Глава двадцять сьома

Кухня — маленька, але затишна. Ігор відкриває пляшку австрійського вина, кладе на тарілку сири й виноград. Свічка на столі мерехтить золотом.
— Наче святкуємо новосілля, — кажу я.
— Так і є.

Ми сидимо навпроти, але ближче, ніж будь-коли. У нас за плечима цілий світ — розбитий, недосконалий, але наш.

— Ти все ще сумніваєшся? — м’яко питає він.
Я не одразу відповідаю.
— Я боюсь. Не тебе. Не себе. Просто… чи витримаємо.
— Ми вже витримали більше, ніж варто було. Тепер буде просто життя. Без драми.

Я сміюся.
— Ти впевнений?
— Абсолютно, — каже він і бере мою руку. — Я щодня прокидатимусь з тобою. Працюватимемо, сваритимемось, миритимемось, зустрічатимемо весну. Я не хочу досконалого життя — хочу твого. Поруч. Без вистав і масок.

Я не відповідаю словами. Просто нахиляюся і цілу його. Ніжно. Без пристрасті, без страху — з довірою.

Нехай навіть завтра буде складно. Сьогодні — ми разом.

* * *

Я довго не наважувалась їй написати. Не знала, що сказати. Як пояснити, що ми з Ігорем утекли, залишили позаду не тільки країну, а й людей, яким довіряли?
Але Лера — не просто "людина". Вона — мій світ. Моя опора, навіть на відстані.

Я набираю її вранці, у квартирі ще тихо. За вікном — туман. Відень прокидається повільно, наче теж не хоче стикатися з реальністю.

— Марто... — її голос трішки захриплий, ніби вона не спала всю ніч. А потім вона просто мовчить і дивиться на мене. І я мовчу. Сльози самі течуть.

— Ти жива... — нарешті каже вона. — Я так боялась.
— Ми тут, — шепочу. — Все добре. Ну... буде добре.
— Ти лунаєш... змучено. Але якось по-іншому. Мов відрізали щось болюче.

Я сміюсь крізь сльози.
— Так і є.

Розказую їй усе. Про Відень, про апартаменти, про перші кроки, що страшні й одночасно захопливі.
Вона мовчить і заплющивши очі, я уявляю як вона втирає сльози. Лера завжди була надто сентеминтальною. І в цьому прекрасною, бо не боялась бути собою. Щирою. Вразливою. Іноді смішною. Але завжди вірною.
— Я б обняла тебе. Просто зараз.
— Я знаю.

Ми довго мовчимо.
— Я приїду до тебе, — каже вона. — Я ще не знаю коли, але приїду. Я маю бачити, як ти ростеш у цьому новому житті.

Ця фраза — як промінь. «Бачити, як я росту». Ніби це не втеча, не капітуляція — а шлях. Новий.

— Чекаю. Завжди, — кажу я, і ми прощаємось із сумною, але справжньою ніжністю, яку не знищить жодна відстань.

Я ще сиджу біля вікна, коли він заходить до кімнати — вже одягнений, зі склянкою апельсинового соку в руці.
— Лера? — питає.

Я киваю. Підходить ближче, сідає поруч, кладе руку мені на плече.
— Все добре?
— Вона... така справжня. Я не заслужила такої подруги.
— Не смій так казати.

Я притискаюсь до нього.
— Мені іноді здається, що я всіх зрадила. І її теж. Вона залишилась там, де страшно. А я втекла.

Він не відповідає відразу. А потім каже спокійно:
— Ти не втекла. Ти вибрала життя. І вона тебе не засуджує. Навпаки. Вона — частина цього твого вибору.

Я вдихаю повільно.
— Мені ще треба звикнути, що ми разом. Що це не сон.
— Не треба звикати. Просто дозволь собі бути. І не бійся. Я тут. Завжди.
— Ти не уявляєш, як це — відчувати, що в тебе хтось є.

Він мовчки обіймає мене. Довго. Так, ніби тримає моє серце в долонях і обіцяє — не впустити.