Глава двадцять третя

Я прийшла до нього в той особливий час доби, коли день здається вже мертвим, а ніч ще не народилася. Вечір повільно обволікав місто, як тепла, але занадто важка ковдра, сплетена з тіней, що повзали з усіх кутів. Ліхтарі, ніякові перед наступом темряви, лише несміливо кволіли, їхні світлі плями ледве прорізували синювату імлу, що стелилася над алеями, наче дим після великої пожежі.

Він стояв під каштанами - темний силует серед темних стовбурів. Його пальто зливалося з ніччю так, що здавалося - сама темрява прийняла людську форму. Руки, заховані в кишені, нерухома постава - лише кінчик шарфа, що повільно гойдався на вітрі, наче останній прапор на полі битви, що вже закінчилася.

В його позі не було тривоги. Лише втома - глибока, як морські прірви, де не живуть навіть риби. І напруження - те, що хвилювало під поверхнею його спокою, як підводна течія, яка несе небезпеку для тих, хто не знає про її існування.

– Ти поговорила з ним?

Його питання врізалося в тишу, як ніж у тіло. Жодного "привіт", жодного "як справи" - лише гола суть, наче ми вже кілька годин ведемо цю важку розмову.

Я кивнула. Що я могла додати? Розповісти, як довго йшла сюди, кожен крок давався мені з трудом, наче я йшла не по асфальту, а по тонкому крихкому льоду, що ось-ось трісне? Згадати, як пахло повітря - вогкістю, опалим листям і чимось ще, чого я не могла визначити, але що нагадувало мені дитинство?

– І?..

Його голос був рівний, спокійний. Але очі... Боже, його очі. Вони завжди зраджували його раніше, ніж він встигав сховати емоції. Зараз у них був біль - гострий, точний, як ніж фахівця. І очікування поразки - важке, як камінь, що лежить на дні річки, куди не проникає сонячне світло.

Я бачила, як у цих очах відбивається моє відображення - маленьке, зламане, наче птах з перебитим крилом. І знала - те, що я скажу далі, або вб'є нас обох, або стане початком чогось нового. Чогось страшного і прекрасного одночасно

— Все даремно.

Мої слова впали між нами, як камені в глибоку воду, і я бачила, як вони тонуть у його очах – тих очах, що завжди були для мене прозорими, а тепер стали глибокими, як прірва.

— Він... поставив умову.

Я зібрала повітря в легені, і воно обпікало мене зсередини, наче я вдихнула не кисень, а полум’я. Гірке, розпечене, безжалісне.

— Або ти, або він.

Пауза.

Довга.

Боляча.

Наче хтось натиснув паузу у всьому світі, і тепер ми зависли в цій миті – він і я, розділені невидимою стіною зі слів, які вже не забрати назад.

— І я обрала.

Його щелепа напружилася, кістки виступили різкими лініями, наче хтось вирізав його профіль з каменю – холодного, непохитного, вічного. Він відвів погляд убік, у темні крони дерев, де ховалися останні промені заходу, немов і сонце не хотіло бачити, що станеться далі.

— Ти не повинна була цього робити.

Його голос став хрипким, наче проходив крізь терни – кожне слово рвало його зсередини, кожен звук був напоєний болем.

Я знала, що він не про себе. Він ніколи не думав про себе.

Він думав про мене.

Про те, що я втратила.

Про те, що я, можливо, колись пожалкує.

Про те, що ця рана – між мною і батьком – може ніколи не загоїтися.

Але я також знала – іншого вибору в мене не було.

Бо іноді любов – це не лише про те, що ми обираємо.

Це про те, від чого ми відмовляємося.

І я відмовилася.

Закрила двері.

Переступила межу.

Тепер ми були по різні боки.

І ця тиша між нами була голоснішою за будь-які слова.

— Ти не повинна втрачати родину через мене.

Його слова впали між нами, важкі, як свинцеві кульки, кожна — окремий постріл у моє серце. Він стояв нерухомо, але в його очах була ціла буря — темна, несамовита, наче осінній шторм, що зриває останнє листя з дерев.

Я підійшла ближче.

Мої пальці сами знайшли його руку, обплутали її, наче боячись, що він розчиниться у цій темряві, наче тінь, яку можна втримати лише до перших променів сонця.

— Я не втратила.

Мої слова були тихими, але твердими, як клятва, викарбувана не на папері, а на власній душі.

— Я просто відкрила очі.

Я підняла голову, зустрічаючи його погляд — глибокий, як нічне небо, де кожна зірка — це питання без відповіді.

— Я зрозуміла, що родина — це не той, хто змушує тебе вибирати між любов’ю і страхом.

Мої пальці стиснули його руку, і в цьому стисканні була вся моя віра, вся моя біль, вся моя надія.

— Це той, хто тримає твою руку, навіть коли ти падаєш.

Він мовчав.

Але в його очах щось змінилося.