Глава пʼятнадцята

Я сиділа на глибокому підвіконні в затишній кімнаті Лери, міцно загорнута в її старий, м'який картатий плед, і гріла пальці об гарячу чашку солодкого какао. За вікном натужно шуміли старі дерева, осінній вітер з усього розмаху ламався об холодні шибки. Подруга зосереджено гортала грубий записник, у якому ми разом занотовували тези до завтрашнього університетського семінару, але зрештою безсило відклала його вбік.

— Ну? — тихо запитала вона, піднімаючи на мене свій проникливий погляд. — Ти вже хвилин десять мовчиш і так пильно вдивляєшся в нічну темряву, ніби там, за склом, написані відповіді на всі запитання Всесвіту.

Я важко зітхнула. Подруга знала мене надто добре, аби її можна було обдурити удаваним спокоєм.

— Мій тато бачив нас з Ігорем учора ввечері. Він усе зрозумів, Лер. Абсолютно все. І… сказав, що цей чоловік смертельно небезпечний. Що він просто цинічно використовує мене у власних цілях.

Лера невдоволено насупилася.

— Марто, а ти впевнена, що це не чергова його параноя? Твій батько ж усе життя контролює абсолютно всіх і все довкола себе. А тут ти вперше наважилася зробити серйозний крок йому наперекір.

— Я теж так подумала тієї ж першої миті. Але… — я зробила маленький ковток гарячого напою й притисла теплу чашку до грудей, ближче до серця. — Тато вкрай рідко говорить такі речі без залізобетонних причин. Він явно знає про Ігоря щось таке, про що я навіть не здогадуюся. Якби це було звичайне бажання тотального контролю — він би просто погрожував йому. Змусив би його зникнути з мого життя, як уже неодноразово робив із тими, хто йому не подобався. Але мене найбільше лякає інше: Ігор теж не говорить мені нічого конкретного. Він дуже обережний, занадто мовчазний щодо свого минулого. Проте я кожною клітиною відчуваю, що за цією мовчанкою ховається якась катастрофа.

— І що ти після всього цього відчуваєш до нього? — озвучила Лера моє найголовніше побоювання.

Я замовкла, затамувавши подих. Це запитання було надто прямим, надто оголеним. Але я не відвела погляду від подруги.

— Відчуваю, що він став мені занадто небайдужим, Лер. Що я панічно не хочу, аби хтось інший вирішував мою долю, навіть якщо цей «хтось» — мій рідний батько. Але водночас у мені, мов пухлина, росте липкий страх. Страх того, що між ними справді точиться затяжна, кривава війна. Що все це — не просто якась випадкова романтична історія з даху. І що вона має руйнівні наслідки й досі.

— Тоді єдине, що тобі зараз лишається, — це дізнатися чисту правду, — твердо сказала Лера. — Або ти з'ясовуєш усе як є і приймаєш подальші рішення з розплющеними очима, або дозволяєш страху зробити цей вибір замість тебе.

Я повільно кивнула. Мені катастрофічно не вистачало повітря в легенях. Але я чітко знала — подруга має стовідсоткову рацію. Настав час ставити ті запитання, на які Ігор більше не матиме права відповідати своєю звичною таємничою мовчанкою.

Ми сиділи в невеликому, майже порожньому залі улюбленої художньої галереї Ігоря. Там панувала абсолютна, майже храмова тиша. Осінній вечірній холод штурмував вікна, а з високих трекових ламп на великі полотна спадало м’яке, розсіяне світло. Я до дрібниць пам’ятала той день, коли він уперше привів мене сюди, мовби знайомив із крихітним затишним світом, у якому назавжди зникає все зайве й фальшиве. Але цього вечора наш затишний світ гніюче мовчав. І ми мовчали разом із ним.

Ігор стояв трохи віддалік біля великої картини — глибокої, темно-синьої абстракції — глибоко сховавши руки в кишені пальта. Його широкі плечі були ледь помітно зсутулені. Його профіль, завжди такий стриманий і непохитний, зараз здавався натягнутим, мов струна — ніби він і сам давно, з острахом чекав на те, що мало відбутися між нами цієї хвилини.

— Ми можемо просто поговорити? — тихо прошепотіла я, першою наважуючись порушити цю важку тишу.

Ігор повільно повернувся до мене. У його темних очах не було жодного здивування чи розгубленості. Лише німа, тиха згода людини, яка приймає неминуче.

— Ти вже все знаєш, Марто? — глухо запитав він.

— Ні, — чесно відповіла я, роблячи крок уперед. — Але я хочу дізнатися. Не від батька з його погрозами. Не з брудних університетських пліток. А виключно від тебе. Мені потрібна твоя правда.

Він підійшов ближче й повільно сів на лавку навпроти мене. Між нами опинився низький дерев’яний столик, на якому самотньо лежав глянцевий каталог виставки. Його довгі пальці майже механічно ковзнули по обкладинці, перш ніж він нарешті заговорив:

— Твій батько… Володимир Орлик колись був моїм найпершим і найголовнішим бізнес-партнером. Це було дуже давно, Марто. Ми буквально з нуля, разом створювали спільну компанію. Я вірив йому тоді так, як вірив самому собі. Але великий бізнес — це завжди набагато більше й брудніше, ніж просто сухі цифри у звітах. Це колосальні амбіції. Шалені гроші. Безмежна влада. І в певний момент твій батько… він обрав той шлях для досягнення мети, який я за своїми внутрішніми переконаннями прийняти не зміг. Категорично.

Його голос звучав дивно рівно, майже буденно, але я чітко помічала, як під тонкою шкірою судорожно напружуються м'язи щелепи, коли він вимовляє ці слова. Він принципово уникав мого прямого погляду, дивився кудись убік, на сусідню стіну — наче панічно боявся побачити в моїх очах невимовне розчарування.

— І що ж тоді сталося між вами? — наполягала я, відчуваючи, як у грудях усе стискається.