Глава тридцять четверта

Ігор з’явився за рекордні сім хвилин. Я ніколи не бачила його таким. Упевнений, мовчазний, сповнений рішучості. Він не питав нічого зайвого — просто обійняв мене, прикрив собою і вивів на вулицю. Мене ще й досі трусило, а він — був сталлю. Залізом, що не ламається.

— Вони ще тут? — шепнула я, озираючись. Очі метушились, як у пташки в клітці.

— Один — так. Але він нічого не зробить. Я домовився, — коротко відповів Ігор, заводячи мене до машини.

— Ти домовився?

Голос у мене тріпався, як полотно на вітрі. Не вірила власним вухам. Домовився. Це слово лежало між нами, холодне й гостре, наче ніж, що встромлений у стіл під час бенкету.

Ігор не одразу відповів. Його пальці стиснули кермо — білі кістки виступили під шкірою, наче хотіли прорвати її.

— Так.

Одне слово. Але воно впало, як камінь у воду, і круги розійшлися глибше, ніж я очікувала.

— Як?

Він глянув на мене. В його очах — не спалах, а повільний, невгасимий жар. — Не питай.

Але я не могла не питати. Бо в його голосі було щось, що змушувало мою кров стигнути в жилах. — Ти ж знаєш, що не можна просто взяти й… домовитися з такими людьми.

— Знаю. Він різко повернув, і шини завизжали, ніби протестуючи. — Але я не міг дозволити їм торкнутися тебе.

Тиша в машині була густою, важкою. Я чула, як працює двигун — ровір, що нагадував серце перед ударом.

— Що ти їм обіцяв?

Його губи стислися. — Не важливо.

— Важливо! Мої пальці впилися в сидіння. — Бо якщо це щось… якщо це щось неправильне…

— Усе неправильне вже сталося. Він різко гальмує, і я ледве не вдаряюсь об панель. — Вони прийшли за тобою. За тобою. І я не мав вибору.

Його голос — низький, зламаний — пронизує мене. Я бачу в його очах те, чого не було раніше: не просто рішучість, а щось темніше. Щось, що нагадує прірву.

— Ти боїшся не їх, — раптом усвідомлюю я. — Ти боїшся мене. Боїшся, що я дізнаюся.

Він не заперечує.

Машина стоїть. Навколо — лише ніч, що дивиться на нас крізь скло, як свідок.

— Якщо ти не скажеш мені правду зараз, — шепочу я, — то коли-небудь пізніше вона вилізе назовні. І буде боляче.

Він дихає. Повільно. Наче кожен вдих — це бій.

— Якщо я скажу… — його рука простягається до мене, але зупиняється за півсантиметра. — Ти подивишся на мене інакше.

Я беру його долоню. Вона холодна. — Спробуй мене.

Ігор закриває очі.

— Я сказав їм, що віддам архів.

Моє серце падає. — Який архів?

Він відкриває очі.

— Мій. Усе, що є на мене.

— Ігорю… Для чого?

Мій голос — тріщина в тиші, тонка, як крига під кроками. Я повертаюсь до нього, і мої пальці смикають край його куртки, немов шматок тверді серед цього хлипучого хаосу.

— Я не сплю.

Промовляю, коли він не відповідає і слова падають між нас, важкі, як каміння.

— Вже кілька ночей. Коли засинаю — бачу його. Бачу, як він йде за нами. Як його тінь повзе по стінах, як його пальці — холодні, довгі — впиваються в двері, які ми зачинили. А потім… потім я прокидаюся.

Моє дихання — нерівне, наче я бігла. Але я не бігла. Я просто лежала у пітьмі, слухаючи, як власне серце б’ється так, ніби хоче вирватися з грудей.

Ігор не відповідає одразу. Його рука на кермі напружена, пальці стискають шкіряну оплетку так, ніби він тримається за край прірви.

А потім — дотик.

Він простягає руку, не дивлячись, і я хапаюся за неї, як за останню тверду річ у тонучому світі. Його долоня груба, зі шрамами, які я знаю напам’ять.

— Це мине.

Його голос тихий, але в ньому — сталь.

— Я обіцяю. Як тільки ми будемо там — ти заснеш. Поруч зі мною. І ніхто. Ніхто більше тебе не торкнеться.

Він каже це так, ніби кожне слово — клятва, викарбувана в камені.

Але страх у мені — живий, в’юнкий. Він піднімається знову, холодний і липкий.

— А якщо… якщо він знайде і це місце?

Голос мій — шепіт, ледь чутний. Наче я боюся, що хтось почує. Наче хтось завжди слухає.

Ігор повертається до мене.

Його очі — не просто темні. Вони — як ніч перед грозою, коли повітря настільке напружене, що здається — ось-ось розколеться.

— Тоді ми підемо далі.

Він каже це просто. Без вагань.

— Я маю план. Я завжди матиму план.

І тоді — я бачу це.

Те, що ховалося за його словами, за його рішучістю.