Глава двадцять восьма

Ми йдемо вулицями, що пахнуть кавою і старими книжками. Фасади вишукані, трохи зістарені часом. Ігор показує мені улюблену кав’ярню, в якій часто бував, коли приїздив сюди у справах, ми заходимо туди — пахне ваніллю, деревʼяні дошки скриплять під ногами. Я ловлю себе на думці: ми могли б сидіти тут і десять років тому, і через двадцять — і час би не мав значення.

Місто здається нереальним. Надто красивим, надто спокійним.
— Мені страшно, що я розслаблюсь, — кажу тихо. — І тоді щось погане обов’язково станеться.

Ігор бере мене за руку.
— Це не про "розслаблення". Це про вибір бачити, що життя не лише про біль.

Ми минаємо книжковий магазин. Я зупиняюсь. У вітрині лежить нове видання «Гордість і упередження».
— А як думаєш, я колись напишу книгу? — питаю несподівано сама себе.
— Напишеш. І не одну.

Я усміхаюсь.
Може, справді. Може, саме тут я вперше відчуваю, що маю право мріяти не тільки про нього. А про себе теж.

Ми зупиняємось на мосту. Під нами — річка, чиста й спокійна. Місто живе, дихає, приймає нас.
— Хочеш знати, що я думаю? — питає Ігор, стискаючи мою руку.
— Завжди.
— Що нам пощастило. І що попереду — ще ціле життя. І ми його не згаємо.

Я киваю, стихаючи. Бо в цю мить мені здається, що справді — так і буде.

* * *

Прокидаюсь рано. Ігор ще спить — рука лежить на подушці біля мене, обличчя спокійне. У нього рідко бувають такі моменти — коли він не напружений, не насторожений. Наче його внутрішній механізм дозволяє собі коротку зупинку.

Я тихо виходжу на балкон. На вулиці ще туман. Крамниці тільки починають відкриватися, хтось виводить собаку, хтось — спішить на роботу. Я наче спостерігаю за цим життям крізь скло. Не частина його. Просто глядачка.

Повертаюсь до кухні, ставлю чайник. І відчуваю, як у мені повзе холод.
Це не просто страх. Це — параліч.
Світ змінився настільки, що я не знаю, ким я тут є. Студентка? Втікачка? Коханка дорослого чоловіка, яка не знає, з чого почати?

Мені здається, що я стою перед високою стіною, без дверей. І тільки сама маю знайти спосіб її подолати.

* * *

— Я боюся, — кажу йому за сніданком. — Що я нічого не зможу. Що втратила себе там, у Києві, залишила в старій кімнаті, в зошитах, у звичному житті.

Він не сперечається. Просто кладе долоню на мою.
— А може, ти тепер будуєш себе знову. Краще. Без страху бути зручною для когось.
— Але я навіть не знаю, що робити. Я тут — ніхто. Мови не знаю достатньо добре. Журналістика? Писати для кого?

— Для себе. Спочатку — тільки для себе. А потім побачимо. Я можу дати тобі все, чого ти забажаєш. Просто скажи мені, що саме. Але поки ти шукаєш свій шлях — знай, що я поруч. І ти можеш покластися на мене у всьому.
Він говорить це легко, впевнено. Так, ніби в нього нема сумнівів у мені.

— Я бачу тебе. Ти сильна, Марто. Просто ще не повірила в це сама.

Я мовчу, але його слова потрохи проростають у мені.

* * *

Він запропонував піти разом, але я вирішила: хочу спробувати сама.
Просто пройтись. Зайти до бібліотеки, до кав’ярні. Вдихнути місто без нього — не тому, що не хочу його поряд, а щоб відчути себе окремою.

Я виходжу з будинку з пульсуючим страхом у грудях. У кишені — телефон, ключі, трохи готівки, мапа. Як у школі, коли вперше йдеш кудись одна.

Місто пахне сирістю, кавою і печивом. Я йду повільно, роздивляюсь. Минаю аптеку, вуличного музиканта, стареньку з кошиком яблук. Тут інше життя — стримане, спокійне. Мене не знають, не чекають. І в цьому — свобода.

Я знаходжу кав’ярню, заходжу. На вітрині — круасани, шоколадні тарталетки. Продавчиня каже щось по-німецьки. Я ніяковію.
— Sorry… English?
— Yes, of course! — усміхається вона.

Замовляю чай і маленький пиріг. Сідаю біля вікна.

Це — мій перший крок. Маленький, але справжній.
Я відкриваю блокнот і пишу одну фразу:

«У місті, де мене не знають, я вперше дозволила собі бути собою».