Глава тридцять шоста

Я прокинулася посеред глибокої ночі від того, що десь глибоко під ребрами загострилася нестерпна, суха спрага — настирлива й болюча, як невисловлений шепіт совісті. Наче в тумані, я наосліп простягнула руку до його боку великого ліжка — і вхопила долонею лише холодну порожнечу. Прохолодне, залишене місце, де ще годину тому мало бути його надійне чоловіче тепло.

Раптом до моїх вух долетіли приглушені голоси з вітальні. Вони линули крізь суцільну хатню пітьму, ніби небезпечні підводні течії: глухі, але абсолютно невблаганні. Я не стала ховатися чи вдавати, ніби сплю. Насправді я не змогла б цього зробити, навіть якби дуже сильно захотіла. Мої власні ноги самі, майже неусвідомлено, прикували мене до дверей вітальні — туди, де густа нічна тінь коридору різко перетиналася зі слабким смугою світла.

Антон сидів за столом прямо напроти Ігоря. Його напружені пальці нервово, ритмічно барабанили по дерев'яній поверхні — глухий стук, що до болю нагадував мені механізм годинника, який безжально відлічує останні секунди перед невідворотним вибухом.

— Є серйозна проблема, Ігорю.

Голос Антона був занадто тихим, майже неживим для таких страшних слів.

— Ми щойно отримали оперативний сигнал із міста… Є дуже велика підозра, що цю нашу нову адресу банально злили людям твого тестя.

Повітря в кімнаті на одну довгу мить буквально застигло й перетворилося на кригу. Наче навіть саме дихання для нас обох умить перестало мати бодай якесь значення.

— Я поки що не знаю достеменно, наскільки вся ця інформація достовірна, — тихо продовжив Антон, качаючи головою, — але я просто зобов'язаний був негайно тебе попередити.

Ігор від почутого навіть не здригнувся. Він не схопився гарячково з місця, не потягнувся одразу за прихованою зброєю. Він просто… мовчки дивився в одну точку перед собою. Ніби прямо зараз читав між рядків цих слів щось набагато гірше й страшніше, ніж просто викриття схованки.

А потім — він раптом підвів голову й побачив мене в прорізі дверей.

У ту ж секунду його суворе обличчя наче розкололося навпіл.

Та непохитна, кам'яна впевненість, яка завжди була його головною життєвою бронею проти будь-яких ворогів, умить розсипалась, як сухий пісок між пальцями. В його погляді залишилося лише це — гола, дика, майже первісна чоловіча тривога. Беззахисна. Така пронизливо щира, що я фізично відчула, як моє власне серце боляче стискається в грудях, ніби хтось невідомий з розгону вцілився в нього гострими залізними кігтями.

Він повільно підвівся й підійшов до мене — він не біг, не спішив, наче кожен окремий крок по цій підлозі був для нього найважчим життєвим випробуванням.

— Все гаразд, Марто. Чуєш? Все абсолютно гаразд, — тихо промовив він.

Його сильні руки миттєво обійняли мене, але в цьому жесті зараз не було звичного заспокоєння. Це було справжнє, відчайдушне захищення. Коли одне велике тіло повністю, без залишку закриває собою інше, тендітне тіло від можливої смертельної кулі.

— Я обов'язково захищу тебе, — його губи міцно торкнулися моєї гарячої скроні — легкий, майже невагомий дотиковий жест, але за ним зараз чітко стояла кривава чоловіча клятва. — Захищу від усього цього бісового світу, якщо знадобиться.

Я щосили притиснула свою тонку долоню до його широких грудей — там, під цупкою шкірою сорочки, шалено, невблаганно калатало щось велике й загнане.

— А від самого себе, Ігорю? — ледве чутно прошепотіла я в його груди. — Ти зможеш захистити мене від самого себе?

Він помітно завмер від мого запитання. Тільки на одну коротку міть. Але цього короткого заціпеніння мені було цілком достатньо, аби все зрозуміти. Бо я вже чітко знала відповідь. Він без вагань захистить мене абсолютно від усього на цьому світі. Крім своєї власної, глибокої внутрішньої темряви, на яку він пішов заради нашого порятунку. І саме це зараз лякало мене набагато більше, ніж усі найманці мого батька разом узяті.

Решту ночі я лежала в ліжку абсолютно нерухомо, ніби заживо закопана під важкою, непідйомною вагою власних заплющених вій. Ігор дихав поруч зі мною — дивовижно рівно, глибоко й спокійно, ніби його цей міцний сон був для нас якоюсь неприступною кріпосною стіною, за якою можна надійно сховатися від будь-якого зла. За стіною в сусідній кімнаті важко, розкотисто хропів Антон — наче втомлений вартовий, який на мить забув про бойову тривогу.

А я... я годинами безпорадно вдивлялася в темну стелю, де продовжували свій химерний танець помаранчеві тіні від каміну — чорні, змієподібні, вони повільно злізали по кутах кімнати, немов наполегливо шукали бодай якесь слабке, незахищене місце в нашому домі.

Кожен випадковий скрип старих дерев’яних балок над головою віддавався в моєму мозку панічним запитанням: чи це не чужі кроки? Кожен різкий шелест нічного вітру за вікном змушував здригатися: чи це не дотик чиїхось довгих пальців до холодного скла?

Варто було мені бодай на хвилину закрити втомлені очі — і я знову невідворотно бачила його. Мого батька. Його темний, масивний силует зловісно нахилявся над нашим ліжком, а в його руках було щось невиразне, але стовідсотково смертельне. Ігор у цьому сні лежав поруч абсолютно нерухомий, з пустим поглядом. Антон — просто повільно розчинявся в сірому густому диму, наче ніколи й не був справжньою, живою людиною. А я... я з усіх сил кричала від жаху, але мій власний голос безслідно тонув у якійсь глухій, задушливій ваті.