Глава тридцять пʼята

Ніч була надто короткою, майже невідчутною. Мені вдалося заснути лишень під ранок — після того, як я вкотре з криком прокинулася з одного й того самого кошмару. У цих виснажливих снах нас невідворотно знаходили: з тріском били вхідні двері, навколо кричали чужі люди, брутально ламаючи й трощачи все, що ми з ним так важко й довго будували по цеглинках. У тих видіннях завжди лунало моє ім’я, але ніколи — з любов’ю чи турботою. Воно звучало як пряма, смертельна загроза.

Я щоразу прокидалась у паніці, з абсолютно мокрою від холодного поту спиною, здушуючи в собі крик, який Ігор миттєво стишував своїм м'яким, бережливим дотиком. Його сильні руки в такі хвилини були для мене як надійний берег — непорушний, залізобетонний, єдиний стабільний орієнтир у моєму житті.

Я прокидалась, але моє тіло абсолютно не відпочивало. Очі пекуче боліли, думки хаотично змішувались у голові, а паралізуючий страх невідступно переслідував мене навіть вдень. Нав'язливо, навіть тоді, коли він був зовсім поруч.

Тому, коли за обідом Ігор спокійно промовив: — Сьогодні ввечері до нас приїде один мій давній друг. Його звати Антон. Я дуже хочу тебе з ним познайомити, — я лише слухняно кивнула.

— Твій друг? — запитала я, уважно вдивляючись у його зосереджене обличчя. В лінійках навколо його очей зараз залягла якась особлива тінь — не тривога чи роздратування, а скоріше глибокий, серйозний спогад. — Близький?

— Дуже, — підтвердив Ігор, відкладаючи прибори. — Ми разом починали все. І в бізнесі, і взагалі в житті. Він був свідком на моєму першому весіллі. І він єдиний стояв поруч зі мною на похороні моєї матері. Тому… так, Марто, він неймовірно близький для мене чоловік.

— Він уже знає… про нас із тобою? — я злегка запнулась на останніх словах, але Ігор у відповідь лише м’яко й підбадьорливо посміхнувся.

— Я просто чесно сказав йому по телефону, що закохався. Він усе зрозуміє як треба.

Ближче до вечора я, намагаючись відволіктися від важких думок, ретельно прибрала весь будинок, вивітрила з кімнат усі сторонні запахи й приготувала просту, але смачну вечерю — домашню пасту з соковитими томатами, сиром і свіжим базиліком. Навіть відшукала красивий білий посуд, що залишився в цих шафах ще з минулих, мирних часів. Ігор у всьому активно допомагав мені, але я чітко бачила, з яким внутрішнім напруженням він чекає на цю зустріч. Його рухи стали більш стриманими, а думки, здавалося, витали десь далеко — у тому далекому минулому, яке зараз мало матеріалізуватися в нашому сьогоденні.

Антон приїхав ближче до сутінків на непомітному сірому седані. З машини вийшов високий, підтягнутий чоловік із кількома помітними сивими пасмами в густому темному волоссі. На його обличчі грала спокійна усмішка людини, яка в цьому житті бачила вже достатньо бруду й труднощів, аби більше взагалі нічому не дивуватись.

— Ну, нарешті я побачив тебе не в строгому трикотажному костюмі й не в задушливих стінах офісу, — гучно сказав він, з ходу міцно обіймаючи Ігоря на ганку. Вони з розгону плеснули один одного по плечу, як справжні чоловіки, які колись ділили між собою щось набагато більше й значущіше, ніж просто спільні бізнес-справи.

— Антоне, це Марта, — сказав Ігор, власним покровительським рухом поклавши свою велику руку мені на плече. — Та сама дівчина.

Антон усміхнувся дивовижно м’яко, по-людськи, і ввічливо простягнув мені свою широку долоню: — Дуже приємно познайомитись, Марто. Я насправді вже дуже багато чув про тебе від цього мовчуна. Тобі неймовірно пощастило з ним, знаєш про це?

Я на мить розгубилася й абсолютно не знала, що відповісти на такий прямий комплімент. Тільки ніяково кивнула, відчуваючи, як мені буквально обпалює вуха його коротка фраза: «Тобі пощастило з ним». Наче цей чоловік з першого погляду точно знав, ким саме Ігор був раніше, у своєму минулому житті. І ким він вимушено став тепер через мене.

Ми затишно повечеряли за невеличким дерев’яним столом, на якому красиво миготіли вогники високих свічок. Говорили спочатку про абсолютні дрібниці — про європейські дороги, час у дорозі, останні світові новини. Але згодом, слово за словом, почали з’являтись старі спогади. Ігор з помітним теплом у голосі розповідав, як вони з Антоном ще у двадцять років, не маючи в кишенях жодної зайвої копійки, з нуля починали свій перший серйозний бізнес в Україні.

— Ми тоді працювали в жахливому старому підвалі, який нещадно текв під час кожної сильної зливи. Один потертий ноутбук на двох. І найдешевші пельмені на вечерю щовечора, — щиро сміявся Ігор, неквапливо наливаючи червоне вино в наші келихи.

— І що найголовніше — ми тоді свято вірили, що обов'язково станемо великими й успішними людьми, — з ностальгією додав Антон. — Хоча на той момент усе це виглядало з боку як наївна дитяча фантазія.

Я уважно слухала їх, ні разу не перебиваючи чоловічу розмову. Мені було життєво важливо дізнатися, ким саме він був до зустрічі зі мною. До початку нашої кривавої історії. Як саме він загартувався і став тим сильним чоловіком, якого я зараз так відчайдушно люблю.

Після ситної вечері Ігор на кілька хвилин вийшов покурити на свіже повітря на ганок, залишивши нас із гостем наодинці за столом. Антон подивився на мене важким, оцінюючим поглядом — набагато довше, ніж цього зазвичай вимагало б просте світське знайомство.

— Він дуже сильно змінився, Марто. Я насправді не бачив його таким живим уже багато років поспіль. Раніше він був… — Антон на мить замовк, міряючи поглядом камін, що затишно потріскував сухими дровами. — Набагато важчим. Холоднішим до людей. Він забагато всього пережив у минулому і ще більше втратив. Але зараз… зараз я чітко бачу, що він нарешті живий. І все це — виключно завдяки тобі.