Глава тридцять пʼята

Ніч була короткою. Я заснула лиш під ранок — після того, як знову прокинулась зі сну, де нас знаходили, били двері, кричали, ламали все, що ми з ним будували. В тих снах завжди лунало моє ім’я, але не з любов’ю — із загрозою. Я прокидалась у паніці, з мокрою від поту спиною, з криком, який Ігор стишував дотиком. Його руки були як берег — непорушний, надійний, єдиний.

Я прокидалась, але не відпочивала. Очі пекли, думки змішувались, страх переслідував навіть вдень. Навіть коли він поруч.

Тому коли він сказав мені в обід:

— Сьогодні приїде один мій друг. Антон. Я хочу тебе з ним познайомити, — я лише кивнула.

— Твій друг? — спитала я, вдивляючись у його обличчя. В ньому була тінь, не тривога, радше — спогад. — Близький?

— Дуже. Ми разом починали. В бізнесі. В житті. Він був на моєму весіллі. І на похороні моєї матері. Тому… так, близький.

— Він знає… про нас? — я запнулась, але Ігор злегка посміхнувся.

— Я сказав, що закохався. Він зрозуміє.

Ближче до вечора я прибрала будинок, вивітрила запахи, приготувала щось на вечерю — пасту з томатами, сиром і базиліком, знайшла білий посуд, що стояв ще з минулих часів. Ігор допомагав, але я бачила, як він чекає. Його рухи стали більш стриманими, думки — десь ще, у минулому, яке зараз мало стати присутнім.

Антон приїхав на сірому седані. Вийшов — високий, з кількома сивими пасмами в густому волоссі, з усмішкою того, хто бачив достатньо, щоб більше не дивуватись нічому.

— Ну, нарешті я побачив тебе не в костюмі й не в стінах офісу, — сказав він, міцно обіймаючи Ігоря. Вони плеснули один одного по плечу, як чоловіки, які ділили щось більше, ніж справи.

— Це Марта, — сказав Ігор, поклавши руку мені на плече. — Та сама.

Антон усміхнувся м’яко, по-людськи, й простягнув мені руку:

— Приємно познайомитись. Я багато чув. Тобі пощастило з ним, знаєш?

Я не знала, що відповісти. Тільки кивнула, відчуваючи, як обпалює вухо його фраза: "Тобі пощастило з ним".Наче він точно знав, ким Ігор був раніше. І ким став тепер.

Ми повечеряли за невеличким дерев’яним столом, на якому миготіли свічки. Говорили спочатку про дрібниці — дороги, час, новини. Але згодом почали з’являтись історії. Ігор розповідав, як вони з Антоном ще у двадцять без копійки починали бізнес.

— Ми працювали в старому підвалі, який тече при дощі. Один ноутбук на двох. І пельмені на вечерю щовечора, — сміявся Ігор, наливаючи вино в келихи.

— І головне — ми вірили, що станемо великими, — додав Антон. — Хоча тоді це виглядало, як дитяча фантазія.

Я слухала, не перебиваючи. Мені було важливо знати, ким він був до мене. До нашої історії. Як він став тим, кого я зараз люблю.

Після вечері Ігор вийшов покурити на ганок, залишивши нас на хвилину. Антон подивився на мене довше, ніж личило б звичайному знайомству.

— Він дуже змінився. Я не бачив його таким багато років. Раніше він був… — Антон зміряв поглядом камін, що потріскував. — Важчим. Холоднішим. Багато пережив, більше втратив. Але зараз… він живий. Завдяки тобі.

— Я боюсь за нього, — прошепотіла я. — За нас. За все, що ми… втратимо, якщо не встигнемо.

— Він не відступить. Знаю точно. Але, Марто… — його голос став серйознішим. — Якщо одного дня він попросить тебе бігти — не сперечайся. Роби, що каже. Бо Ігор ніколи не грається в довгу. Якщо він вирішив — значить, часу майже не лишилось.

Я нічого не сказала. Лише ковтнула повітря, в якому вже пахло тривогою.

Тієї ночі я не могла заснути. Ігор спав поруч, Антон — у сусідній кімнаті. Але я лежала, вдивляючись у стелю, де відблиски вогню від каміну створювали химерні тіні. Я уявляла, як вони рухаються. Як хтось проходить повз вікно. Як двері скриплять.

Коли ж нарешті заснула — мені снилось, що батько стоїть над нами, тримаючи в руці щось темне. Що Ігор лежить без руху. Що я кричу, але звук не виривається. Що Антон зникає в диму, мовчки, не озираючись.

Прокинулась у сльозах. Ігор не спав — він гладив моє волосся, мовчки, терпляче.

— Я з тобою, — сказав він.

І я вірила. Але страх, здається, вже став частиною мого дихання.