Глава двадцять восьма

Ми йшли віденськими вуличками, які густо пахли міцною кавою, свіжою випічкою та старими, сухими книжками. Місцеві фасади — вишукані, шляхетні, трохи зістарені часом і покриті благородною патиною — височіли над нами, наче німі охоронці чийогось спокою.

Ігор упевнено вів мене за руку, обминаючи неквапливих перехожих, і нарешті показав свою улюблену кав’ярню. Він часто бував тут у справах минулого життя, коли Відень був для нього лише точкою на бізнес-карті, а не фортецею нашого порятунку. Ми переступили поріг, і нас миттєво огорнув теплий, густий аромат ванілі й кориці. Старі деревʼяні дошки підлоги затишно скрипнули під нашими ногами.

Я раптом спіймала себе на дивній, майже фантастичній думці: ми могли б сидіти за цим кутовим столиком і десять років тому, і через двадцять років у майбутньому — і цей плин часу не мав би жодного значення. Тут панувала абсолютна, застигла вічність.

Місто здавалося мені нереальним. Надто красивим, надто спокійним для людини, яка ще вчора здригалася від кожного гучного звуку.

— Мені страшно, що я зараз розслаблюсь, — тихо зізналася я, заглядаючи в його прозорі очі. — Мені здається, варто мені на секунду повірити в цей спокій, і тоді щось жахливе обов’язково станеться. Батько не відпускає так просто.

Ігор м'яко, але відчутно стиснув мою долоню: — Це не про безпечність і не про "розслаблення", Марто. Це про твій особистий вибір. Вибір нарешті побачити й прийняти, що людське життя складається не лише з болю, страху та боротьби.

Ми вийшли на вулицю й повільно пішли повз старовинну книжкову крамницю. Я раптово зупинилася, наче наштовхнувшись на невидиму стіну. У великій, чистій вітрині на оксамитовій підставці лежало розкішне нове видання «Гордості і упередження» Джейн Остін із золотим тисненням на палітурці. Проста шкільна класика, яка раптом здалася мені символом чогось більшого.

— А як ти думаєш... я колись зможу сама написати книгу? — запитала я, дивлячись на власне бліде відображення у склі. Це питання вирвалося само собою, неочікувано навіть для мене.

— Напишеш, — без секунди сумніву відповів Ігор, і в його голосі не було фальшивої втіхи — лише залізна впевненість. — Напишеш. І точно не одну.

Я вперше за довгий час щиро посміхнулася.

«А може, справді?» — промайнуло в голові. Може, саме тут, на цих чужих, але мирних вулицях, я вперше в житті починаю відчувати, що маю повне, законне право мріяти не лише про порятунок від батька, не лише про безпеку для нас двох. А про себе. Про власну реалізацію, про свій голос, який так довго глушили вдома.

Ми зупинилися посеред широкого кам'яного мосту. Під нами неквапливо несла свої води чиста, спокійна річка. Велике місто навколо жило своїм звичним ритмом, дихало осінньою прохолодою і, здавалося, поволі приймало нас у свої обійми, змиваючи з підошов пил минулих тривог.

— Хочеш знати, що я зараз думаю? — запитав Ігор, ближче притягуючи мене до свого плеча.

— Завжди.

— Я думаю, що нам пощастило. Попри все, що ми залишили позаду, нам дико пощастило. І що попереду в нас — ще ціле, величезне життя. І ми його точно не згаємо на страхи.

Я мовчки кивнула, остаточно затихаючи всередині. Бо в цю чарівну хвилину мені вперше здалося, що все справді саме так і буде.

* * * 

Наступного ранку я прокинулася дуже рано, коли сонце ще навіть не встигло пробити густий віденський туман. Ігор ще міцно спав поруч. Його важка рука розслаблено лежала на сусідній подушці біля моєї голови, а обличчя було абсолютно спокійним, розгладженим. У нього вкрай рідко бували такі хвилини — коли він не був внутрішньо напруженим, зібраним чи настороженим, мов перед ударом. Наче його складний, виснажений внутрішній механізм нарешті дозволив собі коротку, легітимну зупинку.

Навшпиньках, аби не порушити його сон, я тихо вийшла на маленький балкон.

На вулиці все ще панував сизий, вогкий туман. Внизу повільно, зі скрипом відкривалися перші затишні крамнички, якийсь чоловік у теплому шарфі ліниво виводив на прогулянку великого кудлатого собаку, а поодинокі перехожі поспішали на роботу, затиснувши в руках паперові стаканчики. Я спостерігала за цим чужим, налагодженим життям крізь прозоре скло балканських дверей, наче за виставою. Я не відчувала себе частиною цього світу. Поки що я була лише випадковою, примарною глядачкою.

Я повернулася до кухні й поставила на плиту чайник. І саме в цю секунду, серед повної тиші, я відчула, як по моєму хребту повільно, але впевнено повзе липкий, знайомий холод.

Це був не просто звичайний страх перед невідомим. Це був справжній емоційний параліч.

Мій звичний світ за лічені дні змінився настільки радикально, що я раптом абсолютно втратила орієнтири й не розуміла, ким я взагалі є тут, у цій чистій європейській квартирі. Студентка без університету? Налякана втікачка без документів? Чи просто коханка дорослого, забезпеченого чоловіка, яка поняття не має, з чого починати свій власний ранок?

Мені раптом здалося, що я стою перед глухою, неймовірно високою кам'яною стіною, в якій немає жодних дверей чи вікон. І я сама — абсолютно сама — маю знайти спосіб або розбити її до крові, або якось подолати.

* * *

— Я дуже боюся, Ігорю, — тихо сказала я йому трохи пізніше, безпорадно колупаючи ложкою свій сніданок. — Боюся, що я тут нічого не зможу. Що я остаточно втратила й стерла себе там, у Києві... Залишила ту колишню Марту в старій кімнаті, в університетських зошитах, у всьому тому звичному, хоч і потворному житті.