Глава двадцять шоста

Коли машина нарешті зупинилася, перетнувши кордон, адже летіти просто з України було небезпечно — я відчула, як серце калатало у грудях. Хвилювання змішалося зі страхом — чи все справді позаду? Чи немає ще якихось небезпек, які чатують за рогом? Але водночас крізь усі ці темні хмари пробивалося дивне полегшення, ніби важкий вантаж, який довго тиснув на плечі, нарешті був скинутий, я відчула, як моє серце б’ється так шалено, наче намагається вирватися з грудей. Воно стукало в ребра, немов ув’язнений, що б’ється об стіни своєї камери.

Чи справді все позаду?

Хвилювання, гостре і пекучче, змішувалося зі страхом — холодним, повзучим, що обвивав думки, наче плющ. А що, як ця безпека — лише ілюзія? Ще один жорстокий жарт долі? Чи не чекають нас за цим поворотом нові випробування? Але крізь ці темні хмари тривоги пробивалося щось інше — полегшення. Воно було ніжним, ледь відчутним, наче перший промінь сонця після довгої ночі. Важкий вантаж, який я несла на плечах стільки місяців, нарешті впав. Але залишився біль — від слідів, що він втиснув у моє тіло.

Я дивилася у вікно. Незнайомі вулиці. Такі чисті, такі спокійні, такі… чужі. Архітектура, вишукана і безтурботна, наче вийшла зі старих європейських листівок. Вона дивилася на мене з висоти своїх величних фасадів, ніби питаючи: "А ти звідки, чужа?" Тут не було слідів розриваючих снарядів, не було запаху диму, не було того хаосу, який залишився там, за кордоном. За нашими спинами.

І тоді прийшла провина.

Вона підкралася непомітно, обвила серце холодними пальцями. Як я смію дихати цим повітрям? Як смію насолоджуватися цим спокоєм, коли там — вони? Вона пекла, ця провина, але потім — розчинялася. Трохи. Бо надія, навіть крихітна, була сильнішою.

Ігор взяв мою руку. Його дотик був м’яким, але твердим. Він не говорив нічого — йому не були потрібні слова. Він просто тримав. І в цьому була вся його сила. Я вдихнула глибоко, намагаючись відчути цей момент — перший момент нашого нового життя.

Я притулила лоб до холодного скла ілюмінатора, коли літак торкнувся землі. Австрія. Золота осінь. М’яке світло, що пробивалося крізь легку мряку, обіцяло щось хороше. Щось нове.

Відень зустрів нас тишею. Він не поспішав. Він знав, що час — це розкіш, якої ми позбулися там, де сирени вили щодня. Але… мені бракувало Києва. Бракувало його метушні, його вулиць, де кожен крок був знайомим. Бракувало усмішок, що з’являлися на обличчях навіть у найстрашніші дні. Бракувало запаху кави з улюблених кав’ярень. Я сумую. І це був біль, який не міг загоїтися.

У животі — гірко. Від хвилювання. Від страху. Від усвідомлення, що тепер все по-справжньому. Це не мрія. Це — реальність, яку треба прожити.

«А що, якщо ми не зможемо?»

Ця думка — гостра, як лезо. А ще — батько. Його мовчання. Його очі, які я не бачила вже так довго. Чи простив він мене? Чи зрозумів? Я заплющила очі, намагаючись не ридати.

Але потім — його рука. Тепла. Міцна.

— Все починається, — прошепотів Ігор.

Його голос був якорем. Його присутність — порятунком. Поки ми йшли через паспортний контроль, поки отримували багаж, поки робили перші кроки в цьому новому світі — я трималася за нього.

Я вийшла за межі аеропорту.

І зітхнула.

Не тому, що стало легше.

А тому, що тепер не було шляху назад.

* * *

Наші апартаменти — невелика квартирка на тихій віденській вуличці у другому районі.

Перед дверима стоїть вазон з вересом — його голки пахнуть лісом і чимось таким далеким, наче самі спогади про Україну. У вікні повільно колишеться біла фіранка, мов примарний танець у повітрі. Вона пропускає золоте осіннє світло, яке розливається по підлозі, немов мед.

Тут пахне свіжою кавою, теплом від радіатора і ще чимось... тим самим відчуттям дому, яке неможливо описати, але яке кожен впізнає миттєво.

— Не зовсім те, до чого ти звикла, але тут спокійно, — каже Ігор, заносячи останню валізу. Його голос звучить обережно, наче він все ще чекає, що я розплачуся.

— Це... ідеально, — відповідаю я, і це правда.

На столі — моя улюблена чашка. Та сама. З тим самим тріщинками на поливі, з тим самим малюнком — ніжними квітами, схожими на незабудки. Я забула її в нього вдома після одного з перших побачень. Ми купили її разом у маленькій крамничці біля його роботи. І ось вона тут. Наче міст між минулим і цим новим життям.

Поруч — крихітний букет польових квітів. Вони не з України, але...

— Схожі, — каже він, уважно стежачи за моєю реакцією. Він знає. Знає, що зараз у мене всередині. І навмисно не дає мені поринути в смуток.

Я ходжу кімнатами, наче в трансі. Торкаюсь стін, меблів, віконних рам. Сідаю на край ліжка — воно скрипить, але звук зовсім не дратує. Відкриваю вікно, і в кімнату вривається прохолода, змішуючись із теплом. Це наш дім. Незнайомий. Чужий. Але — наш.

Раптом руки Ігоря обіймають мене ззаду. Його груди притискаються до моєї спини, а губи торкаються скроні.

— Тут можна починати заново, — шепоче він. — Без них. Без страху. Без правил.