Глава пʼятнадцята

Я сиділа на підвіконні в кімнаті Лери, загорнута в її старий картатий плед, з чашкою какао в руках. За вікном шуміли дерева, осінній вітер ламався об шибки. Подруга гортала записник, у якому ми мали нотатки до завтрашнього семінару, але зрештою відклала його.

— Ну? — спитала вона, піднімаючи на мене погляд. — Ти вже хвилин десять мовчиш і вдивляєшся в ніч, ніби там відповіді на всі запитання.

Я зітхнула. Подруга знала мене надто добре.

— Мій тато бачив нас з Ігорем учора. Він усе зрозумів. І… сказав, що той чоловік небезпечний. Що він використовує мене.

Лера насупилась.

— Ти впевнена, що це не якась його параноя? Він же завжди контролює всіх довкола. А ти наважилась зробити щось наперекір.

— Я теж так подумала спершу. Але… — я зробила ковток і притисла чашку до грудей. — Тато не часто каже такі речі без причин. Він явно щось знає. Якби це було бажання контролю — він би просто погрожував йому. Змусив би його зникнути з мого життя, як вже робив це. Але мене лякає, що Ігор не говорить нічого конкретного. Він дуже обережний, мовчазний щодо минулого. Але я відчуваю, що там щось є.

— І що ти відчуваєш до нього?

Я замовкла. Питання було надто пряме. Але я не відводила погляду.

— Що він мені небайдужий. Що я не хочу, аби хтось вирішував за мене, навіть якщо це мій батько. Але в мені росте страх. Що між ними справді війна. Що все це… не просто випадкова історія. І що вона має надслідки досі.

— Тоді єдине, що лишається, — це правда, — сказала Лера. — Або ти її дізнаєшся і приймаєш рішення з відкритими очима. Або дозволиш страху зробити це за тебе.

Я кивнула. Мені не вистачало повітря. Але я знала — вона права. Настав час ставити запитання, на які Ігор більше не зможе відповідати мовчанням.

* * *

Ми сиділи в невеликому залі улюбленої галереї Ігоря. Там було тихо. Вечір, осінній холод за вікном і м’яке світло, що спадало з високих ламп на великі полотна. Я пам’ятала, як вперше привів мене сюди, мовби знайомив зі світом, у якому зникає все зайве. Але цього разу світ мовчав. І ми теж.

Він стояв біля картини — темно-синьої абстракції — з руками в кишенях. Плечі трохи зсутулені. Його профіль, такий завжди стриманий, здавався наче напруженим, ніби він і сам чекав, коли це станеться.

— Ми можемо просто поговорити? — прошепотіла я, порушуючи тишу.

Ігор повільно повернувся до мене. В його очах не було здивування. Лише тиха згода.

— Ти вже все знаєш? — запитав він.

— Ні, — сказала я. — Але я хочу. Не від батька. Не з пліток. А від тебе. Правду.

Він підійшов ближче, сів навпроти. Між нами був низький дерев’яний столик, на якому лежав каталог виставки. Його пальці повільно ковзнули по обкладинці, перш ніж він заговорив.

— Твій батько… був моїм партнером. Колись. Це було давно. Ми разом створювали компанію. Я вірив йому, як собі. Але бізнес — це завжди більше, ніж цифри. Це амбіції. Гроші. Влада. Він… обрав шлях, який я не зміг прийняти.

Його голос був рівний, але я помічала, як напружуються м’язи на щелепі, коли він говорить. Він уникав моїх очей, втупився кудись в бік, наче боявся побачити там моє розчарування.

— І що сталося?

— Я пішов. Забрав усе, що міг. Те, що вважав чесним. Він вважав це зрадою. Я вважав його вчинки — зрадою наших принципів. З того часу ми вороги.

Я мовчала. Серце билося важко. І щось у мені боліло — не через історію. А через те, як він її розповідав. Не виправдовувався. Не просив пробачення. Лише говорив. Голосом людини, яка колись довіряла — і більше не може.

— Чому ти не сказав мені цього одразу?

Ігор нарешті подивився на мене. Повільно, прямо.

— Бо ти — не твій батько. І я хотів побачити в тобі тебе. Не його доньку. Я боявся, що варто мені сказати — і ти підеш. Як пішло все інше в моєму житті.

Його очі були темними, вологими. Не від сліз. Від втоми. Від тривалого тримання всього в собі.

— А якби я дізналась не від тебе? — прошепотіла я. — Якби ти збрехав?

— Я не збирався брехати. Але я збирався мовчати. Можливо, це ще гірше.

Я підвелась і підійшла ближче. Тепер ми були зовсім поряд. Я дивилась у його втомлене обличчя, в ті глибокі зморшки біля очей, які завжди здавались мені слідами мудрості, а зараз — стали слідами болю.

— Я не знаю, що буде далі, — сказала я. — Мені треба час. Треба розуміння. Але я тут. Бо я відчуваю щось справжнє. І не хочу, щоб тінь вашої війни це знищила.

Ігор кивнув. Він не торкався мене, не намагався притягти ближче. Але його очі ніби промовляли: «дякую». Він поважав мій вибір, мій простір. І це було більше, ніж будь-які обійми.

Я сиділа в таксі, що везло мене назад в будинок батька, бо попросила Ігоря не проводити мене, і дивилася у вікно, не помічаючи нічого з того, що за ним було. Дощ, розмиті фари, люди з пакетами — усе зливалось у суцільну плівку тиші.

Всередині було важко. Не боляче, ні. Це був інший стан — як коли ковтаєш повітря, а воно не насичує. Як коли слова, почуті щойно, залишають слід у грудях, що не стирається.