Глава вісімнадцята

Після тієї нічної розмови з Ігорем я неймовірно довго не могла заснути.

Осіння ніч за вікном була глухою й мовчазною, але в моїй голові стояв нестерпний, шалений галас — там крутилися тисячі думок і тисячі слів, які так і не були вимовлені вголос. Тьмяні вуличні ліхтарі кидали бліді, тремтливі відблиски на високу стелю, малюючи на ній химерні, ламані візерунки. Вони постійно змінювалися, перетікали один в один, немов живий, тривожний орнамент моєї збуреної душі. Я лежала на спині, безсило вдивляючись у суцільну темряву, і кожною клітиною відчувала: щось безповоротно змінилося.

І змінилося не в Ігорі. А в мені самій.

Я більше фізично не могла вдавати, ніби ця ситуація проста чи банальна. Не могла брехати собі в очі, що це лише чергове дівоче захоплення, яке згодом безслідно розвіється, мов ранковий дим. Мене міцно, до болю тримала за горло запізніла правда, яку я так панічно боялася визнати протягом усіх цих тижнів: я справді, безтямно люблю його.

Не легковажно. Не з безпечної відстані.

А на всю можливу життєву глибину — з усім невідворотним ризиком, руйнівним болем, липким страхом та усім тим важким шлейфом, який завжди тягне за собою справжнє, доросле кохання.

А ще я чітко знала одну річ: мій батько ніколи не зупиниться. Його раптове мовчання після нашої сварки в кабінеті — це в жодному разі не капітуляція й не згода. Це завжди була лише перша, найзловісніша ознака майбутньої бурі. Його фірмове затишшя перед штормом.

Наступного ранку, щойно переступивши поріг університету, я миттєво відчула на собі дивні погляди.

Вони були непрямими, косими, поспішними, але їх було занадто багато. Наче всі довкола — від першокурсників до лаборантів — уже щось таке про мене знали. Або, принаймні, жадібно чекали слушного приводу, аби дізнатися. Сами потік повітря в коридорах здався мені наелектризованим, густо насиченим невимовленими, липкими запитаннями.

Біля самої кафедри до мене швидко підійшов Сергій Олександрович, наш викладач документалістики — чоловік із гострим, чіпким розумом і ще гострішим, майже звіриним чуттям до великої політики. Сьогодні його зазвичай привітне обличчя було незвично суворим, навіть землистим.

— Марто, зайди на хвилинку, — сказав він тихо, нахилившись до мого вуха й злегка відводячи мене вбік від галасливого натовпу студентів. — Маю для тебе вкрай неприємну новину. Твою кандидатуру на участь у міжнародному грантовому проєкті щоправда зняли. Годину тому прийшов офіційний наказ з ректорату.

Я відчула, як у грудях щось різко й боляче стиснулося, перекриваючи доступ до кисню.

— Як?.. — це єдине слово безсило вилетіло з моїх губ, абсолютно не підконтрольне моїй волі. — Чому? На якій підставі, Сергію Олександровичу?

Він важко зітхнув, і в цьому короткому звуці почулося щось невимовно гнітюче, якась професійна безпорадність перед вищими силами.

— Офіційно вони нічого не пояснили, Марто. Просто… сухі формулювання про те, що концепція змінилася, а пріоритети фінансування переглянуті, — він на мить замовк, озирнувся на двері кафедри, а потім додав ще тихіше, майже пошепки: — Але я ж не дурень, дівчинко. Це рішення не має жодного стосунку до твоїх здібностей чи успішності. Ти блискуче пройшла перший відбір, твої експлікації були найкращими на курсі. Я чесно не уявляю, які саме важелі були задіяні згори, аби змусити ректора підписати цей папірець.

Його суха долоня на мить по-батьківськи торкнулася мого занімілого плеча.

— Мені шкода. Щиро шкода, Марто. І я дуже хочу, щоб ти знала: з мого боку до твоєї роботи немає жодних претензій. Ти зробила все можливе, аби отримати це місце.

Я не відповіла. Просто фізично не змогла вичавити з себе ні звуку.

На вулицю я вийшла абсолютно спустошеною, наче після сильного фізичного удару під дих. Осіннє повітря здавалося густим, липким, наче навіть воно принципово не хотіло, аби я дихала на повні груди. Я безпорадно стояла на гранітних сходах університету, і в моїх грудях панувала льодяна порожнеча.

Але в голові водночас панувала дивовижна, кришталева ясність.

У мене не було жодних сумнівів: це був саме він.

Володимир Орлик.

Його колосальний вплив завжди був схожий на гігантську тінь — безмовну, невидиму, але абсолютно всеосяжну. І цей безглуздий, жорстокий удар по моєму навчанню й майбутній кар’єрі документаліста був лише першим виразним натяком на те, що він здатний зробити зі мною, моїм життям і моїм оточенням, якщо я й далі продовжуватиму не слухатися його наказів.

Перший прицільний постріл. Але далеко не останній.

Я міцно, до білих плям на кісточках стиснула пальці в кулаки і вперто підняла голову вгору. Яскраве жовтневе сонце сліпило очі, змушуючи мружитися. Але я більше не боялася дивитися прямо у світло.

Я тремтячими пальцями дістала з кишені куртки телефон і швидко набрала номер Лери. Її ранкове повідомлення все ще горіло на екрані нечитаним нагадуванням: «Не виживу без знеболювального, прийду тільки на третю пару, живіт просто розриває». Цифри на годиннику показували, що до початку занять залишається ще добрих півтори години, але мені в цю хвилину було абсолютно байдуже до розкладу.

— Можеш говорити? Я можу зараз приїхати? — мій голос звучав неприродно тихо й глухо, наче я вже витратила всі свої життєві сили просто на те, аби вимовити ці кілька слів.