Глава девʼятнадцята

Ігор з'явився несподівано, як рвучкий вітер серед мертвого штилю, як раптова спалах-блискавка в абсолютно безхмарному небі.

Я саме виходила з масивних дверей університету, ховаючи в сумку важкі підручники та ще важчі, гнітючі думки після розмови з Сергієм Олександровичем, коли раптом побачила його знайому постать біля автомобіля. Він стояв на парковці, міцно спершись спиною на дверцята, немов вирізьблений із темного, холодного мармуру. Його звична, тепла м'якість безслідно зникла, залишившись десь далеко в тіні. Замість неї — лише різкі, гострі лінії напруженої щелепи, губи, стиснуті так сильно, що здавалося, ось-ось проступить кров, і очі... О Боже, його очі. У них зараз горіло щось страшне, на самій межі невимовного болю та дикої, праведної лютості, немов усередині нього точилася жорстока битва, яку він відчайдушно намагався приховати від мене.

Я підійшла майже мовчки. Кожен крок давався мені з неймовірним трудом, наче я йшла не по знайомому асфальту університетського подвір'я, а по надтонкому льоду, який ось-ось мав із тріском луснути під моїми ногами. Ми дивилися одне на одного кілька секунд — але ці миті розтяглися у вічність, наелектризовану глухим, нестерпним напруженням.

— Сідай, — його голос був тихим, але в ньому бриніла така залізна, безапеляційна нота, яка не залишала мені жодного шансу для заперечень чи суперечок. — Будь ласка.

Це коротке «будь ласка» пролунало не як наказ, а як глибоке прохання, як тиха молитва, як останній крихкий міст між нашими світами. Я слухняно сіла на пасажирське сидіння, відчуваючи, як прохолода салону пронизує мене наскрізь, наче я заходила не в салон дорогого авто, а в залізну клітку своїх страхів.

Він мовчав усю дорогу, поки ми їхали крізь затори. Але це було не те наше звичне, затишне мовчання, що м'яко обіймало нас раніше, коли ми просто насолоджувалися близькістю одне одного. Ні. Це мовчання буквально вило від напруги. Воно було живим, воно відчутно рухалося між нами в обмеженому просторі, наче хижий звір, який тільки й чекає слушного моменту, аби встромити свої ікла нам у горло. Воно було до країв наповнене всім тим, що ми обоє так і не наважувалися вимовити вголос.

Машина врешті зупинилася на знайомій парковці біля тієї самої затишної кав'ярні, де колись усе тільки починалося. Де його перша щира усмішка змусила моє серце калатати, як шалене. Зараз цей заклад здавався мені не місцем для побачень, а суворою залою судових засідань.

Ми увійшли всередину, і кожен крок по дерев'яній підлозі лунав у моїй голові, мов удар важкого молота. Сіли за столик — той самий, у кутку біля вікна, що й тоді. Аби бодай якось відтягнути неминуче й здатися нормальною, я замовила капучино і якесь тістечко, хоча всередині мене трясло, як у важкій лихоманці. Ігор, не зраджуючи своїм звичкам, узяв чорну каву. Міцну. Густу. Гірку. Точнісінько таку, як і та правда, яку нам обом зараз належало озвучити.

Він повільно повернувся до мене, і його погляд виявився настільки важким, наче весь світ навколо раптом вирішив здавити мене своєю колосальною вагою.

— Чому ти мені нічого не сказала, Марто? — його слова пролунали дуже тихо, але вони впали в мої груди, мов розпечені камені. — Чому приховала, що батько чинить на тебе такий дикий тиск?

Я мимоволі здригнулася від несподіванки. Серце боляче й лунко стукнуло в ребра, наче намагаючись вирватися з грудної клітки. Повітря в кав'ярні раптом стало нестерпно густим, наче я намагалася дихати гарячим медом.

Я хотіла було заперечити. Хотіла звично збрехати, що все під контролем, що це дрібниці. Але… подивилася в його очі й миттєво зрозуміла: він уже все знає. До найменших деталей. І тепер між нами стояла не просто гола правда, а вся та безглузда брехня, якою я так старанно намагалася її прикрити, аби захистити його.

— Я просто… я так не хотіла, щоб ти... — мої слова остаточно застрягли в горлі, немов гострі камінчики, що ніяк не можуть пройти крізь вузьку шийку пляшки.

— Щоб я що? — різко перебив він, і в його тоні не було банальної злості, лише ця страшна, мертва рівність, під якою, я знала, клекотів розпечений вулкан. — Щоб я не дізнався, як тебе демонстративно виштовхують із твоїх найкращих можливостей в університеті? Що тебе карають, як малу дитину, просто за те, що ти посміла бути зі мною?

Я з усієї сили стиснула пальці на колінах під столом, відчуваючи, як власні нігті боляче впиваються в шкіру долонь. Що я взагалі могла йому відповісти? Що мій батько має рацію у своїх підозрахованості? Що я до смерті боюся майбутнього? Що кожен крок Володимира Орлика відчувається мною як підлий ніж у спину, але я все одно ніяк не можу повністю відректися від тієї крові, що тече в моїх жилах?

Ігор на мить відвернувся до великого вікна кав'ярні. Його важкий погляд пройшов по далекому міському горизонту, де бліде сонце починало повільно ховатися за важкими осінніми хмарами, наче й саме не хотіло бачити цю розмову. Його довгі пальці так міцно стиснули гарячу керамічну чашку з кавою, що кістки на руках виступили білими, безкровними плямами.

— Я чудово знав, що Орлик може бути жорстоким і цинічним гравцем, — його голос став неймовірно низьким, наче глухий грім перед бурею. — Але я навіть у страшному сні не міг уявити, що він настільки нікчема, аби відіграватися на власній дитині.

Важка, липка тиша знову заповнила простір між нами. Не витримавши цієї дистанції, я обережно простягнула руку через стіл і поклала долоню йому на напружене плече. Його м'язи під курткою були твердими, мов камінь, натягнутими, як сталеві струни, готові кожної миті з оглушливим тріском розірватися.