Глава девʼятнадцята

Ігор з'явився несподівано, як вітер серед штилю, як блискавка в безхмарному небі.

Я саме виходила з університету, звалюючи в сумці важкі підручники та ще важчі думки, коли раптом побачила його постать біля автомобіля. Він стояв, спершись на дверцята, немов вирізьблений із темного мармуру – його звичайна м'якість зникла, залишившись десь у тіні. Замість неї – лише різкі лінії напруженої щелепи, губи, стиснуті так, що здавалося, ось-ось проступлять краплі крові, і очі... О Боже, його очі. У них горіло щось на межі болю та лютості, немов усередині точилася битва, яку він намагався приховати.

Я підійшла мовчки, кожен крок давався мені з трудом, наче я йшла не по асфальту, а по тонкому льоду, що ось-ось трісне. Ми дивилися одне на одну кілька секунд – але ці секунди розтяглися у вічність, наповнену невимовним напруженням.

— Сідай.

Його голос був тихим, але в ньому була залізна нота, яка не залишала місця для суперечностей.

— Будь ласка.

Це "будь ласка" пролунало як прохання, як молитва, як останній міст між нами. Я слухняно зайшла в авто, відчуваючи, як холод сидіння пронизує мене наскрізь, наче я сідаю не в машину, а в клітку.

Він мовчав, поки ми їхали. Але це було не те звичне мовчання, що обіймало нас, коли ми просто насолоджувалися близькістю. Ні. Це мовчання вило. Воно було живим, воно рухалося між нами, наче звір, що чекає моменту, щоб встромити ікла. Воно було наповнене всім тим, що ми не наважувалися сказати.

Машина зупинилася на знайомій парковці біля тієї самої кав'ярні, де все почалося. Де колись його усмішка змусила моє серце калатати. Зараз ця сама кав'ярня здавалася мені місцем суду.

Ми увійшли до залу, і кожен крок лунав у моїй голові, як удар молота. Сіли за столик – той самий, що й тоді. Я замовила капучино і тістечко, намагаючись здатися нормальною, хоча всередині мене трясло, як у лихоманці. Ігор, як завжди – чорну каву. Міцну. Гірку. Як правду, яку нам належало сказати.

Він повернувся до мене, і його погляд був важким, наче весь світ здавлював мене своєю вагою.

— Чому ти мені не сказала?

Його слова пролунали тихо, але вони впали, як камені, у мої груди.

— Що батько чинить на тебе тиск.

Я здригнулася. Моє серце боляче стукнуло, наче намагаючись вирватися з клітки ребер. Повітря раптом стало густим, наче я намагалася дихати медом.

Я хотіла заперечити. Хотіла сказати, що все під контролем. Але...

Я зрозуміла: він знав.

І тепер між нами стояла не просто правда.

А вся та брехня, якою я намагалася її приховати.

— Я не хотіла, щоб ти...

Мої слова застрягли в горлі, немов камінчики, що не можуть пройти крізь вузьку шийку пляшки.

— Щоб я що? — перебив він, і в його голосі не було злості, лише ця страшна, мертва рівність, під якою клекотів вулкан. — Дізнався, що тебе виштовхують із твоїх можливостей? Що тебе карають за те, що ти зі мною?

Я стиснула руки на колінах, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Що я могла сказати? Що батько має рацію? Що я боюся? Що кожен його крок відчувається як ніж у спину, але я все ще не можу зрадити ту кров, що тече в моїх жилах?

Ігор відвернувся до вікна. Його погляд пройшов по далекому горизонту, де сонце починало ховатися за хмарами, наче й саме не хотіло бачити цю розмову. Його пальці стиснули кермо так, що кістки виступили білими плямами.

— Я знав, що він може бути жорстким. — Голос його був низьким, наче грім перед бурею. — Але не уявляв, що настільки.

Тиша між нами стала густою, важкою. Я простягнула руку, обережно поклавши її йому на плече. Його м'язи були напружені, як струни, готові розірватися.

— Я просто хотіла... зберегти нас у чистоті. — Мій голос звучав тонко, як крихкий лід. — Без сварок. Без конфліктів.

Він повільно повернув голову. Його очі — зазвичай такі ясні, такі відкриті — тепер були глибокими, затемненими, наче в них нуртувало все страждання світу.

— Але конфлікт уже є, Марто. — Він вимовив це так, наче вирізав кожне слово зі свого серця. — Ти його не створила. Він був до нас. І тепер він стосується тебе. Він впливає на тебе.

Його рука накрила мою, і я відчула, як вона тремтить. Не від слабкості. Від лютості.

— Але ти тут ні до чого. — Він стиснув мої пальці. — Це наші з ним проблеми. І мені гидко...Голос йому перервався. — Мені гидко від того, що замість розмови зі мною він обирає тиснути на тебе. На єдину рідну людину, яку він мав би захистити.

У цю мить щось зламалося. Щось всередині мене. Бо я побачила сльози в його очах. Сльози, які він не дозволяв собі пролити.

І я зрозуміла страшну правду: ми вже не просто коханці.

Ми — солдати на полі бою, який розгорнув мій власний батько.

Я кивнула.

Не тому, що не знала, що відповісти. А тому, що в цьому русі було більше правди, ніж у будь-яких словах.

— Знаю.

Одне слово. Але воно містило в собі все: і його біль, і мій страх, і ту незриму стіну, яка почала рости між нами щоразу, коли тінь мого батька падала на наші душі.