Глава двадцять четверта

Ми сиділи в його робочому кабінеті, куди перебралися ближче до ночі. Масивні стіни, оббиті темним деревом, здавалося, надійно поглинали кожен наш звук, наче сам простір навколо намагався сховати нас від загрози зовнішнього світу. За великим вікном усе так само безжально лив дощ — ритмічний, настирливий, він монотонно повторював одну й ту саму думку, яку ми обоє боялися вимовити вголос: нашого часу майже не залишилось.

— Якщо ми справді наважимося й поїдемо... — почала я обережно, ледь торкаючись пальцями прохолодної поверхні столу. — Тобі доведеться залишити тут абсолютно все.

Ігор повільно підвів на мене свій важкий погляд. Він мовчав, але в його очах більше не було жодного сумніву чи вагань. Тільки глибока втома й те остаточне внутрішнє рішення, яке ще не було промовлене вголос, але вже повністю сформувалося в затаєних глибинах його душі.

— Я не боюся втратити весь цей бізнес, Марто, — тихо, але дивовижно твердо сказав він. — Єдине, що я панічно боюся втратити в цьому житті — це тебе.

— Але ти ж чудово розумієш, що залишитись тут — означає гарантовано програти, — я схилилась ближче до нього, шукаючи його тепла. — Не просто тобі особисто. Нам обом. Я сьогодні бачила батька. Його очі. Те, що він готовий зробити задля своєї вигоди… — я раптом замовкла, бо голос зрадницьки затремтів, відмовляючись служити. — Це лише питання часу, Ігорю. Він ні перед чим не зупиниться.

— Я знаю, — Ігор обережно взяв мої тремтячі долоні у свої. — Саме тому я маю бути на сто відсотків певен, що ти справді цього хочеш. Що це — не хвилинна втеча від переляку, а твій усвідомлений вибір.

— Це мій вибір, — я зазирнула йому прямо в обличчя. — Я більше не боюся. Тому що поруч із тобою я нарешті вчуся не ховатися, а боротися. Але ця конкретна битва програна нами ще до її фактичного початку. Ми фізично не зможемо перемогти людину, яка щиро вважає себе всесильним богом. Ти це знаєш, і я це знаю. То чому б нам просто не почати все заново там, де він нас ніколи не дістане?

Ігор на мить заплющив очі, його міцні пальці вперлися в край дубового столу. Важке мовчання затягувалось, і з кожною секундою в мені наростало задушливе напруження. Аж поки він нарешті глибоко не зітхнув і не промовив з ледь помітною посмішкою:

— У мене є активи та діючі філії в кількох країнах. Австрія, Італія, Канада. Але якщо ми справді йдемо на цей крок — обирай ти, Марто. Де тобі буде по-справжньому добре? Де ти нарешті зможеш відчути себе абсолютно вільною?

— Австрія, — відповіла я майже миттєво, наче це слово вже давно чекало на свій вихід на самому кінчику язика. — Відень. Я з самого дитинства мріяла про це місто.

Він усміхнувся — трохи сумно, але неймовірно щиро. — Добре, нехай буде Відень. Там у мене є невелика, але стабільна компанія з розробки програмного забезпечення. Усе легально, прозоро й оформлено через європейські фонди. Ми зможемо швидко й безпечно облаштуватись. Але... як же твоя освіта, Марто? Ти ж так сильно цього хотіла, стільки працювала.

— Коли я тільки вступала, то детально розглядала варіанти навчання за кордоном, — упевнено заперечила я, відчуваючи, як план у моїй голові нарешті набуває чітких обрисів. — Я чудово знаю, що саме потрібно для європейського вступу. У мене високі академічні оцінки, є гарні рекомендації з журналістської практики. За цей час я тихцем підготую всі необхідні документи й зможу без проблем перевестись або вступити заново. Повір, я впораюсь.

Він знову замовк, але в його погляді вже не залишилося й сліду від колишніх сумнівів. Лише тихе, шляхетне прийняття моєї сили.

— Тоді нам потрібно негайно готуватись, — підсумував Ігор, і в його голосі знову прокинувся холодний, прорахунковий стратег. — Усе ретельно, до дрібниць продумати. Поступово продати невиробничу нерухомість через довірених осіб, тихо перевести основні рахунки в офшорні зони. І головне — зробити все так, аби твій батько до останньої секунди нічого не запідозрив.

— Скільки нам потрібно часу? Місяць? — тихо спитала я.

— Місяць, — твердо підтвердив він. — Рівно через тридцять днів ми назавжди зникнемо з його радарів. І почнемо своє власне життя.

Я підійшла впритул і міцно, до нестями обійняла його за шию. Вперше за багато виснажливих днів ми обоє відчули дивовижне, майже забуте полегшення. Це не було схоже на гучну перемогу — швидше на омріяний, глибокий спокій. Попереду на нас чекали ще сотні складних рішень, небезпечних перешкод і прихованих пасток. Але зараз, у цій кімнаті під шум дощу, ми точно знали: ми більше не самі.

Частина 8. Маска розбитого серця

Залишилося найважче, що вимагало від мене акторської майстерності на межі людських сил — час, тотальне мовчання та щоденна відстань.

Я повернулась до нашого родинного будинку, змушуючи себе щохвилини вдавати, ніби все знову повернулося до норми. Я жила так, наче навколо взагалі нічого не відбувалося. В університеті звично й чітко відповідала на складні запитання викладачів, вчасно ходила на всі пари й навіть вимушено сміялася з Лерою під час наших традиційних обідніх перерв. Я слухняно брала розлогі інтервʼю для студентського журналу, куди мене спеціально відрядили, а вдома... вдома я навчилася мовчки, з байдужим обличчям проходити повз батька.

Але головний хід у цій партії я зробила наприкінці першого тижня. Коли батько проходив повз мою кімнату, я демонстративно гучно, з надривом у голосі заговорила по телефону з Лерою. Я чітко й виразно промовила в слухавку, що все скінчено — Ігор мене цинічно покинув, злякавшись батькових погроз. Одразу після цього, випадково зустрівшись із батьком у коридорі, я помітила на його обличчі ту саму моторошну, глибоко задоволену усмішку всесильного патріарха. Він був абсолютно впевнений, що його фінансова машина знову безжально розчавила чергову людську долю.