Глава тридцята

Того ж вечора Ігор привів мене до невеликого, дуже затишного ресторану на одній із високих точок міста. На нас уже чекав заброньований столик біля величезного панорамного вікна. Це було його колишнє улюблене місце, яке за лічені тижні встигло стати абсолютно моїм: навколо панувала благородна тиша, за склом розгортався нічний Відень у фантастичному мерехтінні мільйонів вогнів, а між нами панував той особливий спокій, який взагалі не потребував жодних зайвих пояснень чи слів.

Ми сиділи напрочуд близько. Ігор міцно тримав мою руку у своїй, а його важкий, глибокий погляд повільно ковзав по сяючому горизонту європейської столиці.

— Я колись щиро думав, Марто, що в цьому цинічному житті вже ніщо й ніхто не зможе мене по-справжньому здивувати, — раптом тихо, без підготовки промовив він. — Але ти — зробила це. Перевернула все.

Я ніяково посміхнулася, дивлячись на наші переплетені пальці: — Я не диво, Ігорю. Я просто… дуже дивна. І складна.

— Ні, — він м'яко заперечив, хитнувши головою. — Ти жива. І ти неймовірно чесна з цим світом.

Ця фраза змусила мене внутрішньо здригнутися, і між нами знову зависло важке мовчання. Чоловік повільно нахилився ближче, заглядаючи мені прямо в очі, наче намагався прочитати там усе те, що я так ретельно приховувала.

— Але ти досі щось ховаєш від мене, Марто, — його голос звучат тихо, але проникливо. — Я не розпитую тебе силою, бо безмежно поважаю твої кордони й твій особистий простір. Але… я все бачу. Я знаю.

Я боляче закусила губу, відчуваючи, як провина знову підступає до горла: — Просто… я ще психологічно не готова, Ігорю. Дай мені трішки часу.

Він спокійно кивнув, не змінюючи лагідного виразу обличчя: — Добре, люба. Я вмію чекати. Скільки знадобиться.

І саме в цю секунду, дивлячись на його шляхетне обличчя, я раптом чітко зрозуміла, наскільки це насправді страшно й відповідально — по-справжньому любити іншу людину. Бо справжня любов — це завжди про повну, беззахисну довіру. А я... я досі панічно боялася віддати йому всю себе, разом із моїми вічними страхами та тінню всесильного батька за плечима.

* * *

Наступного дня погода різко зіпсувалася. Ігор сидів у своєму новому віденському кабінеті, похмуро дивлячись крізь панорамне скло на залитий сірим дощем Відень. Він завжди любив таку негоду — часто повторював, що сильний дощ ідеально змиває з міста все зайве й фальшиве. Але цього разу важкі краплі, що лупцювали по шибках, здавалися не очищенням, а тривожним, невідворотним передвісником чогось набагато гіршого.

— Вони категорично відмовилися підписувати договір в останній момент, — тихо промовив Мартін, його австрійський бізнес-партнер, нервово міняючи позу. В його зазвичай спокійному голосі зараз чітко вловлювалися нотки серйозної тривоги. — Жодних логічних пояснень, жодних юридичних зауважень. Просто взяли й... скасували зустріч. Схоже, на керівництво фонду хтось дуже професійно й жорстко натиснув згори.

Ігор відчув, як усе всередині нього миттєво стислося в тугий залізний вузол. Він мовчки, важко зітхнув, повільно потираючи пальцями перенісся.

— Це мав бути наш найбільший, стратегічний контракт у цьому фінансовому кварталі, Мартіне, — сухо, без зайвих емоцій кинув він. — Це погано. Дуже погано для нашої філії.

— Я негайно спробую дізнатися через свої канали бодай якісь подробиці, — пообіцяв партнер, прямуючи до виходу, але Ігор уже й без жодних розслідувань усе чудово розумів.

Це не було випадковим збігом обставин чи кризою ринку. Це офіційно почалося. Угода зірвана з тріском. Його запеклий ворог уже витягував із тіні свою найважчу фінансову артилерію. І Ігор безпомилково здогадувався, яке саме ім'я стоїть за цим нищівним ударом. Володимир Орлик заявив про свою присутність в Європі.

* * *

— Ти вже вдома? — почувся мій тихий голос із кухні, щойно Ігор важко переступив поріг нашої квартири ближче до вечора.

— Так, мила, я вдома, — відповів він, намагаючись звичним рухом тепло всміхнутися мені з порогу.

Але я миттєво помітила, що щось кардинально змінилося — його неймовірно втомлений, згаслий погляд, неприродно приглушений тон голосу.

— Ти сьогодні жодного разу не зателефонував мені з офісу... Щось сталося?

— Було занадто багато складних зустрічей, — швидко, навіть занадто поспіхом відповів він, розвішуючи пальто. — Все добре, не переживай.

Ігор справді понад усе на світі прагнув уберегти мене від цього бруду. Він бачив, якою напруженою й наляканою я ходила останнім часом — особливо після моєї розповіді про дивного чоловіка в чорному пальті біля університету та тривожних новин від Лери. Вона хоч і не казала йому про все прямо, але він безпомилково відчував: під моєю шкірою знову жив паралізуючий страх. І він принципово не хотів додавати на мої плечі ще й тягар своїх бізнес-проблем.

Він підійшов ближче й ніжно обійняв мене ззаду, затишно притискаючись своєю щокою до мого волосся. Його живе тепло в цю хвилину було єдиним, що взагалі утримувало його самого на плаву в цьому штормі.

— Ми обов'язково впораємося, Марто. З усім. Завжди, — тихо, мов клятву, прошепотів він мені в шию.

Я слухняно кивнула у відповідь, хоча ще зовсім не розуміла, про які саме масштаби загрози він зараз говорить.