Глава сімнадцята

— Він вимагав, щоб я припинила з ним будь-яке спілкування, — тихо сказала я, міцно тримаючи обома долонями чашку ще гарячого чаю. — Навіть не так... Він не просив. Він наказав. Тоном, який не передбачає заперечень.

— Ігор? — перепитала Лера, хоча за моїм скляним поглядом уже заздалегідь знала відповідь. Вона мовчки сіла поруч на диван, підібгавши під себе ноги.

— Батько, — уточнив я, і від цього слова на губах з'явився присмак полину. — Він дізнався абсолютно все. Прізвище, кожну деталь нашої зустрічі. Мабуть, його люди завжди знали набагато більше, ніж він мені показував. Але тепер… тепер він говорить про Ігоря як про реальну загрозу. Не як про бізнес-суперника чи банального конкурента. Як про щось значно гірше й темніше.

— Що саме він тобі сказав, Марто? — Лера обережно поклала долоню мені на плече — м’яко, заспокійливо, намагаючись повернути мене в реальність.

Я заплющила очі, і перед мисленим поглядом знову закрутилися кадри тієї страшної розмови в кабінеті. Важкий дубовий стіл. Його низький, розважливий голос. Гнітюча тиша під стелею.

— Сказав, що Ігор просто цинічно використовує мене у своїй грі. Що весь цей його раптовий інтерес до мене — чиста стратегія. Холодно розрахований шаховий хід. Що він зовсім не той, за кого себе видає. І що я… що я дуже сильно пошкодую, якщо не послухаюся його поради й не піду геть прямо зараз.

Лера важко видихнула, не одразу знаходячи правильні слова підтримки.

— А ти сама… що ти відчуваєш після всього цього?

Я довго мовчала, слухаючи, як за вікном гуде нічне місто.

— Повну розгубленість. Гострий біль. І дику злість, Лер. Злість через те, що я раптом розучилася розрізняти, де закінчується правда і починається маніпуляція. Коли я дивлюся в очі Ігорю — я беззастережно вірю йому. Кожною клітиною відчуваю, що там немає фальші чи підтексту. Він не квапить мене, нічого не вимагає, не намагається витягнути бодай якусь інформацію про батька. Він просто… є поруч. Він дивовижно слухає. Помічає найменші дрібниці в моєму настрої. Торкається мого внутрішнього світу так трепетно, ніби до смерті боїться випадково його зруйнувати.

Моє горло судорожно перехопило від клубка сліз. Я поспіхом поставила чашку на стіл і буквально вхопилася за неї поглядом, наче за єдине рятівне коло серед цього шторму.

— Але татові слова… вони, мов іржа, за ніч в’їлися мені в підсвідомість. Вони продовжують лунати в голові навіть тоді, коли я стою поряд із Ігорем. Справжня отрута уповільненої дії. Я мимоволі починаю шукати подвійне дно, вишукувати якісь приховані мотиви в кожному його погляді чи жесті. І від цього починаю щиро себе ненавидіти. Я панічно боюся, що своїми дурними, нав'язаними ззовні сумнівами власноруч зруйную щось чисте й світле, що тільки-но почало між нами народжуватися.

— Марто, — Лера пересунулася ближче й рішуче взяла мої замерзлі долоні у свої теплі руки, — послухай мене. У тебе зараз є абсолютне, повне право не знати відповідей. Повне право бути в пошуку й сумніватися. Ти зараз не зобов’язана в цю ж секунду обирати чиюсь сторону, комусь сліпо вірити чи когось остаточно викреслювати зі свого життя. Але ти маєш священне право на власну долю. І на свої особисті, нехай навіть помилкові почуття.

Я хитнула головою, але внутрішній спазм не відпускав ні на мить.

— А що, як Ігор справді небезпечний? — ледь чутно, одним подихом прошепотіла я в темряву кімнати. — Що, як батько має рацію, а я просто наївна, закохана дурна дівчинка? Що, як я вже стала сліпим інструментом у їхній бійці, навіть не помітивши цього?

— А що, як, — так само тихо, але вагомо відповіла Лера, дивлячись мені прямо в душу, — це твій батько просто вперше в житті не може витримати того, що ти тепер належиш не йому і його планам, а виключно самій собі? Що ти нарешті виросла, Марто? Що ти більше не його слухняний, контрольований проєкт під назвою «ідеальна донька»?

Я здивовано підвела погляд. Очі подруги були серйозними й глибокими, з тим самим упертим блиском, який з'являвся в них лише тоді, коли вона говорила жорстоку правду, абсолютно не зважаючи на наслідки.

— У твоєму житті нарешті з’явилося щось справжнє, живе, — м'яко додала вона. — Саме тому тобі зараз так нестерпно важко. Бо все справжнє — це завжди колосальний, смертельний ризик. Але, можливо, саме в цьому болісному виборі й полягає твоя справжня дорослість?

Я довго не могла вимовити ні слова. І раптом, вперше за всі ці нескінченні дні напруги, просто розридалася. Без істерики. Без голосних ридань. Це були гарячі, важкі сльози, які беззупинно текли по щоках, наче рясний весняний дощ по шибці. Невимовні, очищувальні сльози, що вимивали з мене весь накопичений липкий страх.

Лера мовчки, міцно обійняла мене, притискаючи до свого плеча. І я вперше за довгий час дозволила собі розслабитися й побути просто слабкою.

Ми сиділи на тому самому старому даху, де колись уперше мовчали так довго, що наше мовчання само собою перетворилося на глибокий, інтимний діалог. Небо цього вечора здавалося набагато важчим, ніж зазвичай — воно низько нависло над містом густими свинцевими хмарами, ніби ось-ось мав линути шквальний дощ, хоча обрій ще якось тримався. Ігор нерухомо дивився в сіру далечінь, наче намагався знайти в розмитих контурах багатоповерхівок відповіді на свої внутрішні питання. Я сиділа поруч і мовчала, панічно боячись необережним словом зіпсувати той крихкий, майже невагомий спокій, який установився між нами після кількох днів важкої невизначеності.