Глава тридцять четверта

гор з’явився за рекордні сім хвилин. Я ніколи не бачила його таким. Упевнений, мовчазний, сповнений якоїсь дикої, первісної рішучості. Він не питав нічого зайвого, не вимагав довгих пояснень — просто миттєво обійняв мене, повністю прикрив своїм широким тілом і впевнено вивів на галасливу віденську вулицю. Мене ще й досі крупно трусило від пережитого жаху, а він — був справжньою сталлю. Надійним залізом, що ніколи не ламається під зовнішнім тиском.

— Вони ще тут? — ледве чутно шепнула я, гарячково озираючись на всі боки. Мої очі метушились, як у загнаної пташки в тісній клітці.

— Один — так. Але він більше нічого тобі не зробить. Я домовився, — коротко й рубано відповів Ігор, швидко заводячи мене до салону машини.

— Ти... домовився?

Голос у мене тріпався, як тонке полотно на штормовому вітрі. Я просто не вірила власним вухам. Домовився. Це слово раптом лягло між нами, холодне, важке й гостре, наче бойовий ніж, що з розгону встромлений у дерев'яний стіл під час пишного бенкету.

Ігор не одразу відповів мені. Його міцні пальці судорожно стиснули кермо автомобіля — білі кістки чітко виступили під шкірою, наче хотіли прорвати її назовні від колосальної внутрішньої напруги.

— Так.

Лише одне коротке слово. Але воно впало в салоні, як масивний камінь у глибоку воду, і важкі круги від нього розійшлися набагато глибше й страшніше, ніж я взагалі очікувала.

— Як саме, Ігорю?

Він нарешті повільно глянув на мене. В його темних очах зараз був не раптовий спалах гніву, а якийсь тривалий, невгасимий і небезпечний жар.

— Не питай мене про це, Марто.

Але я просто не могла не питати. Бо в його зміненому голосі зараз пробивалося щось таке, що змушувало мою власну кров миттєво стигнути в жилах.

— Ти ж чудово знаєш, що не можна просто взяти й... по-людськи домовитися з такими людьми, як найманці мого батька!

— Знаю, — він різко крутнув кермо на повороті, і автомобільні шини гучно завизжали на асфальті, ніби протестуючи проти цієї шаленої швидкості. — Але я фізично не міг дозволити їм хоча б пальцем торкнутися тебе.

Тиша в машині вмить стала густою, майже маслянистою й неймовірно важкою. Я чітко чула, як натужно працює потужний двигун — його глухий рокіт настійливо нагадував мені шалений стукіт серця перед вирішальним, смертельним ударом.

— Що ти їм обіцяв взамін?

Його губи суворо стислися в тонку лінію.

— Це зараз не важливо.

— Важливо! — мої пальці з силою впилися в шкіряну оббивку сидіння. — Бо якщо це щось... якщо це щось абсолютно неправильне чи небезпечне для тебе...

— Усе найгірше й неправильне в нашому житті вже сталося, — він різко гальмує на світлофорі, і я за інерцією ледве не вдаряюсь головою об передню панель. Ігор розвертається до мене всім корпусом. — Вони прийшли за тобою, Марто. Саме за тобою. І в тій вбиральні я просто не мав жодного вибору.

Його голос — низький, глухий, зломлений зсередини — буквально пронизує мене наскрізь. І я раптом чітко бачу в його очах те, чого ніколи не було там раніше: не просто звичну чоловічу рішучість, а щось набагато темніше. Щось лякаюче, що дуже сильно нагадує бездонну чорну прірву.

— Ти боїшся зараз зовсім не їх, — раптом з жахом усвідомлюю я, дивлячись на його напружений профіль. — Ти боїшся мене. Боїшся, що я дізнаюся всю правду про цю угоду.

Він не заперечує моїх слів. Лише важко мовчить.

Машина стоїть на узбіччі. Навколо нас — лише глуха віденська ніч, що байдуже дивиться на нас крізь лобове скло, як німий, безпристрасний свідок нашої особистої драми.

— Якщо ти не скажеш мені щиру правду зараз, — тихо шепочу я, відчуваючи, як горло знову стискає спазм, — то коли-небудь пізніше вона все одно брутально вилізе назовні. І тоді нам обом буде набагато болючіше.

Він важко дихає. Повільно. Наче кожен окремий вдих для його легень — це черговий запеклий бій.

— Якщо я зараз скажу... — його велика рука повільно простягається до мого обличчя, але раптом завмирає за якісь півсантиметра від моєї щоки, так і не наважуючись торкнутися. — Ти назавжди подивишся на мене зовсім інакше, Марто.

Я сама рішуче беру його гарячу долоню в свої руки. Вона виявляється несподівано холодною від нахлинувшего стресу.

— Спробуй мене. Скажи.

Ігор змучено закриває очі на кілька секунд.

— Я сказав їм, що добровільно віддам весь свій архів.

Моє серце з розгону падає кудись у безвихідь.

— Який... який ще архів, Ігорю?

Він повільно відкриває очі, і в них відбивається весь біль цього світу:

— Мій особистий архів. Усе те компрометуюче досьє, яке в мене є на твого батька й на самого себе. Весь мій єдиний захист і страховка.

— Ігорю... Господи, але для чого ти це зробив?!

Мій голос зараз — як тонка, болюча тріщина в цій глухій нічній тиші, ламка й крихка, наче перший лід під невпевненими кроками. Я гарячково повертаюсь до нього всім тілом, і мої пальці судорожно смикають щільний край його куртки, немов намагаючись намацати бодай якийсь шматок надійної тверді серед цього хлипучого, руйнівного хаосу, що знову стрімко поглинав наше життя.