Глава двадцять четверта

Ми сиділи в його кабінеті, де стіни поглинали кожен звук, наче сам простір намагався сховати нас від зовнішнього світу. За вікном лив дощ — ритмічний, настирливий, немов повторював думку, яку ми обоє не вимовляли вголос: часу майже не залишилось.

— Якщо ми поїдемо... — почала я, обережно. — Тобі доведеться залишити все.

Ігор підвів на мене погляд. Він мовчав. Але в тому погляді не було сумніву. Тільки втома. І щось схоже на внутрішнє рішення, ще не промовлене, але вже сформоване в глибині душі.

— Я не боюсь втратити бізнес, — тихо сказав він. — Я боюсь втратити тебе.

— Але ти ж розумієш, що залишитись — означає програти. Не просто тобі. Нам. Я бачила батька. Його очі. Те, що він готовий зробити... — я замовкла, бо голос зрадницьки затремтів. — Це лише питання часу. Він не зупиниться.

— Я знаю, — сказав Ігор. — Саме тому я маю бути певен, що ти справді цього хочеш. Що це — не втеча від страху, а вибір.

Я схилилась ближче до нього.

— Це вибір. Я більше не боюсь. Тому що поруч з тобою я вчуся не тікати, а боротися. Але ця битва програна ще до початку. Ми не зможемо перемогти людину, яка вважає себе богом. Ти це знаєш. І я знаю. То чому б не почати заново, там, де він нас не дістане?

Ігор на мить заплющив очі. Його пальці вперлися в край столу. Мовчання тягнулось, і з кожною секундою в мені зростало напруження. Аж поки він не зітхнув і не промовив:

— У мене є бізнес в кількох країнах. Австрія, Італія, Канада. Але якщо ми справді наважимось, то обирай ти. Де тобі буде добре. Де ти зможеш відчути себе вільною.

— Австрія, — сказала я майже одразу. — Відень. Я завжди мріяла про це місто.

Він усміхнувся. Сумно, але щиро.

— Добре. Там у мене є невелика компанія з програмного забезпечення. Все легально. Ми зможемо облаштуватись. Але... твоя освіта? Ти ж так цього хотіла.

— Коли я вступала — розглядала варіанти навчання закордоном. І знаю, що потрібно для вступу. У мене високі оцінки, гарні рекомендації з практики. Я підготую всі документи і зможу перевестись або вступити заново. Я впораюсь.

Він знову мовчав, але в його погляді вже не було сумніву. Лише тихе прийняття. Мов він зважує усі варіанти та аргументи і схиляється до згоди, тихо киваючи та усміхаючись.

— Тоді нам потрібно приготуватись. Усе ретельно продумати. Продати нерухомість, перевести рахунки. І зробити так, щоб твій батько нічого не запідозрив.

— Місяць? — спитала я.

— Місяць, — підтвердив він. — Через тридцять днів ми зникнемо для нього. І почнемо своє.

Я підійшла ближче, обійняла його. Вперше за багато днів ми відчули полегшення. Не як перемогу — як спокій. Попереду були ще сотні рішень, перешкод і небезпек. Але зараз — ми обоє знали, що ми не самі.

І що, можливо, все тільки починається.

Залишилося лише… найважче.

Час. Мовчання. І відстань.

Я повернулась додому, вдаючи, що все гаразд. 

Жила, наче нічого не відбувається. В університеті відповідала на запитання викладачів, ходила на пари, навіть сміялася з Лерою під час обідніх перерв. Я брала інтервʼю, коли мене відрядили від студентського журналу, мовчки проходила повз батька… і демонстративно гучно вдала, що розмовляю з Лерою та сказала, що Ігор мене покинув. А тоді побачила моторошну, задоволену усмішку батька, яка демонструвала, що він задоволений тим, як усе склалось.

Я намагалась утримувати незворушний вигляд, але всередині вирувала буря. Кожна мить давалася мені нелегко — і лише одна думка давала сили: ще трохи, і все зміниться. Ми втечемо від усіх. Будемо разом завжди. Вічно. Без скандалів та шантажу. Без образ і ненависті. Саме те, чого я так хотіла і про що мріяла.

Я все частіше залишалась в Лери й помічала охоронців, які стояли під будинком до півночі. Але нічого не казала й вдаавала, що нічого не помічаю. І спостерігала з батьком, який виглядав усе щасливішим, коли я поверталась додому мовчки. Він запитав у мене про нього. І я сказала, що він покинув мене. А потім була довжелезна лекція про те, що він казав, попереджав і про те, що він знищить Ігоря, помститься за мене. 

Та я мовчала.

І не промовляла ані звуку всупереч, бо це могло бути перевіркою. Тому я кивала і вдавала, що моє серце розбито. Я навіть довзолила собі кілька слів болю та образи за вечерею. І помітила, як тато намагався сказати щось… підбадьорливе. Щось людяне. От тільки для такого потрібно мати бодай якісь почуття. А з цим у нього все дуже туго. 

Насправді ж — усе було інакше. Коли я залишалася у Лери, Ігор чекав на мене за кілька кварталів. Я виходила нібито «прогулятись», сідала в його авто, і ми зникали в темряві міста. Його квартира, тихе укриття, ставала для нас безпечним світом, де не існувало жодного страху. Там ми були тільки вдвох. Там я могла розслабитись, сховатися в його обіймах, дихати в унісон з ним.

Ігор не гаяв часу. Він діяв обережно, обачно. Він знав, що батько контролює половину міста, що у нього є зв’язки в прикордонній службі, банках, навіть у поліції. Тому жоден документ не оформлювався на його ім’я. Все — через підставних осіб. Квитки, документи, житло в Австрії, моє переведення до Віденського університету — усе мало бути ідеальним. Ігор щодня зустрічався з людьми, яким довіряв. Вони передавали інформацію з рук у руки, в офісах, які не мали жодного стосунку до його офіційного бізнесу.