Глава двадцять сьома

Кухня в наших нових апартаментах була крихітною, але дивовижно затишною. Ігор неквапливо відкрив пляшку сухого австрійського вина, виклав на товсту дерев'яну дошку кілька видів сиру та великий темний виноград. Самотня свічка в глибокому скляному свічнику на столі м'яко мерехтіла чистим золотом, відкидаючи довгі тіні на стіни.

— Схоже на те, ніби ми справді святкуємо класичне новосілля, — тихо сказала я, крутячи в пальцях ніжку кришталевого келиха.

— Так воно і є, Марто, — впевнено підтвердив він.

Ми сиділи навпроти один одного, але водночас — внутрішньо ближче, ніж будь-коли за весь час нашого знайомства. У нас за плечима залишився цілий величезний світ — розбитий, недосконалий, сповнений чужого контролю та болю, але все одно наш.

— Ти все ще сумніваєшся в нашому рішенні? — м’яко, без жодного докору запитав Ігор, уважно вдивляючись у моє обличчя.

Я відповіла далеко не одразу. Потрібно було знайти правильні, чесні слова. — Я просто боюсь. Не тебе і точно не себе. Мені просто досі дико... я боюсь, чи витримаємо ми цю раптову нормальність.

— Ми з тобою вже витримали значно більше, ніж взагалі варто було випадати на долю людини, — Ігор перехлив столик і міцно взяв мою долоню у свою. — Тепер попереду буде просто життя. Звичайне, людське життя. Без вічної родинної драми.

Я вперше за довгі дні тихо, полегшено засміялася: — Ти справді в цьому впевнений?

— Абсолютно, — в його очах спалахнули знайомі теплі іскри. — Я щодня прокидатимусь поруч із тобою. Ми будемо працювати, облаштовуватися, безглуздо сваритися через якісь побутові дрібниці, обов'язково миритися й разом зустрічатимемо тут віденську весну. Я ніколи не хотів якогось вигаданого, глянцевого досконалого життя, Марто. Я хотів саме твого життя. Поруч. Без вічних батьківських вистав і набридлих масок.

Я не стала відповідати йому словами — вони були б зайвими в цій тиші. Я просто нахилилася через стіл і поцілувала його. Ніжно, повільно. У цьому поцілунку вже не було колишньої відчайдушної пристрасті чи панічного страху погоні — у ньому була чиста, абсолютна довіра.

Нехай навіть завтрашній день принесе нові побутові складнощі чи юридичні перешкоди. Це неважливо. Сьогодні, в цю саму хвилину — ми разом.

* * * 

Я дуже довго не наважувалась написати їй. Кілька днів поспіль просто ходила навколо телефона, не знаючи, які саме слова підібрати. Як логічно пояснити людині, що ми з Ігорем не просто таємно втекли, а фактично залишили позаду не лише країну, але й усіх тих нечисленних людей, яким безмежно довіряли?

Але Лера була для мене не просто «людиною з минулого». Вона була моїм окремим, надійним всесвітом. Моєю єдиною тривалою опорою, яка, я відчувала це, триматиме мене навіть на величезній відстані.

Я набрала її номер рано-вранці, коли в нашій квартирі ще панувала глибока тиша. За великим вікном стояв густий, молочно-білий туман. Відень прокидався повільно, ліниво, наче це старовинне місто теж не надто хотіло завчасно стикатися з суворою денною реальністю.

Екран спалахнув, і на ньому з'явилося її обличчя.

— Марто... — її голос у слухавці прозвучав трішки захрипло, ніби вона не спала всю цю ніч, чекаючи на звістку.

А потім Лера просто замовкла, нерухомо дивлячись на мене крізь об'єктив камери. І я теж не могла вимовити ні слова. Гарячі сльози самі собою швидко покотилися по моїх щоках, залишаючи вологі доріжки.

— Ти жива... — нарешті ледь чутно вимовила вона, і я побачила, як у неї здригнулися плечі. — Боже, я так сильно боялася, коли побачила твою записку й порожню кімнату.

— Ми вже у Відні, — прошепотіла я, витираючи обличчя тильною стороною долоні. — Все добре, Лер. Ну... або принаймні точно буде добре.

— Ти зараз звучиш... жахливо змучено, — Лера раптом пильно вдивилася в мої очі на екрані. — Але якось зовсім по-іншому, ніж раніше. Мов від тебе нарешті відрізали щось дуже важке й болюче, що заважало тобі дихати.

Я тихо рассміялася прямо крізь сльози: — Так воно і є. Мене нарешті відпустило.

Я захлинаючись розповіла їй абсолютно все. Про наш екстрений нічний маршрут в обхід кордонів, про величний Відень, про нашу затишну маленьку квартиру в другому районі й про перші самостійні кроки, які одночасно лякали до нестями й викликали дике захоплення.

Вона мовчки слухала, час від часу прикриваючи очі, і я чітко уявляла, як вона там, у своїй київській кімнаті, поспіхом утирає сльози. Лера завжди була надто сентиментальною й чутливою. І саме в цьому була її неймовірна краса — вона ніколи в житті не боялася бути собою. Щирою. Вразливою. Іноді трішки смішною, але завжди безмежно вірною.

— Я б усе зараз віддала, аби просто міцно обняти тебе. Прямо зараз, — тихо сказала вона.

— Я знаю, люба. Я теж.

Ми довго й затишно мовчали, слухаючи дихання одна одної крізь тисячі кілометрів цифрового зв'язку.

— Я обов'язково приїду до тебе, — впевнено перервала тишу Лера. — Я ще не знаю точної дати, мені треба розібратися з навчанням і документами, але я точно приїду. Я просто зобов'язана на власні очі побачити, як ти нарешті ростеш у цьому своєму новому, вільному житті.

Ця її раптова фраза подіяла на мене як яскравий сонячний промінь серед туману. «Бачити, як я росту». Не так, ніби це була ганебна, боягузлива втеча від капітуляції перед батьком — а як мій новий, дорослий і цілком усвідомлений шлях.