Глава двадцять пʼята

Світанок був ще далеким, коли я прокинулася від порожнього холодку біля себе. Ігор сидів на краю ліжка, його силует чорнів у напівтемряві, наче вирізаний з ночі. У його руках папір лежав, як вирок – білий, хрусткий, смертельно небезпечний.

— Щось сталось? – мій голос був сипким, наче після довгого плачу, хоча я ще не проронила ані сльози.

Він обернувся, і в його очах я побачила те, що лякало найбільше – не страх, а прийняття. Ніби він уже давно чекав цього листа, як засуджений чекає страти.

— Це зранку лишили під дверима, – його пальці злегка зім'яли кутки паперу. – Без підпису. Але я знаю, від кого.

Я сіла, і простирадло зісковзнуло, залишивши плечі оголеними перед ранковим холодом. Папір був холодним на дотик, наче його залишили на морозі.

«Я знаю, що ви задумали.» – слова випалювалися в свідомості. «Якщо хочеш її врятувати – відмовся. Ти знаєш, що він здатен зробити.»

Мої руки почали тремтіти самі по собі, немов тіло нарешті усвідомило те, що розум намагався заперечувати.

— Якщо батько дізнається... – голос зламався, перетворившись на шепіт.

Ігор мовчав. Його мовчання було важчим за будь-які слова. Потім повільний ківок – не згодою, а визнанням.

— Я змінюю маршрут, – він говорив тихо, але кожне слово було виковане зі сталі. – Не Словенія. Через Словаччину і Угорщину. Складніше, довше, але... – він глянув на листа, – безпечніше.

— Коли? – це було єдине, що я змогла вичавити з себе.

Його рука простягнулася, торкнулася мого обличчя. Пальці були теплими, але я відчувала, як під шкірою в нього теж все тремтить.

— Завтра вночі.

За вікном почав накрапати дощ. Перші краплі вдарили по шибці, наче хтось кидав дрібний горох.

— Встигнемо? – запитала я, вже знаючи відповідь.

Він не відповів. Просто стиснув мою руку, і в цьому стисканні було все: і страх, і рішучість, і таємнича обіцянка, яку ми дали один одному без слів.

Ми встигнемо. Бо іншого вибору в нас немає.

Лист лежав на подушці, білий і невинний, як сніг.

Я ковтнула повітря - воно було гостряче, як бите скло, і кожен вдих роздирав легені. Моє серце билося так, ніби намагалося вирватися з клітки грудей, але це не був страх перед дорогою. Це було щось глибше, важче - остаточне усвідомлення, що ми переступаємо межу, за якої немає повернення.

— Я готова.

Ці два слова впали між нами, важкі, як свинцеві гирі. Вони означали більше, ніж просто згоду - це була клятва, викарбувана не на папері, а на власній душі.

Він подивився на мене - не так, як зазвичай. Його погляд був прозорим, наче крига ранкової ріки, під якою видно темну глибину. На мить у його очах спалахнуло щось болюче, ніби він бачив перед собою не мене, а привид - той, що залишиться тут, коли ми підемо.

— Ми майже готові.

Його голос звучав тихо, але кожне слово було чітким, як удар металевого молота по ковадлу. Він не сказав "все буде добре" - бо ми обидва знали, що це брехня. Не пообіцяв захисту - бо який захист може бути від світу, що перетворився на ворога?

За вікном починався дощ. Перші краплі вдаряли по підвіконню, наче хтось набираючий силу барабанщик. Вони звучали як відлік - останні години нашого старого життя.

Я простягнула руку і торкнулася його обличчя. Його шкіра була теплою, але під нею відчувався холод - той самий, що живе в людині, яка вже попрощалася з усім, що любила.

— Не дивись так, - прошепотіла я. - Це не прощання.

Він прикрив мою руку своєю, і його долоня була шорсткою від тисячі битв, які він провів без мене.

— Знаю. Це початок.

Десь далеко прогримів грім. Нам обом було ясно - це не просто гроза.

Це був сигнал.

Наша війна починалася.

* * *

Кухня пахне часником і базиліком, як у моїх дитячих спогадах. Батько стоїть біля плити, його широкі плечі напружені під білою сорочкою. Він перемішує пасту з такою ж уважністю, з якою колись перевʼязував мої подряпані коліна.

"Якщо закрити очі, можна подумати, що нічого не сталося", - думаю я, спостерігаючи, як золотаве масло коїться по спагеті, наче золоті нитки.

Він наливає вино - червоне, густе, як кров. Його руки не тремтять, коли піднімає келих:

– Як навчання?

Його голос звучить спокійно, але я бачу, як напруга збирає його брови до центру. Він намагається. Справді намагається бути тим батьком, яким колись був.

– Все добре, - моя ложка дзвенить об тарілку. - Викладачі хвалять.

Брехня застигає між нами, як воск на старій свічці. Він знає, що я брешу. Я знаю, що він знає. Але ми продовжуємо цей танець - два актори в п'єсі, яку ніхто не хоче закінчувати.

Раптом мої губи розкриваються самі:

– Тату, я люблю тебе. Попри все... навіть попри те, що ти розбив мені серце.

Його виделка застигає на півдорозі до рота. На мить я бачу в його очах ту дитину, якою він колись був - злякану, беззахисну. Потім він опускає погляд у тарілку, де паста вже починає холодіти.

– Я знаю, - він каже так тихо, що я ледве чую.

Ми доїдаємо мовчки. Кожен шматок - як камінь в шлунку. Кожен ковток вина - як отрута.

Лерина кімната пахне попкорном і лавандовою свічкою. Ми сидимо на підлозі, оточені розкиданими фотографіями - свідченнями нашого спільного минулого.

– Дивись, яка ти була дурненька! - Лера сміється, показуючи фото, де я у велетенських окулярах і з косичками.

Я сміюся теж, але в горлі стоїть ком. Мої пальці ковзають по знімках, немов намагаючись вбити кожен момент у пам'ять.

– Чого на тебе така ностальгія напала? - Лера штовхає мене плечем.

– Просто... я тебе дуже люблю. І ми завжди будемо найкращими подругами. Завжди.

Вона обіймає мене, і її запах - яблуневий шампунь і шоколад - на мить заглушає біль. Ми робимо селфі - дві посміхнені дурниці, що не знають, що одна з них вже попрощалась.

– Опублікувати? - питає вона.