Глава сімнадцята

— Він просив мене припинити з ним будь-яке спілкування, — тихо сказала я, тримаючи в руках чашку ще гарячого чаю. — Навіть не просив. Наказав.

— Ігор? — перепитала Лера, вже знаючи відповідь. Вона сіла поруч, підтягнувши ноги під себе.

— Батько, — уточнила я. — Він дізнався. Все. Прізвище, деталі. Мабуть, завжди знав більше, ніж казав. Але тепер... він говорить про Ігоря як про загрозу. Не суперника. Не конкурента. А щось гірше.

— Що саме він сказав? — Вона поклала руку мені на плече, м’яко, обережно.

Я заплющила очі, знову прокручуючи в голові ту розмову. Стіл. Його голос. Важка тиша.

— Що Ігор може використовувати мене. Що це стратегія. Хід. Що він не той, ким здається. І що я... що я пошкодую, якщо не послухаю.

Лера видихнула, не одразу знаходячи слова.

— А ти… що відчуваєш?

Я довго мовчала.

— Розгубленість. Біль. І злість. Бо я не вмію розрізняти, де правда. Я дивлюсь на Ігоря — і вірю йому. Я не відчуваю фальші. Він не підганяє мене, не вимагає нічого. Він просто… є. Він слухає. Помічає дрібниці. Торкається мого світу так, ніби боїться його зруйнувати.

Моє горло перехопило. Я поставила чашку на стіл і втупилася в неї, наче в рятівне коло.

— Але слова батька в’їдаються. Вони звучать і тоді, коли я з Ігорем. Як отрута. Я починаю шукати підозри в кожному його русі. І від цього себе ненавиджу. Я боюсь, що руйную щось світле своїми сумнівами.

— Марто, — Лера взяла мої руки в свої, — у тебе є повне право не знати. Повне право бути в процесі. Ти не зобов’язана відразу обирати, комусь вірити або когось відкидати. Але ти маєш право на своє життя. І на свої почуття.

Я кивнула, але всередині все стискалось.

— А якщо він справді небезпечний? — прошепотіла. — Якщо батько правий, і я просто сліпа? І стану інструментом, не помітивши цього?

— А якщо, — тихо відповіла Лера, — це твій батько просто не витримує, що ти можеш належати не йому, а собі? Що ти виросла? Що ти вже не його проєкт?

Я підвела погляд. Її очі були серйозні, з ледь помітним блиском. Як у ті вечори, коли вона казала правду, не зважаючи на наслідки.

— У тебе з’явилось справжнє почуття, — сказала вона. — І тому зараз найважче. Бо справжнє — завжди ризик. Але, може, в цьому і є твоя дорослість?

Я довго мовчала. І вперше за ці дні заплакала. Без слів. Не голосно. Просто — сльози, які текли, як весняний дощ по склу. Невимовні, очищувальні.

Лера мовчки обійняла мене. І я дозволила собі бути слабкою.

* * *

Ми сиділи на тому ж даху, де вперше мовчали так довго, що тиша перетворилась на діалог. Небо цього разу було важчим — навислим, мов перед дощем, хоча ще трималося. Ігор дивився вдалину, ніби там міг знайти відповіді. Я мовчала, боячись зіпсувати крихкий спокій, який наступав між нами після кількох складних днів.

— Він приходив до тебе? — раптом запитав Ігор. Голос спокійний, але в глибинах була ледь вловима тріщина.

Я повільно кивнула.

— Так. Увечері. Як тільки дізнався твоє прізвище.

Ігор на мить заплющив очі. Стиснув щелепу. Руки — в кулаки.

— Що він сказав? — його голос знову був стриманий, але очі — ні. В них щось палало, стиха, мов багаття вночі, приховане за листям.

— Що ти небезпечний. Що я повинна триматися подалі. І що… що це не почуття, а використання.

Ігор мовчав довго. Я бачила, як кожне слово, яке я щойно вимовила, віддається в ньому ударом. Як він намагається не відповісти емоцією, щоб не налякати мене.

— Це схоже на нього, — тихо сказав він. — Усе, що не підконтрольне — загроза. Навіть його власна дочка.

— Він ніколи не був просто "татом", — прошепотіла я. — Він — система. Стратегія. Влада. І я знала це з дитинства. Але тепер… я відчула це по-справжньому. Як тиск.

Ігор нарешті повернувся до мене. Його очі були темніші, ніж зазвичай. Але в них не було агресії. Тільки глибока, стримана турбота.

— Я не використовую тебе, Марто. І ніколи не буду. Навіть якщо світ перевернеться.

Я опустила погляд. Вітер злегка торкнувся мого волосся, і він акуратно прибрав пасмо з мого обличчя.

— Я не знаю, що буде далі, — зізнався він. — Можливо, нам обом доведеться пройти через щось неприємне. Але я не зникну. Не піду. І не дам тебе віддати чужим страхам.

— А якщо він піде ще далі? — спитала я. — Він може все. Знищити репутацію, навчання, тебе. Він не зупиняється.

— Я не боюсь твого батька, — сказав Ігор тихо, але твердо. — Але я боюсь втратити тебе. Не через нього — через твої сумніви.

Я підвела погляд. Його обличчя було близько. Без масок. Без захисту.

— Я теж боюсь, — визнала. — Боюсь, що помиляюсь. Боюсь, що люблю. І боюсь, що не витримаю, якщо це все зламається.

Ігор не відповів словами. Він просто взяв мої руки у свої. Теплі, сильні. І притис до своїх губ.