Глава вісімнадцята

Після розмови з Ігорем я довго не могла заснути.

Ніч була мовчазною, але в моїй голові стояв галас – тисячі думок, тисячі слів, що так і не були вимовлені вголос. Вуличні ліхтарі кидали бліді відблиски на стелю, малюючи на ній химерні візерунки, що постійно змінювалися, немов живий орнамент моєї неспокоєної душі. Я лежала, втупившись у темряву, і відчувала: щось змінилося.

Не в ньому.

У мені.

Я більше не могла вдавати, що ця ситуація – проста. Не могла обманювати себе, що це лише юнацьке захоплення, яке розвіється, як дим. Мене тримала за горло правда, яку я так довго боялася визнати: я справді люблю його.

Не легковажно.

Не з відстані.

А на повну глибину – із усім ризиком, болем, страхом, усім тим, що тягне за собою справжнє кохання.

А ще я знала одну річ: батько не зупиниться. Його мовчання – це ніколи не капітуляція. Це завжди лише перша ознака бурі.

Наступного ранку, прийшовши в університет, я відчула на собі погляди.

Вони були непрямі, швидкі, але численні. Наче щось про мене вже знали – або, принаймні, чекали приводу, щоб дізнатися. Повітря в коридорах було напруженим, насиченим невимовленими питаннями.

На кафедрі до мене підійшов Сергій Олександрович, викладач документалістики – чоловік із гострим розумом і ще гострішим чуттям до політики. Його обличчя було незвично суворим.

— Марто, маю для тебе не надто приємну новину, — сказав він тихо, нахилившись ближче. — Твою участь у проєкті зняли.

Я відчула, як щось різко стиснулося в грудях.

— Як?.. — слова вилетіли самі, без мого контролю. — Чому?

Він зідхнув, і в цьому зітханні було щось невимовно важке.

— Вони не пояснили. Просто... сказали, що пріоритети змінилися. – Він на мить замовк, потім додав ще тихіше: — Але я не дурень. Це не про твої здібності. Ти пройшла перший відбір, і я чесно не уявляю, чому це зробили.

Його рука на мить торкнулася мого плеча. — Мені шкода. Справді шкода. І я дуже хочу, щоб ти знала, що ти зробила все, що могла, аби отримати це місце.

Я не відповіла. Не могла.

Я вийшла на вулицю, наче підкошена.

Повітря було важким, липким, наче навіть воно не хотіло, щоб я дихала. Я стояла на сходах, і в грудях у мене було порожньо.

Але в голові – ясно.

Я не мала сумнівів: це був він.

Тато.

Його вплив був як тінь – безмовний, але всеосяжний. І це був лише перший натяк на те, що він може зробити, якщо я й далі не слухатиму його.

Перший вистріл.

Але не останній.

Я стиснула руки в кулаки і підняла голову. Сонце сліпило.

Але я вже не боялася дивитися у світло.

Я дістала телефон і набрала Леру. Її останнє повідомлення все ще горіло на екрані: "Не виживу без знеболюючого, прийду тільки на третю пару". Цифри на годиннику показували, що до початку пар ще півтори години, але мені було все одно.

— Можеш зараз? — мій голос звучав неприродньо тихо, наче я вже витратила всі сили, щоб просто говорити.

Лера не відмовила, хоча за її хриплими "Так, приходь" чутно було, що вона ледве перемагає біль.

Через двадцять хвилин я сиділа на її ліжку, обхопивши коліна, і намагалася пояснити те, що боліло гірше за будь-які місячні:

— Він почав. Відкрито. — Я стиснула подушку, немов вона могла вбирути частину мого гніву. — Це вже не натяки. Він витягує мене з мого життя, як фішку з гри, в яку я навіть не грала.

Лера лежала з закритими очима, але я знала — вона слухає. Її пальці стиснули мою руку.

— Я знала, що він не здасться, — прошепотіла вона. — Але, Марто... ти ж знала це теж. Вона відкрила очі, і в них була та сама рішучість, що колись допомогла мені вижити після маминої смерті. — Питання в іншому — чи готова ти йти далі, попри це?

Я закусила губу.

— А якщо я програю все? — мій голос тріпотів. — Навчання, репутацію, спокій… його?

Вона зітхнула, підвелася і сіла поруч. Її рука — тепла, тверда — обхопила мою.

— Ти вже програла, якщо почнеш зраджувати себе. Пам’ятаєш, як казала: "Хочу жити справжньо, чесно"? — Вона примусила мене подивитися їй у вічі. — Ось і момент, коли це не просто гарні слова. Це вибір. І ти повинна вистояти. Хай як важко не буде.

Повітря в кімнаті здавалося густим. Я дивилася на неї, і щось всередині мене змінювалося.

— Справа не лише в Ігорі, — додала Лера. — Ти ж знаєш, що він просто хоче повернути тебе під свій вплив. І якщо зараз здасися — то усе життя житимеш так, як хоче він.

Я мовчала. Стиснуте, тремтяче, але вперте.

А потім — розпрямила плечі.

— Якщо він думає, що я здамся, бо натисне сильніше… — мої слова були повільними, наче кожне з них виковувалося зі сталі, — то він погано мене виховав.