Глава двадцять друга

Я дуже довго збиралася з думками. Можливо, навіть надто довго.

Та ніч тягнулася, як безкінечна, глуха вічність. Я годинами лежала на ліжку, безцільно втупившись у темну стелю, і фізично відчувала, як настільний годинник на тумбочці байдуже відлічує секунду за секундою. Мої думки крутилися по одному й тому самому пекельному колу, ніби застрягли в хитромудрій пастці, з якої не було виходу. Я намагалася гортати якусь книжку, що лежала поруч, але друковані слова безглуздо розпливалися перед очима — я просто не бачила в них жодного сенсу. Лише вранці, коли перші бліді промені сонця несміливо проковзнули крізь щільну щілину в шторах, я раптом усвідомила: за всю ніч я так і не прочитала жодного рядка.

Ніч нічого не вирішила й не вилікувала. Вона лише безжально розставила всі тіні по своїх місцях — оголила й витягла на світло те, що я так старанно намагалася не помічати останні місяці.

Коли я нарешті спустилася вниз, у великій вітальні вже пахло свіжозвареною кавою.

Це був особливий, добре знайомий мені з дитинства запах — густий, насичений, із неповторною благородною горчинкою. Старий батьків ритуал. Володимир Орлик варив каву власноруч лише по неділях і виключно вранці. Усе інше у своєму житті — масштабний бізнес, складні переговори, навіть власний щоденний розклад — він без вагань довіряв іншим: помічникам, водіям, численним радникам. Але кава… Кава завжди залишалася його крихкою особистою тишею, куди нікому не було доступу.

Я зайшла до кімнати дуже обережно, босоніж, аби випадково не порушити цю важку недільну тишу. Батько сидів у своєму улюбленому шкіряному кріслі, низько схилившись над порцеляновою чашкою, ніби намагався прочитати якісь таємні знаки в темній рідині. Він навіть не підвів очей, коли я наблизилася.

— Тату, — я стала прямо навпроти нього. Мій голос виявився несподівано хрипким і чужим, наче я мовчала кілька років поспіль. Насправді, десь так воно й відчувалося. — Нам потрібно поговорити.

Він так і не відірвався від свого напою. Лише його довгі пальці трохи сильніше стиснули тонку ручку чашки.

— Якщо твоя розмова знову про нього — то це абсолютно даремно, — його голос був бездоганно спокійним, але в цій штучній спокійності чітко зчитувалася залізна, страшна остаточність. — Я вже сказав тобі все, що вважав за потрібне.

Я почала судорожно згладжувати край своєї домашньої спідниці пальцями, відчуваючи, як серце в грудях б’ється так дико, ніби намагається з м'ясом вирватися з грудної клітки.

— Ти сказав своє, — я зробила коротку паузу. Повітря між нами миттєво стало густим і нестерпно важким. — Але я теж маю повне право сказати своє слово, чи не так?

Батько мовчки зробив останній, повільний ковток і поставив порожню чашку на низький столик. Сухий звук порцеляни, що торкнулася лакованого дерева, пролунав у тиші вітальні незвично гучно, наче постріл.

Тільки після цього він нарешті підвів на мене очі. Його фірмовий погляд повільно ковзнув по моїй постаті — холодний, зважуючий, гнітючий. Але він ніколи не був байдужим. Володимир Орлик міг бути жорстоким, але щодо мене — ніколи байдужим.

— Ти справді хочеш, аби я щиро дозволив вам бути разом? — його голос раптово розколов кімнатне повітря, як удар гострої сокири. Він різко підвівся з крісла, і велетенська тінь від його кремезної постаті миттєво простяглася через усю вітальню, наче чорне крило хижого птаха. — Після всього того, що цей чоловік зробив проти мене? Просто взяв і благословив вас? Може, мені ще сином його по-батьківськи почати називати?!

Його слова падали на мене, як важкі розпечені камені, але я продовжувала стояти нерухомо. Я відчувала, як прямо в цю хвилину десь глибоко всередині мого переляканого єства народжується щось дивовижно тверде й абсолютно незламне.

— Так, — моя відповідь пролунала дивовижно чітко й дзвінко, наче одиночний удар церковного дзвону. — І я прошу тебе зараз не про формальний дозвіл, тату, а про елементарне розуміння. — Повітря в кімнаті вже здавалося концентрованим, насиченим давнім болем. — Я по-справжньому кохаю його. Чуєш? Не як наївна дівчинка, що просто тимчасово захопилася дорослим чоловіком. Це не мине за місяць. Це глибоко. І без нього я вже просто не зможу дихати.

Він раптом гортанно зареготав, але в цьому страшному сміху не було ні краплі радості — лише отруйна, гірка іронія ображеного егоїста.

— Нічого, Марто, виживеш. Повір моєму досвіду: люди ніколи не помирають від банального кохання.

— А від його повної відсутності — так, помирають, — ледь чутно прошепотіла я, мимоволі притискаючи пальці до лівого боку грудей. — Помирають повільно. Усередині.

Його важкий погляд на мить відійшов у бік — туди, де на стіні в позолоченій рамі вже багато років поспіль висів портрет моєї покійної мами. Важка, липка тиша знову простяглася між нами, мов натягнутий до межі сталевий дріт, готовий із тріском розірватися від найменшого необережного дотику.

— Він зовсім не той, за кого себе так уміло видає перед тобою, — пролунало нарешті дуже тихо, але кожне батькове слово було гострим, як лезо бритви. — У нього в цій грі свій особистий, дуже тонкий розрахунок. І ти в його комбінації — лише зручний засіб помсти мені.

Мої руки самі собою стиснулися в кулаки так, що забіліли кісточки. — Це підла неправда! — мій голос дзвенів у тиші, немов тонке кришталеве скло. — Він жодного разу в житті не використав мене і не натякнув на твої гроші. Навпаки — він завжди захищав мене від усього. Навіть від тебе. — Я зробила рішучий крок уперед, і стара паркетна підлога під моїми ногами глухо скрипнула, ніби стогнучи під вагою моєї правди. — Ти зараз забираєш у мене не просто коханого чоловіка, тату. Ти своїми руками остаточно руйнуєш мою повагу до тебе. Я вже виросла. Я більше не та маленька дівчинка, яку можна безкарно закрити в золотій вежі від усього світу!