Глава шістнадцята

Наступного ранку я прокинулася від різкого, настирливого дзвінка.

Цей звук безжально прорізав ранкову тишу, немов гострий ніж — крихкий шматок спокою, який я так відчайдушно намагалася зберегти після вчорашнього. Я простягнула руку до тумбочки, і вже в ту саму мить, коли пальці торкнулися холодного екрану, передчуття підказало — щось не так.

— Доню... — почулося з динаміка.

Голос батька був спокійним. Занадто спокійним. У цьому вивіреному, майже залізничному тоні крилася небезпека — тиха, але невмолима, як підступна течія під тонким крижаним панцером. Він говорив повільно, чітко карбуючи кожне слово, немов виважував його на якихось невидимих терезах:

— Ти сьогодні ввечері вільна? Приїдь до мене в офіс після занять. Є речі, які ми маємо негайно обговорити.

Я завмерла, сидячи на ліжку. Смартфон у моїй долоні раптом став нестерпно важким, немов вилитим зі свинцю. Батько не уточнив, про що саме йтиметься. Йому й не потрібно було цього робити. Я шкірою відчула — він щось знає. Щось дуже конкретне.

— Добре, я приїду, — моя відповідь безсило вилетіла з грудей, але власний голос здався мені чужим, наче належав зовсім іншій людині.

І саме тоді в моєму єстві вперше затремтіла справжня, паралізуюча тривога. Вона підкралася непомітно, обвила серце холодними, задушливими кільцями і почала повільно розливатися всередині, мов отрута.

Це був початок невідворотної катастрофи.

Він так і не наважився цього ранку просто увійти до моєї кімнати, хоча ми були в одному будинку. Ніколи не заходив. Після смерті мами… важкі дубові двері між нами зачинилися, здається, назавжди. Він замкнувся у своєму болі, я — у своєму. Два самотні острови, намертво розділені океаном крижаного мовчання. Ми тонули в цьому гніючому горі, але замість того, щоб простягнути одне одному руки, лише сильніше відштовхувалися.

Ми звинувачували.

Ми мовчали.

Ми безжально різали одне одного гострими, як бритва, краями слів, які насправді ніколи не були промовлені вголос.

І попри всі ці формальні, виховані «доню» та «тату», ми давно залишилися абсолютно чужими людьми. Навіть ця майбутня вечірня розмова в офісі наперед бачилася мені як суха, суто ділова зустріч двох опонентів. Без краплі родинного тепла. Без щирості. Без мами, яка колись була тим єдиним, благословенним містом, що міцно з’єднував наші світи.

Тепер навколо панувала лише тиша. І глухий, тупий біль, який ми обоє носили в собі, наче довічне покарання.

Коли я нарешті приїхала до батька в офіс, останні багряні промені холодного сонця ще відчайдушно чіплялися за лінію горизонту, ніби не мали жодних сил остаточно покинути цей важкий день. Осінь скидала світло повільно, неохоче, наче кожен такий промінь був дорогоцінним і давався їй із неймовірними зусиллями.

Його кабінет на верхньому поверсі бізнес-центру був знайомий мені до болю, до найменшого каменя в декорі. Просторий, ідеально вимерений, із вишуканими дорогими деталями, які завжди безкомпромісно свідчили про тотальний контроль господаря. Про те, що тут абсолютно все підпорядковано його непохитній волі. Але сьогодні це приміщення здавалося мені особливо холодним. Наче самі стіни, оббиті темним деревом, пожадливо висмоктували залишки людського тепла.

— Проходь, Марто, сідай, — сказав він, навіть не підводячи голови від столу й повільно відставляючи важку склянку з бурштиновим коньяком убік.

Я мовчки сіла в глибоке крісло навпроти нього. Навколо нас запала тиша. Не та звична, комфортна тиша, яка буває між близькими людьми, а натягнута, мов сталева струна, готова кожної миті з оглушливим тріском луснути. Зазвичай батько починав розмову відразу — питав про моє навчання, про справи в університеті, навіть часом невміло жартував, аби хоч трохи розрядити офіційну атмосферу. Але зараз все було інакше. Зараз він дивився на мене так, ніби перед ним лежала шахова дошка, а не рідна донька. Ніби я була лише черговою дерев'яною фігурою в його складній грі, яку він уже заздалегідь розрахував на десять ходів уперед.

— Я отримав дуже вичерпну інформацію, — нарешті тихо, вагомо промовив він. Його голос залишався бездоганно рівним, але в його глибині бриніло щось таке, від чого по спині пробіг сиророп. — Про людину, з якою ти останнім часом так активно проводиш свій вільний час.

Я ні краплі не здивувалася. Але всередині, десь під шлунком, усе судорожно стиснулося в тугий вузол.

— Ігор Коваль, — чітко уточнив він, карбуючи кожне склад. — Мій колишній компаньйон. Пригадуєш цю розмову?

— Так, — відповіла я максимально просто, намагаючись тримати спину рівно. — Ми знайомі.

— Знайомі? — батько повільно підняв угору густі брови, і в цьому одному русі прочитувалася ціла історія його презирства.

— Ми бачимося. Спілкуємося. Мені справді приємно перебувати поруч із ним.

Запала довга пауза. Його великі пальці міцно стиснулися в замок на столі, аж кістки на кулаках виступили білими, безкровними плямами. Його погляд був прямим, пронизливим, наче важкий рентгенівський сканер, що намагався безжально прочитати мої найпотаємніші думки.

— Він смертельно небезпечний, Марто. Ти взагалі усвідомлюєш, хто він такий насправді?