Глава двадцята

Він покликав мене до свого домашнього кабінету того вечора. Як і завжди — коротко, сухо, без жодних інтонацій, кинувши на ходу: — Зайди на кілька хвилин.

Я йшла туди й заздалегідь знала, що розмова триватиме не «кілька» і точно не «хвилин». У його робочому кабінеті незмінно пахло дорогим лакованим деревом, міцними сигарами й абсолютною, пригнічувальною силою — так, ніби саме повітря в цьому просторі було на кілька градусів важчим і густішим, ніж за дубовими дверима. Я мовчки зайшла й сіла в глибоке шкіряне крісло навпроти, чекаючи, коли він нарешті зволить заговорити.

Тато підкреслено не поспішав. Ще кілька нескінченних секунд він мовчки переглядав якісь документи, потім повільно відклав їх убік і зняв окуляри в тонкій оправі.

— Мартусю, — сказав він, і цей тон був майже м’яким, що лякало ще більше. — Я вкрай рідко втручаюся у твої особисті справи. Завжди дозволяв тобі жити власним життям і робити свій вибір. Але є моменти, коли батько просто зобов’язаний сказати жорстоку правду. Навіть якщо вона для тебе вкрай неприємна.

Я мовчала, принципово не відповідаючи на цю маніпуляцію. Наша розмова була схожа на те, як важкий грозовий шторм невідворотно наближається по лінії обрію.

— Я знаю, що ти категорично не хочеш цього чути й визнавати, але я мушу це озвучити, — продовжив він, фіксуючи мене своїм важким поглядом. — Я чудово знаю, хто цей чоловік. Знаю, ким він колись намагався бути для мене в бізнесі. І ким він ніколи в житті не стане для тебе.

Моє серце боляче стислося. Я вперто підвела погляд, змушуючи себе дивитися йому в очі.

— Ігор… — почала було я, але батько владно підняв руку, обриваючи мене на пів слові.

— Не треба. Не смій вимовляти його ім’я в моєму домі. Цей чоловік свого часу зруйнував забагато всього. Він не має жодного морального права перебувати поруч із тобою. І якщо ти сама не здатна цього зрозуміти — я змушу тебе.

— Змусиш? — повторила я тихо, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. — І як саме?

Він злегка нахилився вперед, спираючись ліктями на стіл. Його голос залишався бездоганно спокійним, але кожне вимовлене слово було крижаним, мов арктичний лід:

— Я перекрию йому абсолютно все, Марто. Доступ до внутрішніх ринків. Контакти з ключовими партнерами. Я просто зітру його з усього бізнесового поля цієї країни. І якщо він, як ти наївно віриш, справді не використовує тебе у своїх цілях — він піде сам. Просто аби врятувати те, що в нього ще залишилося.

Мені стало холодно. Дико, нестерпно холодно, мовби все повітря в кімнаті раптом вимерзло прямо в моїх легенях.

— Тобі ні краплі не соромно? — прошепотіла я, міцно тримаючись за підлокітники, аби не затремтіти. — Боягузливо тиснути на мене через мої інтереси, нищити моє навчання замість того, аби просто вийти й відкрито поговорити з ним?

— Поговорити? — він зневажливо посміхнувся кутиком губ. — А ти з ним про що розмовляєш, га? Про велику любов? Про рожеве щастя? Знаєш, Марто, за свої роки я бачив безліч прикладів того, як такі «кохання» закінчуються. Завжди однаково: брудними сльозами, психологічним зламом і безглуздо втраченими роками. Я не дозволю тобі так бездарно зруйнувати своє майбутнє. Не заради нього.

Я різко підвелася з крісла, більше не в силах сидіти з ним на одному рівні.

— Ти не маєш на це жодного права!

— Я твій батько, — холодно й вагомо відрізав він, і в його голосі знову прокинувся той самий залізобетонний Володимир Орлик. — І я маю значно більше прав, ніж ти здатна собі уявити. Якщо він справді тебе кохає — усе якось налагодиться, і твій герой знайде вихід із ситуації. Але якщо він банально використовує тебе як інструмент помсти — твої очі відкриються набагато швидше, ніж ти думаєш. Він піде. Втече від тебе, підібгавши хвоста, як паршиве, налякане цуценя, бо все, що його насправді цікавить у цьому житті — це великі гроші й статус!

— Не треба рівняти всіх людей у цьому світі по собі.

Я стояла біля самих дверей кабінету, востаннє дивлячись на чоловіка, який мене виховав. Колись у дитинстві я щиро бачила в ньому абсолютну силу. Надійний захист. Незаперечний авторитет. А зараз… зараз я бачила перед собою лише глуху, бездушну стіну. І велетенську темну тінь, що зловтішно падала на все чисте й світле, до чого я так відчайдушно тягнулася.

— Я не відмовлюся від нього, — сказала я дивовижно рівно, дивлячись йому прямо в зіниці. — Не цього разу, тату.

— Тоді хай твій Ігор готується втратити абсолютно все, що має, — байдуже кинув він навздогін, знову беручи до рук папери. — Бо ця війна вже почалася.

Спогад про ту розмову запізнилим болем віддався в голові, коли ми вже сиділи в салоні його автомобіля. Я досі міцно стискала пальцями щільний край свого плаща, хоча на вулиці не було ні сильного вітру, ні пронизливого холоду. Все всередині мене було судорожно стиснуте, мов за секунду перед початком нищівної бурі. Ігор мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу перед собою, поки я нарешті не повернулася й не подивилася на нього — прямим, оголеним поглядом, без жодних прикрас чи спроб пом'якшити удар.

— Тато знає абсолютно все, — тихо прошепотіла я, і цей шепіт здався оглушливим у тиші салону. — Він відкрито сказав мені… сказав, що просто зітре тебе з бізнесового поля. Що закриє перед тобою всі можливі двері, якщо я негайно не припиню… якщо ми не припинимо зустрічатися.