Глава двадцять девʼята

Коли я заходжу додому, Ігор саме читає щось у вітальні. Він підводиться, дивиться на мене.

— Ну як?
— Я вижила, — усміхаюсь. — І навіть написала кілька речень.

Він підходить, обіймає. Тепло, мовчки.
— Я пишаюсь тобою, — каже тихо.
— Я теж. Трошки.

Він торкається чола до мого.
— Тільки початок, Марто. Але який прекрасний початок.

І я справді це відчуваю. Що попереду — буде. І що я вже йду.

* * *

Я сиділа в аудиторії, спостерігаючи, як професор намагається оживити лекцію, розповідаючи про вплив медіа на суспільну свідомість. Моя рука механічно занотовувала щось у блокнот, але думки були розсіяні.

Останнім часом мені вдавалось зібрати себе. Почала ходити на пари, більше читати, навіть надіслала есе до однієї студентської редакції.
Але сьогодні… щось було не так. Я це відчула ще зранку — ніби тінь ковзнула по моїй спині.

Коли лекція закінчилась, я вийшла у внутрішній дворик — той самий, де студенти п’ють каву, курять, сперечаються. Сонце було м’яке, повітря — свіже. І в ту мить я побачила його.

Високий чоловік у чорному пальті стояв трохи осторонь. Він не робив нічого підозрілого — просто курив і дивився вбік. Але було в ньому щось… надто пильне. Його погляд ковзнув по мені і — завмер. Надто довго. Надто точно.

Я швидко відвела очі й зайшла назад до будівлі, не озираючись.
Серце гупало.

У коридорі я зупинилась, зробила вигляд, що щось шукаю в телефоні, але пальці тремтіли.
"Здається на детектива", — виринуло в голові.
"Та що ти собі вигадуєш?.."

Але страх уже жив у моїх грудях. Він розростався, холодив, стискав.

* * *

Увечері ми з Лерою зв’язались по відео. Її обличчя було блідим.
— Марто… Мені треба сказати тобі дещо.

Я вже знала. Відчула ще до того, як вона вимовила.
— Тато, так? Він шукає мене.

Вона мовчки кивнула.
— Він… злякався. Сказав, що зробив помилку. Найняв когось, щоб тебе знайти. Каже, хоче поговорити. Перепросити. Але…
— Але найняв детектива замість просто зателефонувати, — прошепотіла я.

— Я не виправдовую його. Просто… думала, ти маєш знати.

Я кивнула.
— Я сьогодні його бачила. Думаю, це був він.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Лише світло екрана мерехтіло на моєму обличчі.
— Ігор знає? — запитала вона.

Я похитала головою.

Не могла сказати. І не знала як.

* * *

Ігор повернувся пізно.
Я вже сиділа на дивані з книжкою, яку не читала. Увесь вечір намагалася зібратись, знайти слова. Але вони не приходили.

Він поставив ключі на полицю, скинув пальто, підійшов до мене.
— Ти тихенька сьогодні.

Я усміхнулась, ледь-ледь.
— Просто втомилась.

Він сів поруч, провів пальцем по моїй щоці.
— Добре. Якщо захочеш поговорити — я тут.

Його голос був лагідним. Він не тиснув. Ніколи не тиснув. І це було найстрашніше — бо саме так він примушував мене довіряти.

* * *

Вранці Ігор приготував сніданок — як завжди акуратно, турботливо, мов би кожна деталь у його руках ставала оберегом.
Я сиділа за столом, крутячи виделку в руках. Він щось розповідав — про зустріч із місцевими партнерами, про новий заклад, який відкрили неподалік. Але я не чула. Лише дивилась на його обличчя, яке з кожним днем ставало для мене не просто близьким — рідним.

— Марто? — тихо запитав він.

Я здригнулась.
— Вибач, що?

Він не повторив. Просто нахилив голову, вдивляючись у мене.
— Що сталося? — запитав м’яко, але пильно. — Я відчуваю. Щось турбує тебе.

Я хотіла сказати. Я справді хотіла. Але слова застигли в горлі, як холодна вода.
Я боялась. Що він піде. Що подумає, що це все — надто складно. Що він не зможе боротись із моїм минулим.

— Просто сни дивні, — прошепотіла я. — Мабуть, адаптація.

Він мовчав кілька секунд, потім зітхнув, простягнув руку і злегка накрив мою долоню своєю.

— Я тут. І ти можеш казати мені все. Не бійся. Я не зламаюсь.

Але я мовчала.

* * *

Після обіду я залишилась удома. Ігор пішов на зустріч. Я блукала помешканням, не знаючи, чим зайнятись.
Сіла перед дзеркалом. Подивилась на себе. Обличчя змарніле, очі — глибші, ніж раніше. Але в них жила тривога.

Враз згадала той погляд — з університету.
А потім — слова Лери.
А потім — мовчання, яке тягнулося між мною та Ігорем.

Я знову дивилась на себе, як на когось іншого.
— Що ти робиш, Марто? — прошепотіла. — Ти ж пообіцяла собі, що більше ніколи не зрадиш себе.
То чому мовчиш?