Глава двадцять девʼята

Коли я повернулася до наших апартаментів, Ігор саме зосереджено читав якісь роздруковані документи у вітальні. Почувши звук ключів, він одразу підвівся й пильно, з німим запитанням подивився на мене, скануючи кожен мій рух.

— Ну як усе пройшло, мандрівнице? — на його губах з'явилася м'яка посмішка.

— Я вижила, — я теж усміхнулася у відповідь, уперше за довгий час відчуваючи легкість. — І навіть змогла написати кілька цілком пристойних речень у блокноті. Сама.

Він підійшов ближче й мовчки обійняв мене. Це були ті самі його фірмові обійми — глибокі, затишні, наче він намагався фізично закрити мене від усього світу.

— Я щиро пишаюся тобою, Марто, — тихо, прямо мені в маківку промовив він.

— Я теж. Ну... принаймні трішки, — я сильніше притулилася до його грудей.

Він відсторонився на кілька сантиметрів і ніжно торкнувся своїм чолом мого: — Це тільки наш початок, Марто. Але поглянь, який це прекрасний, обнадійливий початок.

І я справді, кожною клітиною свого тіла відчула, що моє майбутнє нарешті існує. Воно обов'язково буде. І я вже роблю по ньому свої перші, нехай і несміливі кроки.

* * *

Проте милий спокій тривав недовго. Уже за тиждень я сиділа в просторій університетській аудиторії, безцільно спостерігаючи за тим, як сивочолий австрійський професор намагається хоч якось оживити лекцію, монотонно розповідаючи про вплив сучасних медіа на суспільну свідомість. Моя рука чисто механічно занотовувала якісь терміни в блокнот, але думки були далеко.

Останнім часом мені нарешті вдавалось по шматочках зібрати себе докупи. Я справно ходила на пари, намагалася багато читати німецькою і навіть наважилася надіслати своє коротке аналітичне есе до однієї незалежної студентської редакції.

Але сьогодні… сьогодні з самого ранку все йшло якось не так. Я відчула це на якомусь тваринному рівні, щойно переступила поріг університету — наче липка, холодна тінь раптом безшумно ковзнула по моїй спині.

Коли виснажлива лекція нарешті закінчилась, я вийшла у внутрішній затишний дворик — те саме місце, де віденські студенти зазвичай пили каву з автоматів, курили й голосно сперечалися про політику. Осіннє сонце було м’яким, а повітря — напрочуд свіжим. І саме в цю мить серед натовпу я раптово побачила його.

Високий, міцної статури чоловік у строгому чорному пальті стояв трохи осторонь від галасливих компаній. Він не робив абсолютно нічого підозрілого — просто спокійно курив сигарету й удавано дивився кудись убік. Але було в його позі щось… надто пильне, професійно зібране. Наче хижак на полюванні. Раптом його важкий погляд повільно ковзнув по натовпу студенток і — завмер прямо на мені. Надто довго. Надто точно. Зі знанням справи.

Я миттєво відвела очі в бік, відчуваючи, як шлунок стисло спазмом, і швидко зайшла назад до кам'яної будівлі університету, навіть не наважуючись озирнутися назад.

Серце шалено, оглушливо гупало десь у самому горлі.

У порожньому коридорі я вимушено зупинилась біля підвіконня, роблячи вигляд, що заклопотано шукаю якусь інформацію в телефоні. Але мої пальці так дико тремтіли, що я ледве влучала по екрану.

«Це дуже схоже на приватного детектива», — панічно виринуло в голові перше логічне припущення.

«Та ні, що ти собі знову вигадуєш? У тебе просто параноя після всього пережитого...» — спробував заперечити залішки здорового глузду.

Але липкий, паралізуючий страх уже міцно оселився в моїх грудях. Він швидко розростався всередині, холодив кінчики пальців і стискав дихання. Мене знайшли.

* * *

Увечері, дочекавшись, поки Ігор затримається в офісі, ми з Лерою зв’язались по відеозв'язку. Щойно її обличчя з'явилося на екрані, я похолола — вона була неприродно блідою, а під очима залягли темні тіні.

— Марто… — її голос був трішки захриплим, ніби вона не спала кілька діб поспіль. — Мені справді треба сказати тобі дещо дуже важливе.

Я вже знала, що саме вона скаже. Я передчувала це кожною фіброю душі ще до того, як її губи вимовили перше слово.

— Це тато, так? — тихо перебила я її. — Він шукає мене?

Вона лише мовчки, приречено кивнула в об'єктив.

— Він… Марто, він дуже сильно злякався, коли зрозумів, що ти зникла остаточно. Сказав мені, що зробив величезну помилку, коли тиснув на тебе. Він уже найняв якесь міжнародне агентство, щоб тебе за будь-яку ціну знайти в Європі. Постійно повторює, що просто хоче нормально поговорити й перепросити за все. Але…

— Але при цьому він чомусь найняв професійного детективів замість того, щоб просто спробувати по-людськи мені зателефонувати, — гірко прошепотіла я, відчуваючи, як надія на порятунок розсипається в попіл.

— Я не виправдовую його, ти ж знаєш, — Лера закрила обличчя долонями. — Просто… я вважала, що ти маєш знати про це негайно. Що б там не було.

Я слухняно кивнула, намагаючись тримати обличчя. — Я сьогодні бачила його людину біля університету. Думаю, це був один із його шукачів.

На кілька довгих хвилин у кімнаті запанувала глуха, гнітюча тиша. Лише бліде, холодне світло від екрана ноутбука мляво мерехтіло на моєму застиглому обличчі.