Глава двадцята

Він покликав мене до домашнього кабінету ввечері. Як завжди, коротко, без інтонацій:
— Зайди на кілька хвилин.

Я знала, що буде не «кілька» і не «хвилин». У його кабінеті завжди пахло деревом, сигарами й силою — так, ніби саме повітря там було на кілька градусів важчим, ніж за дверима. Я зайшла і сіла, чекаючи, коли він заговорить.

Тато не поспішав. Ще кілька секунд мовчки переглядав якісь папери, потім відклав їх, зняв окуляри.

— Мартуся, — сказав майже м’яко. — Я рідко втручаюсь у твої особисті справи. Завжди дозволяв тобі жити своїм життям. Але є моменти, коли батько зобов’язаний сказати правду. Навіть якщо вона неприємна.

Я мовчала, не відповідаючи. Це було схоже на те, як шторм наближається по лінії горизонту.

— Я знаю, що ти не хочеш цього чути і визнавати, але я мушу це сказати, — продовжив він. — Я знаю, хто цей чоловік. Знаю, ким він був для мене. І ким він ніколи не буде для тебе.

Моє серце стислося. Я підвела погляд.

— Ігор… — почала я, але він підняв руку.

— Не треба. Не говори його ім’я в моєму домі. Цей чоловік зруйнував багато. Він не має права бути поруч із тобою. І якщо ти сама не зрозумієш цього — я змушу тебе.

— Змушуєш? — повторила я тихо. — Як саме?

Він нахилився ближче. Його голос залишався спокійним, але кожне слово було крижаним:

— Я перекрию йому все. Доступ до ринків. Партнерів. Я зітру його з бізнесового поля. І якщо він справді не використовує тебе — він піде сам, щоб урятувати те, що ще залишилося.

Мені стало холодно. Дуже. Мовби повітря раптом вимерзло в легенях.

— Тобі не соромно? — прошепотіла я. — Тиснути на мене замість того, щоб поговорити?

— Поговорити? — він посміхнувся. — А ти з ним про що говориш, га? Про любов? Про щастя? Знаєш, Марто, я бачив, як такі “кохання” закінчуються. Сльозами, зламом, втраченими роками. Я не дозволю тобі зруйнувати своє життя. Не для нього.

Я підвелась.

— Ти не маєш на це права.

— Я твій батько, — холодно відповів він. — І маю більше, ніж ти думаєш. Якщо він справді тебе кохає — усе якось налагодиться і він знайде вихід. Але якщо він використовує тебе — то твох очі відкриються набагато швидше. Він піде. Втече, підібгавши хвоста, як паршиве цуценя, бо все, що його цікавить — гроші!

— Не рівняй всіх по собі.

Я стояла біля дверей, дивлячись на нього. Колись я бачила в ньому силу. Захист. Авторитет. А зараз бачила стіну. І темну тінь, що падала на все, до чого я тягнулась.

— Я не відмовлюсь від нього, — сказала я рівно. — Не цього разу.

— Тоді хай готується втратити все, — кинув він. — Бо війна вже почалась.

* * *

Я сиділа в його машині, стискаючи пальцями край плаща, хоч не було ні вітру, ні холоду. Все всередині було стиснуте, мов перед бурею. Він мовчав, поки я не подивилася на нього — прямий погляд, без прикрас.

— Тато знає все, — прошепотіла я. — Він сказав… сказав, що зітре тебе з поля. Що закриє всі двері, якщо я не припиню… якщо ми не припинимо.

Ігор мовчав кілька секунд. Потім повільно зітхнув, відвів погляд. І я побачила це — не страх, не розгубленість, а втому. Важкість, яка не зламала його, але відбилась у складках біля очей.

— Сьогодні мені подзвонив партнер із Варшави, — сказав тихо. — Вибачився. Сказав, що “змінилися обставини”. Інший просто не відповів. І ще один... просто відмінив зустріч без пояснень.

— Це через нього? — Я вже знала відповідь, але хотіла почути її.

— Так, — кивнув. — Це його стиль. Без слів, без шуму. Тільки тінь, яка падає на все.

Я мовчала. Дивилась у вікно, в якому відбивалось моє обличчя — бліде, з очима, які не знали, куди дивитись. Я не могла не думати: що, якщо я — причина його падіння? Що, якщо любов до мене зробить його мішенню?

— Я не знаю, що робити, — прошепотіла. — Я боюся. За тебе. За нас.

Ігор поклав руку на мою. Його долоня була гарячою, сильною. Я подивилася на нього — він уже дивився на мене. І в тому погляді було щось більше за переконання. Там була клятва.

— Послухай мене уважно, — сказав він повільно. — У цьому світі немає нічого, що варте тебе. Ні грошей. Ні бізнесу. Ні впливу. Ні цієї так званої “безпеки”. Я знав, що це буде важко. Я знав, кого ти дочка. Але все одно пішов цим шляхом. Бо кожна мить з тобою — більше, ніж усе інше, що в мене є.

Я відчула, як у грудях щось здригнулося, як сльоза обпекла щоку, як його голос проходив крізь мене, не зупиняючись.

— Якщо він думає, що я відмовлюсь від тебе через погрози — він нічого про мене не знає. А якщо ти думаєш, що я здамся — ти теж мене недооцінюєш.

Я кивнула. Мовчки. Бо слово зараз було зайвим. Я просто взяла його руку в свою. Вперше не зі страхом, не з тривогою. А з вірою.