Глава тридцять третя

Сонячні промені, що наскрізь пронизували велику університетську аудиторію, лежали на дерев'яних партах яскраво-золотими плямами, але абсолютно не зігрівали. Я сиділа серед цього безтурботного світла, як прикута до місця заморожена статуя, чітко відчуваючи, як липкий холод повільно й немилосердно повзе по моїй спині — так, наче під шкірою тонкими цівками розливається рідкий азот.

«Сьогодні вночі».

Ці два слова беззупинно лунали в моїй голові, як оглушливий дзвін, що невблаганно відмірює останні хвилини мого старого життя. Мої пальці автоматично перегортали білі сторінки робочого зошита, але перед очима стояли зовсім інші, тривожні картини: темний шлях, що безслідно ховається в густому тумані; наші сумки, наспіх спаковані в темній спальні; нові вигадані імена, які досі не звучать у думках як свої.

Мій погляд самотужки, підкоряючись лише тваринному інстинкту самозбереження, знову повільно поповз до високого вікна.

І там, унизу... Він.

Темна куртка, яка своєю щільністю абсолютно не відповідала теплій осінній пори. Чоловік тримав мобільний телефон біля вуха, але його погляд — о, цей пильний, немигаючий погляд! — був намертво прикований прямо до центрального входу в університетський корпус. Не розсіяний, не випадковий погляд роззяви. Цілеспрямований. Мисливський.

Мої легені миттєво стислися, наче хтось невидимий безжально вичавив із них усе повітря. Я поспіхом відвела очі назад до парти, але в конспекті між рівними рядками лекції вже розмашисто чорніло моєю власною рукою: «Він тут. Він усе знає».

Хтось із людей мого батька точно знає, де ми.

Серце всередині калатало так дико, що в вухах стояв безперервний, щільний гул. Я гарячково перебирала в пам'яті всі наші останні дні, шукаючи той самий фатальний момент, коли ми могли випадково розкрити себе перед шукачами: чи не занадто довго ми стояли того вечора біля панорамного кафе? чи не помітив хтось сторонній нашого останнього поспішного візиту до центрального банку? чи не було за нами прихованого хвоста, коли ми вдвох їхали дивитися той старий будинок на глухій околиці міста?

А потім найжахливіша, найотруйніша думка пройшлася по мені крижаною хвилею: «А якщо батько вже взагалі все знає?»

Мої заціпенілі пальці з такою силою стиснули тонку пластикову ручку, що її корпус із тихим тріском луснув. Раптове уявлення суворого батькового обличчя — цієї його ідеальної, роками вивіреної маски холодного спокою, під якою насправді завжди клекотів вулкан некерованої люті — змусило мене ледве не скрикнути на всю аудиторію. Він ніколи в житті не пробачить мені цієї втечі. Особливо він не пробачить її Ігорю. Особливо — мені.

Сивочолий лектор біля дошки щось монотонно говорив про складні економічні моделі, але в моїй голові набагато голосніше лунали зовсім інші, застережливі слова: «Ти ж чудово знаєш, на що саме він здатний піти, аби повернути своє».

Я закрила очі на одну коротку секунду, відчуваючи, як панічний страх у жилах змішується з чимось абсолютно новим — злісною, гострою, як бритва, рішучістю.

У нас із Ігорем просто не було іншого вибору. Не зараз. Не після всього того пекла, через яке ми вже разом пройшли.

Я знову обережно підвела погляд до вікна — того підозрілого чоловіка в куртці внизу вже не було. Він зник у натовпі.

Але гнітюче відчуття повної невідворотності катастрофи залізно залишилося всередині. Сьогодні вночі все вирішиться.

Університетська вбиральня на першому поверсі дихала на мене пронизливим холодом якогось мертвого, покинутого місця — голі цементні стіни вбирали в себе нечисленне денне тепло, як суха губка вбирає кров. Я судорожно притулилася спиною до зачинених дверей кабінки, чітко відчуваючи, як мороз гладкого пластику легко пробивається крізь тонку тканину моєї блузки, наче сотні гострих крижаних голок. Мобільний телефон у моїх долонях тремтів так сильно, як спійманий дикий птах, що з усіх сил б'ється об залізні прути клітки.

Його ім'я на темному екрані спалахувало яскравим білим по чорному — проста комбінація пікселів, яка, проте, містила в собі зараз цілі всесвіти: наші довгі безсонні нічі, коли ми закохано шепотіли під ковдрою, панічно боячись, що навіть ці стіни мають вуха; наші гарячі поцілунки, солоні від моїх сліз і солодкі від спільної надії; наші відчайдушні втечі — спочатку зовсім маленькі, а потім усе сміливіші й сміливіші.

— Алло? — почулося в слуховці.

Його низький голос умить прорізав глуху тишу кабінки, наче ніж чистого тепла, що встромився в мою крижану грудь. Я міцно заплющила очі, відчуваючи, як перші гарячі, абсолютно неслухняні сльози швидко котяться по щоках.

— Ігорю... — мій приглушений шепіт зараз був схожий на той останній жалібний звук, що лишає за собою тонучий корабель перед зануренням у безодню. — Мені дуже страшно.

Раптова тиша на тому кінці дроту натягнулася, як гітарна струна перед неминучим розривом.

— Він уже тут, у корпусі. Надсилає людей... — мої слова ламалися й кришилися, як тонка зимова крига під ногами важкого перехожого. — Я чітко бачила його очі через скло... Він точно знає, де я...

Раптом його голос кардинально змінився. З того звичного тепла й лагідного баритону, яким він зазвичай розповідав мені заспокійливі казки ночами, він умить перетворився на безжальну, заряджену зброю: