Глава шістнадцята

Наступного ранку я прокинулась від дзвінка.

Різкий, настирливий звук прорізав тишу, немов ніж – шматок спокою, який я так намагалася зберегти. Я простягнула руку, і вже в ту мить, коли пальці торкнулися холодного екрану, відчула – щось не так.

— Доню...

Голос батька був спокійним. Занадто спокійним. У тому вивіреному тоні крилася небезпека – тиха, але невмолима, як підступна течія під тонким льодом. Він говорив повільно, наголошуючи кожне слово, немов виважував його на невидимих терезах:

— Ти сьогодні ввечері вільна? Приїдь до мене. Є речі, які ми маємо обговорити.

Я завмерла. Телефон став раптом важким, немов вилитим зі свинцю. Він не уточнив, про що саме. Не потрібно. Я відчула – він щось знає.

— Добре... – моя відповідь вилетіла з грудей, але голос звучав чужим, наче належав комусь іншому. І тоді я почула – у його тембрі затремтіла тривога. Вона підкралася непомітно, обвила серце холодними кільцями і почала повільно розливатися всередині, як отрута.

Це був початок.

Але він так і не наважився увійти до моєї кімнати. Ніколи. Після смерті мами... двері між нами зачинилися назавжди. Він – у своїй кімнаті, я – у своїй. Два острови, розділені океаном мовчання. Ми тонемо у власному болю, але замість того, щоб простягнути руки, відштовхуємо один одного.

Ми звинувачуємо.

Ми мовчимо.

Ми ріжемо один одного гострими краями слів, які ніколи не були промовлені вголос.

І попри формальні "доню" та "тату", ми залишилися чужими. Навіть ця вечірня розмова – лише ділова зустріч. Без тепла. Без щирості. Без мами, яка колись була тим мостом, що з’єднував нас.

Тепер лише тиша.

І біль, який ми носимо в собі, наче покарання.

* * *

Коли я приїхала до батька в офіс, останні промені сонця ще ціплялися за горизонт, ніби не мали сили покинути цей день. Осінь скидала світло повільно, неохоче, наче кожен промінь був дорогоцінним і важко давався.

Його кабінет — знайомий до болю. Просторий, ідеально вимерений, з вишуканими деталями, які завжди свідчили про контроль. Про те, що тут усе підпорядковано його волі. Але сьогодні він здавався особливо холодним. Наче самі стіни висмоктували тепло.

— Проходь, — сказав він, відставляючи склянку з коньяком на стіл.

Я сіла навпроти. Тиша. Не та звична, комфортна, а натягнута, мов струна, готова луснути. Зазвичай він починав одразу — питав про роботу, про життя, жартував невміло, аби розрядити атмосферу. Але зараз... Зараз він дивився на мене, як на шахову дошку. Ніби я була лише фігурою в грі, яку він уже розрахував на десять ходів вперед.

— Я отримав інформацію, — нарешті промовив він. Голос рівний, але в ньому щось було. — Про людину, з якою ти останнім часом проводиш час.

Я не здивувалася. Але всередині щось стиснулося.

— Ігор, — уточнив він. — Мій колишній партнер. Пригадуєш?

— Так, — відповіла я просто. — Ми знайомі.

— Знайомі? — він підняв брови, і в цьому русі була ціла історія.

— Ми бачимось. Спілкуємось. Мені приємно з ним бути.

Пауза. Його пальці стиснулися в замок, кістки виступили білими плямами. Погляд — прямий, пронизливий, наче сканер, що намагається прочитати мої думки.

— Він небезпечний, Марто. Ти знаєш, хто він?

— Я знаю, ким він є для мене. І я знаю, що між вами був конфлікт.

Батько ледь помітно зрушив плечима.

— Конфлікт? Так. Але це не просто образа чи ділова суперечка. Це питання принципів. Питання безпеки. Він — не та людина, яку я хочу бачити поряд з тобою.

— Це не твій вибір, — сказала я тихо, але так, щоб кожне слово впало, як камінь.

Його брови здригнулися. На мить — і в погляді з’явився той холод, який я бачила лише в рідкісних спалахах його гніву.

— Я твій батько. І я завжди обиратиму те, що захистить тебе.

— Від кого? — я нахилилася вперед, і мій голос раптом набрав різкості. — Від чоловіка, який був зі мною чесним? Який не збрехав про вас, хоча міг? Я досі не знаю, чому ви стали ворогами. Але я знаю, що Ігор поважає мене.

— А ти впевнена, що він не грає? — батько схилив голову, ніби вивчаючи мене. — Що це не спосіб наблизитись до мене через тебе?

Його слова влучили у найслабше місце. Я не знала, що відповісти. Лише стиснула губи, дивлячись йому в очі. Він бачив мій сумнів — і скористався цим.

— Довірся мені, доню. Цей чоловік — загроза. Я прошу тебе припинити з ним будь-яке спілкування.

— Ні, — сказала я. Голос тремтів, але я не відвела погляду. — Я не можу.

Тиша.

У ній — усе.