Глава двадцять перша

Світ іноді ламається не поступово, не підступними тріщинами, що повзуть роками, а в один мить.

Коли хтось кидає слова, гострі й важкі, як кулі, коли тиша вже не рятує, не приховує, не дарує забуття.

Того дня світ Ігоря теж розколовся.

Глибоко. Болюче. Нестерпно реально.

Він стояв у кабінеті Олега Володимировича, ніби вирізаний з темного каменя — руки в кишенях пальто, плечі розпрямлені, погляд прямий, голос рівний. Але в очах — крижаний спокій перед бурею.

Там, де зазвичай були вогні, тепер лежала лише холодна рішучість.

— Я думав, ви принаймні дасте їй право вибору.

Його слова впали в тишу, наче камені в прірву.

— Але ви вибрали за неї.

Олег Володимирович мовчав.

Сидів у своєму масивному кріслі, ледве хитаючись, ніби його тіло було лише оболонкою для чогось набагато більшого — для влади, для контролю, для того жаху, що він міг викликати одним лише підняттям брови.

На його обличчі не було жодного натяку на здивування.

Лише ледь помітна посмішка в кутиках уст.

Така, від якої мороз по шкірі.

— Я попереджав.

Його голос був спокійним, без емоцій, наче він читав прогноз погоди.

— Ти знав, на що йдеш.

Ігор кивнув.

— Я знав.

Його власний голос звучав тихо, але в ньому була сталь.

— Але не думав, що ви настільки боїтеся втратити контроль.

Повітря в кабінеті згустилося.

— Що почнете тиснути на неї. На мене. На всіх довкола.

Ігор зробив крок уперед.

— Ви що, справді думаєте, що зможете заборонити їй кохати?

Олег Володимирович не змінився в обличчі.

— Я не забороняю.

Він підняв очі, і в них була порожнеча.

— Я просто нагадую: усе має свою ціну.

Ігор ледь стиснув щелепу.

Але цього було достатньо.

Бо в цьому русі було більше гніву, ніж у будь-якому крику.

Між ними простягнулася тиша.

Не звичайна.

А така, що була голоснішою за будь-які слова.

Тиша суперників.

Тиша воїнів.

Тиша двох чоловіків, які тільки що поставили на кін усе.

І тепер лише час міг показати, хто з них переможе.

— Вона не валюта. І не фішка у ваших іграх.

Голос Ігоря був тихим, але кожне слово впадало, як удар молота по ковадлу. Він стояв нерухомо, але в його поставі була напруга звіра, готового до стрибка.

— Вона моя дочка.

Олег Володимирович не змінився в обличчі. Лише його пальці ледве помітно стиснули підлокітники крісла.

— І я зроблю все, щоб уберегти її від помилок.

— Чи, може...

Ігор нахилився вперед, і в цьому русі було щось хижацьке.

— ...щоб вона не бачила, ким ви насправді є?

Повітря в кабінеті застигло.

Їхні погляди зіткнулися — як леза.

І на мить між ними все затихло.

Тиша була настільки густою, що здавалося — її можна різати ножем.

— Забирайся.

Олег Володимирович промовив це спокійно, але в цій спокійності була загроза, гірша за будь-який крик.

— І поки ще можеш — відійди.

Його очі були холодними, як глибина зимового льоду.

— Бо наступного разу я не гратиму в дипломатію.

Ігор не відповів.

Він просто розвернувся й пішов.

Двері зачинилися за ним з м'яким клацанням — так тихо, так нібитно, наче нічого й не сталося.

Але сталося.

У цю мить щось зламалося.

Щось неповоротне.

Щось, що вже ніколи не стане колишнім.

І тепер лише час міг показати, хто з них переможе.

Марта

Я сиділа на підвіконні в кімнаті Лери, обійнявши подушку, наче вона могла втримати мене від падіння. Сонце повільно ховалося за дахами сусідніх будинків, заливаючи кімнату золотистим світлом, але в мені було темно. Темно, як у підвалі, де нічого не росте і куди не досягає тепло.

— Він нічого нового не сказав, — прошепотіла я, втупившись у вікно. — Просто подивився. І все.

Мої пальці вп'ялися в подушку.

— Цей погляд…