Глава тридцять третя

Сонячні промені, що пронизували аудиторію, лежали на партах золотими плямами, але не зігрівали. Я сиділа серед цього світла, як заморожена статуя, відчуваючи, як холод повзе по спині - повільно, немилосердно, немов під шкірою розливається рідкий азот.

Сьогодні вночі.

Ці слова лунали в голові, як дзвін дзвону, що відмірює останні години старого життя. Мої пальці перегортали сторінки зошита, але перед очима стояли зовсім інші картини:

• темний шлях, що ховається в тумані

• наші сумки, спаковані поспіхом

• нові імена, які ще не звучать як свої

Погляд самотужки поповз до вікна.

І там.

Він.

Темна куртка, що не відповідала сезону. Телефон біля вуха, але погляд - ой цей погляд! - був прикований до входу. Не розсіяний, не випадковий. Цілеспрямований. Мисливський.

Мої легкі зжалися, наче хтось вичавив з них повітря. Я відвела очі, але в зошиті вже чорніло:

"Він тут. Він знає."

Хтось знає.

Серце калатало так, що в вухах стояв гул. Я перебирала в пам'яті останні дні, шукаючи момент, коли ми могли розкрити себе:

• чи не занадто довго ми стояли біля того кафе?

• чи не помітив хтось нашого останнього поспішного візиту до банку?

• чи не було за нами хвоста, коли ми їхали дивитися той будинок на околиці?

А потім найжахливіша думка пройшла по мені ледовою хвилею:

А якщо батько вже все знає?

Мої пальці стиснули ручку так, що пластик тріснув. Уявлення батькового обличчя - цієї ідеальної маски холодного спокою, під якою клекотів вулкан люті - змусило мене ледве не скрикнути. Він ніколи не пробачить. Особливо Ігорю. Особливо мені.

Лектор щось говорив про економічні моделі, але в моїй голові лунали зовсім інші слова:

"Ти ж знаєш, що він здатний зробить."

Я закрила очі на секунду, відчуваючи, як страх змішується з чимось іншим - рішучістю, гострою, як бритва.

Ми не мали вибору.

Не зараз.

Не після всього, через що ми пройшли.

Я підвела погляд до вікна знову - чоловіка вже не було.

Але відчуття невідворотності залишилося.

Сьогодні вночі.

Вбиральня дихала холодом мертвого місця - цементні стіни вбирали тепло, як губка кров. Я притулилася спиною до дверей кабінки, відчуваючи, як мороз пластику пробивається крізь тонку тканину блузки, наче сотні крижаних голок. Телефон у моїх долонях тремтів, як спійманий птах, що б'ється об прути клітки.

Його ім'я на екрані спалахувало білим по чорному - проста комбінація пікселів, що містила в собі цілі всесвіти:

• наші ночі, коли ми шепотіли під ковдрою, боячись, що стіни мають вуха

• наші поцілунки, солоні від сліз і солодкі від надії

• наші втечі - спочатку маленькі, потім все сміливіші

— Алло?

Його голос прорізав тишу, як ніж тепла в крижану грудь. Я закрила очі, відчуваючи, як сльози - гарячі, неслухняні - котяться по щоках.

— Ігорю... — мій шепіт був схожий на звук, що лишає за собою тонучий корабель. — Мені страшно.

Тиша на тому кінці проводу натягнулася, як струна перед розривом.

— Він тут. Надсилає... — мої слова ламалися, як крига під ногами. — Я бачила його очі... Він знає...

Раптом його голос змінився. З теплого баритону, що зазвичай говорив мені казки вночі, він перетворився на зброю:

— Де ти?

— Туалет. Корпус. Сховалася...

На тому кінці лунав гуркіт - він уже біг, не приховуючи кроків.

— Десять хвилин. — Його дихання було важким, наче він уже боровся з кимсь. — Хтось поряд?

— Ні.

Його голос раптом став м'якшим, але від цього тільки потужнішим:

— Слухай мене. Я їду. Якщо доведеться пройти крізь пекло - пройду. Якщо доведеться стати монстром - стану.

Я притиснула телефон до вуха так сильно, що вушна раковина заніміла.

— Ти не одна. Ніколи більше.

У цю мить я зрозуміла:

Любов - це не коли тобі дарують квіти.

Це коли хтось готовий стати твоєю бронею.

Навіть якщо кулі призначені йому.

Його голос змінився - не став тихішим, а набув глибини, що вібрувала в кістках:

— Слухай мене, серденько.

Ці слова пройшли крізь мене, як гарячий метал крізь лід.