Глава двадцять пʼята

Світанок був ще нестерпно далеким, коли я раптово прокинулася від липкого, тривожного холоду біля себе. Ігор не спав. Він сидів на самому краї ліжка, і його широкі плечі густим чорним силуетом вирізалися з напівтемряви кімнати, наче були висічені з самої ночі. У його правиці білів аркуш паперу — хрусткий, смертельно небезпечний, як раптово зачитаний вирок.

— Щось сталось? — мій голос прозвучав сипло й чужо, наче після тривалого плачу, хоча я ще не проронила жодної сльози.

Чоловік повільно обернувся, і в його очах я побачила те, що злякало мене найбільше за весь цей час — не паніку, а глибоке, заціпеніле прийняття. Ніби він уже багато місяців поспіль чекав на цього листа, як засуджений до страти чекає кроків ката у коридорі.

— Це зранку підкинули під двері мого офісу, — його пальці злегка зім'яли цупкі кутки паперу. — Без жодного підпису. Але мені й не потрібні імена, аби знати, від кого це.

Я судорожно сіла, і ковдра зісковзнула на підлогу, залишивши мої плечі абсолютно беззахисними перед ранковою прохолодою укриття. Папір, який Ігор передав мені, виявився крижаним на дотик, наче його довгі години тримали на лютому морозі.

«Я знаю, що ви задумали. Якщо хочеш її врятувати — негайно відмовся від своїх планів. Ти чудово знаєш, на що він здатний, коли в нього забирають його власність».

Короткі друковані слова буквально випалювалися в моїй свідомості, тавруючи розум. Мої руки почали дрібно тремтіти самі по собі, немов тіло нарешті остаточно усвідомило ту страшну небезпеку, яку розум досі намагався вперто заперечувати.

— Якщо батько справді дізнається... — голос остаточно зламався, перетворившись на ледь чутний шепіт.

Ігор мовчав. Його мовчання в цю хвилину було важчим за будь-які палкі запевнення. Потім він повільно кивнув — не згодою з погрозою, а визнанням нового факту гри.

— Я терміново змінюю наш маршрут, — він говорив тихо, але кожне його слово тепер було виковане зі сталі. — Жодної Словенії, як ми планували раніше. Поїдемо в обхід — через Словаччину та Угорщину. Це набагато складніше, довше, але... — він коротко зиркнув на розім'ятий лист, — значно безпечніше. Очевидно, що на прямих кордонах на нас уже чекають його люди.

— Коли? — це було єдине слово, яке я змогла вичавити з пересохлого горла.

Його велика рука простягнулася в напівтемряві й ніжно торкнулася мого обличчя. Пальці були теплими, але я вперше фізично відчула, як глибоко під шкірою в нього теж усе натягнулося від дикого напруження.

— Завтра вночі.

За вікном якраз почав накрапати дрібний, сизий дощ. Перші поодинокі краплі важко вдарили по шибці, наче хтось невідомий з вулиці жменями кидав у наше вікно дрібний горох, вельми настійливо відраховуючи останні години нашого старого життя.

— Встигнемо? — запитала я, заглядаючи в його крижані, прозорі очі, під якими ховалася темна, незбагненна глибина.

Він не відповів словами, бо ми обидва ненавиділи брехню. Ігор просто до болю стиснув мою руку, і в цьому єдиному жесті було все: і наш спільний страх, і залізна рішучість, і та остання клятва, яку ми дали один одному без зайвих звуків.

— Я готова, — тихо додала я, ковтаючи повітря, яке зараз здавалося гострим, як бите скло. — Це не прощання з минулим. Це наш початок.

Частина 11. Останній танець акторів

Наступного вечора родинна кухня нашого будинку пахла свіжим часником та базиліком — точно так, як у моїх найтепліших дитячих спогадах, коли мама ще була жива. Батько стояв біля плити, його широкі, владні плечі були напружені під бездоганно білою сорочкою. Він зосереджено перемішував пасту в каструлі з такою ж дивовижною уважністю, з якою колись, років п'ятнадцять тому, дбайливо перевʼязував мої розбиті до крові коліна.

«Якщо просто заплющити очі, можна на мить подумати, що нічого жахливого не сталося», — подумала я, приречено спостерігаючи, як золотава оливкова олія повільно стікає по спагеті, наче тонкі коштовні нитки.

Батько мовчки налив у кришталеві келихи вино — червоне, густе, як свіжа кров. Його великі руки навіть не здригнулися, коли він упевнено підняв свій келих: — Як твоє навчання в університеті, Марто?

Його голос звучав буденно й спокійно, але я чітко бачила, як важка внутрішня напруга звичним вузлом збирає його густі брови до центру. Він справді намагався. У цю хвилину він щиро намагався бути тим хорошим батьком, яким колись здавався мені в дитинстві.

— Все добре, тату, — моя срібна ложка тихо зазвеніла об край порцелянової тарілки. — Викладачі на кафедрі хвалять, кажуть, у мене хороші перспективи в журналістиці.

Ця жахлива брехня миттєво застигла між нами в повітрі, як липкий віск на старій згаслій свічці. Він чудово знав, що я безсоромно брешу. Я знала, що він знає про мою брехню. Але ми слухняно продовжували цей химерний, виснажливий танець — два запеклих актори в ретельно змальованій п'єсі, яку жоден із нас не мав права закінчити раніше визначеного часу.

Раптом мої губи розкрилися самі собою, випереджаючи холодний розрахунок: — Тату... я насправді дуже люблю тебе. Попри все, що між нами відбулося. Навіть попри те, що ти так безжально розбив мені серце своєю умовою.

Його срібна виделка на мить буквально застигла на півдорозі до рота. На одну коротку секунду я раптом побачила в його залізних очах ту маленьку, ображену дитину, якою він, напевно, колись був — злякану, самотню й абсолютно беззахисну перед світом. Потім цей вираз миттєво зник. Володимир Орлик важко опустив погляд у свою тарілку, де паста вже починала швидко холодіти.