною — мертвою, безсилою, як і всі мої спроби сховатися.

— Це місце вже не безпечне.

Його пальці стисли дверний косяк. Я бачила, як напруга перебігає по його руці — від плеча до кулака, ніби він боровся з невидимим ворогом.

— Антон підтвердив. Хтось точно знає адресу.

Вітер за вікном заскиглив, немов жива істота.

— Можливо, ще не передав її. Але передасть.

Я мовчала.

У моїх легенях було тісно, наче хтось насипав туди піску.

— Ми тільки-но…

Мої губи ледве рушили.

Тільки-но що?

Тільки-но відчули, як це — прокидатися без очікування удару?

Тільки-но навчилися сміятися, не озираючись?

Тільки-но почали називати це життям, а не втечею?

Ігор підійшов до мене. Його руки — зазвичай міцні, впевнені — тепер тремтіли, коли він торкнувся мого обличчя.

— Я знаю.

Два слова. Але в них було все.

Він знав.

Знав, як важко знову збирати речі.

Знав, як болюче — знову стати тінню.

Знав, що я вже втомилася.

Але його очі говорили інше:

— Ми зможемо.

Я вхопила його руку.

— А якщо ні?

Він не відповів.

Просто притулив мою долоню до свого серця.

Воно калатало.

Швидко.

Невпинно.

Наче казало те, що він не міг вимовити:

Поки воно б’ється — ми бігтимемо.

Поки дихаємо — знайдемо шлях.

Поки живі — не здамося.

Я стиснула пальці.

І встала.

Бо якщо він міг вірити — то й я теж.

— Я знаю.

Його слова впали між нас, як каміння у воду – важкі, неминучі. Він стояв переді мною, його тіло напружене, ніби готове до удару, але очі... очі були м'якими.

— Але зараз треба вижити. І зберегти те, що маємо.

Його долоні обхопили моє обличчя, пальці – шорсткі від безсонних ночей – ніжно провели по щоках, зібравши мої сльози, що ще не встигли впасти.

— Бо це – найважливіше.

Я закрила очі, відчуваючи, як його подих змішується з моїм – гарячий, живий, настільки реальний серед цього хаосу.

— А як довго ще?

Мій голос був ледве чутним, наче голос іншої – слабшої, наляканої – версії мене.

— Як довго ми будемо бігти?

Він сів поруч, його вага змістила матрац, і я несвідомо нахилилася до нього, шукаючи опори. Його руки – теплі, з грубими мозолями – обхопили мої, ніби намагаючись передати свою силу.

— Стільки, скільки буде потрібно.

Його слова були м'якими, але за ними ховалася залізна воля.

— Але я клянусь – кожен крок, кожна ніч, кожен день у втечі вартий того, аби ти була поруч.

Він підніс мою руку до своїх губ, і його поцілунок на костлявих суглобах був ніжністю, яку я не заслуговувала.

— Я втратив занадто багато у житті. Я не відпущу ще й тебе.

Моє серце стислося.

— Я боюсь, Ігорю...

Сльози, нарешті, прорвалися, гарячі й солоні, як мої страхи.

— Боюсь, що одного дня ти прокинешся і пошкодуєш. Що зрозумієш: усе це не мало сенсу. Що я забрала в тебе життя.

Його руки міцніше стиснули мої.

— Ти не забрала в мене життя.

Його голос був тихим, але кожне слово вибухало в моїй душі.

— Ти його повернула.

Він нахилився ближче, і його лоб торкнувся мого.

— До тебе я існував, функціонував. А з тобою – живу.

Його подих був теплим на моїх губах.

— Навіть у страху. Навіть у втечі. Це все одно краще, ніж жити без тебе.

Тиша, що заповнила кімнату, була живою. Вона пульсувала між нами – густа, солодка, насичена всім невимовленим.

Я не потребувала слів, щоб зрозуміти:

Його обійми були моєю домівкою.