Глава тридцять шоста

Я прокинулася від того, що під ребрами загострилася спрага — суха, настирлива, як шепіт совісті. Простягнула руку до його боку ліжка — і вхопила порожнечу. Прохолоде місце, де мало бути тепло.

Голоси з вітальні линули крізь пітьму, ніби підводні течії: глухі, але невблаганні. Я не стала ховатися. Не змогла б, навіть якби захотіла. Мої ноги самі прикували мене до дверей, де тінь перетиналася з світлом.

Антон сидів напроти Ігоря, його пальці нервово барабанили по столу — стук, наче годинник, що відлічує останні секунди перед вибухом.

— Є проблема.

Його голос був занадто тихим для таких слів.

— Ми отримали сигнал… Є підозра, що адресу злили.

Повітря на мить застигло. Наче навіть дихання перестало мати значення.

— Не знаю, наскільки це достовірно, але я мав попередити.

Ігор не здригнувся. Не схопився за зброю. Він просто дивився. Ніби читав між рядків щось набагато гірше.

А потім — побачив мене.

Його обличчя розкололося.

Впевненість, яка завжди була його бронею, розсипалась, як пісок між пальцями. Залишилося лише це — гола тривога. Беззахисна. Така щира, що я відчула, як моє серце стискається, ніби хтось вцілився в нього кігтями.

Він підійшов до мене — не біг, не спішив, наче кожен крок був випробуванням.

— Все гаразд.

Його руки обійняли мене, але це не було заспокоєння. Це було захищення. Тіло, що закриває інше тіло від кулі.

— Я захищу тебе.

Його губи торкнулися моєї скроні — легкий дотик, але за ним стояла клятва.

— Від усього світу, якщо доведеться.

Я притиснула долоню до його грудей — під шкірою калатало щось невблаганне.

— А від себе? — прошепотіла я.

Він завмер.

Тільки на мить.

Але цього було досить.

Бо я знала.

Він захистить мене від усього.

Крім власної темряви.

І саме це лякало найбільше.

Я лежала, закопана під вагою власних вій. Ігор дихав поруч – рівно, глибоко, ніби його сон був кріпосною стіною, за якою можна сховатися. Антон за стіною хропів, як вартовий, що забув про тривогу. А я... я вдивлялася у стелю, де танцювали тіні від каміну – чорні, змієподібні, злізли по кутах, немов шукали слабке місце.

Кожен скрип дерев’яних балок – чи це кроки?
Кожен шелест вітру за вікном – чи це дотик пальців до скла?

Я закривала очі – і бачила його.

Батько.

Темний силует, що нахилявся над нами, у руках – щось невиразне, але смертельне. Ігор – нерухомий. Антон – розчинявся у диму, наче ніколи й не був справжнім. А я... я кричала, але мій голос тонув у ваті.

"Марто..."

Моє ім’я лунало у сні, але воно не було теплим. Воно було як ніж, занесений над горлом – холодне, гостре, готове впитися.

Я прокидалася з риком, що застряг у грудях.

І тут – він.

Його руки.

Вони ловили мене, як падаючу з урвища. Міцні. Невблаганні.

– Ти тут, – він шепотів, притискаючи мою голову до грудей. – Ти в безпеці.

Але безпеки не існувало.

Я це знала.

Він – теж.

Бо коли я дивилася йому в очі – у них була та сама тінь.

Тінь людини, яка починає вірити у власні кошмари.

День не приносив спокою.

Страх повз за мною, як холод по спині. Він був у втомі, що пекла очі. У думках, що розпливалися, як кров у воді. У руках, що тремтіли, навіть коли я стискала його пальці.

– Ти маєш спати, – говорив Ігор, але це була марність.

Сон тепер був іншим світом.

Світом, де він правив.

І я боялася закривати очі.

Бо що, як цього разу...

Я не прокинуся?

Крапало.

З чашки Антона на стіл падали краплі темної кави, залишаючи плями, схожі на криваві сліди. Він не пив її — просто тримав у руках, нагріваючи пальці, які, схоже, вже забули, як бути теплими.

Ігор відійшов дзвонити. Його голос за стіною був приглушеним, але я чула напругу в кожному слові — гостру, як дріт під напругою.

Антон поставив переді мною чашку.

— П’єш каву?

Я не відповіла. Мої думки були десь у іншому місці.

— Я боюся.

Слова вирвалися самі, ніби їх виштовхнуло з мене тиском.

— Що зіпсувала йому життя.