Глава тридцята

Він привів мене до затишного ресторану. На нас уже чекав заброньований столик біля вікна. Його улюблене місце, яке стало моїм — тиша, нічний Відень, мерехтіння вогнів і тиша, яка не потребує пояснень чи слів.

Ми сиділи поруч. Ігор тримав мою руку. Його погляд ковзав по горизонту.

— Я колись думав, що нічого не зможе мене здивувати, — раптом сказав він. — Але ти — зробила це.

Я посміхнулась.
— Я просто… дивна.

— Ні. Жива. І чесна.

Мовчання зависло між нами.

Він нахилився до мене, поглянув у вічі.
— Ти досі щось ховаєш. Я не питаю, бо поважаю. Але… знаю.

Я закусила губу.
— Просто… я ще не готова.

Він кивнув.
— Добре. Я чекатиму.

І саме в цей момент я зрозуміла, наскільки страшно любити.
Бо любов — це довіра.
А я досі боялась дати йому все.

Автор

Ігор сидів у своєму кабінеті, дивлячись у вікно на дощовий Відень. Він любив цю погоду — завжди казав, що дощ змиває зайве. Але цього разу дощ здавався не очищенням, а передвісником чогось гіршого.

— Вони відмовилися в останній момент, — сказав Мартін, його австрійський партнер, із нотками тривоги в голосі. — Без пояснень. Просто... скасували. Схоже, хтось на них натиснув.

Ігор відчув, як усе всередині стиснулося. Він мовчки зітхнув, потираючи перенісся.

— Це був би наш найбільший контракт у цьому кварталі, — сухо кинув він. — Погано. Дуже погано.

— Я спробую дізнатися більше, — пообіцяв Мартін, але Ігор уже розумів. Це не збіг. Це — почалося.
Угода зірвана. Хтось уже витягує з тіні важку артилерію. І він здогадувався, хто саме.

* * *

— Ти вдома? — почувся її голос із кухні, як тільки він переступив поріг квартири.
— Так, мила, — відповів Ігор і намагався всміхнутись. Але Марта помітила щось не те — його втомлений погляд, приглушений тон.

— Ти сьогодні не дзвонив...
— Багато зустрічей. Усе добре, — швидко відповів він.
І справді — він хотів уберегти її. Вона й так була напружена останнім часом — після історії з тим чоловіком біля університету, після новин від Лери. Вона не казала прямо, але він знав — у неї під шкірою живе страх. І він не хотів додавати ще тягару.

Він підійшов і обійняв її ззаду, притискаючись щокою до її волосся. Її тепло — єдине, що тримало його на плаву.
— Ми впорєамось. З усім. Завжди, — прошепотів він. Вона кивнула, хоч і не розуміла, про що саме він.

* * *

Він думав, що вона спить. Марта вийшла на кухню попити води й почула голоси — Ігор розмовляв телефоном у своєму кабінеті. Двері були трохи прочинені.

— Я знаю, хто стоїть за цим. Передай йому, що це не зупинить мене. Не цього разу.

Тиша. Пауза, що означала, що він слухає чиюсь відповідь телефоном.
— Я вивіз її не для того, щоб тепер танцювати під його правила. І я не дозволю руйнувати її життя.

Ще одна тиша в якій Марта чула своє серцебиття і його беззаперечний голос:
— Ні, я не піду на компроміси. Якщо треба буде — я піду до преси. Є речі, які йому краще не чіпати.

Марта завмерла. Її серце калатало. Вона знала — мова про її батька. Вона боялась цього моменту, але він настав.

Коли він повернувся до спальні, вона вже чекала його в ліжку, сівши прямо, мов струна.

— Чому ти мені не сказав? У тебе проблеми через мене, так?
— Марто… — він зітхнув, побачивши її обличчя. — Я не хотів тебе лякати. Це мої проблеми, я не хочу засмучувати тебе цим. Я розберусь. Не хвилюйся про це.
— Це мій батько. Я повинна знати, що він робить! — її голос тремтів.
— Я знаю, що це твій батько. Але я також знаю, що він... може зруйнувати все. І ти не повинна за це відповідати. Не ти це почала.
— Але ми обоє в цьому. Разом. Не відштовхуй мене.

Ігор притис пальці до скронь. Потім опустився поруч із нею на край ліжка. Вінне хотів, щоб Марта знала. Не хотів засмучувати її. Прагнув вберегти від усьго світу. Від того, хто мав захистити її, але натомість став ворогом.

— Добре. Тоді слухай. Він уже діє. Вибиває з-під мене партнерів, лобіює проти мене в Австрії. Я не знаю, що ще він замислив. Але... я не відступлюсь. І тебе не відпущу.

Марта мовчала. А потім — просто схилилася до нього й поклала голову йому на груди.

— Я не боюся, Ігоре. Я з тобою.

І тоді він уперше за весь день по-справжньому видихнув. Тихо, наче вірив у те, що вони вистоять. Не тому, що все просто. А тому, що вона — поруч.