Глава двадцять друга

Я довго збиралася з думками. Можливо, надто довго.

Ніч була довгою, як вічність. Я лежала, втупившись у стелю, відчуваючи, як годинник на тумбці відлічує секунду за секундою, а мої думки крутяться по колу, ніби застрягли в пастці. Я гортала книжку, що лежала поруч, але слова розпливалися перед очима — я не бачила в них сенсу. Лише вранці, коли перші промені сонця проковзнули крізь щілину у шторах, я зрозуміла: я не прочитала жодного рядка.

Ніч нічого не вирішила. Вона лише розставила тіні по місцях — розкрила те, що я намагалася не бачити.

У вітальні пахло свіжозвареною кавою.

Це був особливий запах — густий, насичений, з легкою горчинкою. Батьків ритуал. Він варив каву сам, тільки по неділях, тільки вранці. Усе інше в його житті — роботу, переговори, навіть власний розклад — він довіряв іншим: помічникам, водіям, радникам. Але кава… Кава була його особистою тишею.

Я зайшла обережно, босоніж, щоб не порушити цю тишу. Він сидів у своєму кріслі, схилившись над чашкою, ніби читаючи щось у темній рідині. Не підвів очей.

— Тату.

Я стала навпроти нього. Мій голос виявився хрипким, ніби я довго мовчала. Насправді, так і було.

— Нам потрібно поговорити.

Він не відірвався від кави. Лише пальці його трохи стиснули чашку.

— Якщо про нього — то даремно.

Його голос був спокійним, але в цій спокійності була остаточність.

— Я вже сказав усе.

Я згладжувала край спідниці пальцями, відчуваючи, як серце б’ється так, ніби намагається вирватися.

— Ти сказав своє.

Пауза. Повітря між нами стало густим, важким.

— Але я теж маю право сказати своє, чи не так?

Він мовчки ковтнув останній ковток напою і поставив порожню чашку на стіл. Звук фарфору, що доторкнувся до дерева, пролунав незвично гучно.

Потім підвів очі.

Його погляд ковзнув по мені — холодний, важкий.

Але не байдужий.

Ніколи не байдужий.

— Ти хочеш, щоб я дозволив вам бути разом? — його голос розколов повітря, як удар сокири. Він підвівся з крісла, і тінь від його постаті простяглася через всю кімнату, наче чорне крило. — Після всього? Просто благословив? Може, ще сином почав називати?!

Його слова впали, як камені, але я стояла нерухомо, відчуваючи, як щось тверде і незламне народжується в мені.

— Так, — моя відповідь пролунала чітко, наче удар дзвону. — Я прошу тебе не про дозвіл, а про розуміння. Повітря в кімнаті здавалося густим, насиченим болем. — Я кохаю його. Не як дівчина, що захопилась. Не тимчасово. А по-справжньому. Глибоко. Без нього я не зможу.

Він зареготав, але в цьому сміху не було радості — лише гірка іронія. — Нічого, виживеш. Люди не помирають від кохання.

— А від його відсутності — так, — прошепотіла я, торкаючись пальцями до грудей. — Усередині.

Його погляд відійшов у бік, де на стіні висів портрет мами. Тиша простяглася між нами, мов натягнутий дріт, готовий розірватися від найменшого дотику.

— Він не той, за кого себе видає, — пролунало тихо, але кожне слово було гостре, як лезо. — У нього своя гра. І ти — лише засіб.

Мої руки стиснулися в кулаки. — Це неправда. Голос дзвенів, немов скло. — Він жодного разу не використав мене. Навпаки — захищав. Я зробила крок уперед, і підлога скрипнула, ніби стогнучи під вагою моїх слів. — Ти забираєш у мене не кохання, ти забираєш повагу до себе. Я виросла, тату. Я не дівчинка, яку можна закрити у вежі.

Його обличчя спотворила гримаса. — Ти не бачиш, чого не бачив і я колись. Він ударив кулаком по столу, і чашка з кавою підстрибнула. — Він знищив бізнес багатьох багато років тому! Хотів показати, що не такий, як ми, і діє інакше! Кожне слово вилітало, як куля. — Але не знав, що ховається під тим, що робили ми. Не хотів керуватися правилами. Гидував усім. А тепер він — твій коханий? Його голос перейшов у шепіт, але від цього він став лише страшнішим. — Це смішно. Це знущання. Це неповага! І ким я буду, якщо допущу це?! Він схопив мене за плечі. — Марто, він використає тебе. Такі, як вір — завжди використовують.

Я мовчала. Мене хитнуло, ніби під ногами розкрилася прірва. Я знала, що був конфлікт. Але не настільки глибокий. Не настільки особистий. Не настільки кривавий.

— Ігор не використає того, що ти — мій батько, — прошепотіла я.

— Кров — не вода, — відрізав він.

— А серце? — випустила я з грудей, і ці слова були схожі на останній стогін пораненої птиці.

Він подивився на мене прямо, і в його очах я побачила щось страшне — прийняття. Прийняття того, що він уже програє.

— Якщо ти підеш проти мене — я більше не зможу захищати тебе. Його голос був тихим, але кожне слово падало, як вирок. — Не зможу бути твоїм тилом. Обирай: або він, або я.

Ці слова впали, як каміння, і я відчула, як вони розбивають щось у мені на дрібні уламки. Я ніби чекала їх — і водночас не вірила, що вони справді пролунають. Але вони пролунали.