Глава чотирнадцята

Ми домовились зустрітись біля того самого входу до старої кавʼярні - того місця, де колись, здавалося, почалося все.

Сонце, бліде й осіннє, ледве пробивалося крізь хмари, розливаючи по бруківці мляве світло. Він стояв уже там, спершись плечем об стару цегляну стіну, у своєму звичному сірому пальті - тому самому, в якому я вперше його побачила. В руках - два стаканчики кави. Один, мабуть, для мене. Я знала цей жест: він завжди пам'ятав, як я люблю свою каву - міцну, без цукру, з легким відтінком кориці.

Коли наші погляди зустрілися, його обличчя розплилося у тій самій усмішці, що колись змусила моє серце битися частіше. Але тепер за цим теплом я шукала щось інше - тінь, натяк, будь-яку підказку, яка підтвердить або спростує мої побоювання.

– Привіт, - сказав він, і в його голосі була та сама ніжність, що завжди змушувала мене танути. – Я скучив.

Я взяла стаканчик, відчуваючи, як тепло від нього переходить у мої пальці. "Привіт. Я теж."

Ми пішли повільно брукованою вулицею, де кожен камінь, здавалося, пам'ятав наші кроки. Мовчання між нами було незручним, натягнутим - ніби невидима стіна виросла за одну ніч. Я відчувала, як питання, що накопичувалися в мені, натискають зсередини, але боялася їх випустити. Боялася зруйнувати те, що було між нами. Але ще більше - боялася знову довіритися і потім дізнатися, що жила в брехні.

– Ігоре, - нарешті вирвалося в мене, коли ми зупинилися біля старого фонтану, що вже давно не працював. – Я хочу тебе дещо спитати. І... мені важлива чесність.

Його погляд став уважним, глибоким, наче він намагався прочитати мої думки.

– Завжди, - відповів він серйозно, і в цьому слові була ціла клятва.

– Питай.

Я зібралася з духом, відчуваючи, як серце б'ється так, ніби намагається вирватися з грудей. "Ти був на діловій вечері з моїм батьком? Ви були... супротивниками? Конкурентами?"

Його очі на мить відвели вбік, і я побачила, як напружилися м'язи щелепи. Повітря навколо ніби згустилося, стало важким.

– Не зовсім. Але... ми дійсно маємо непросту історію. – Він зробив паузу, ніби вибирав слова. – Я не хотів, щоб твої відчуття до мене змішались із чиїмись оцінками. Навіть з батьковими.

- Можеш сказати мені правду? Просто - як було.

Тиша, що заповнила простір між нами, була густою, насиченою. Він зітхнув глибоко, і в цьому зітханні була ціла історія. "Колись я працював у компанії, яка конкурувала з бізнесом твого батька. Це було брудно, як часто буває в таких війнах." Його голос став тихішим, але кожне слово лунало чітко. "Він вважав, що я перейшов межу. Я вважав, що це він. Ми не змогли домовитись. Відтоді ми - вороги. Публічно - ні. Але між нами є тиша, що голосніша за будь-які звинувачення."

Я слухала, відчуваючи, як кожне його слово падає в душу, як камінь у воду, піднімаючи хвилі почуттів. Я вірила йому - у його очах не було брехні. Але разом із цим прийшло усвідомлення: він міг приховувати це від мене ще дуже довго. І це розуміння болісно стиснуло серце.

Навколо нас падали листя, золоті й червоні, немов сама осінь намагалася засипати нашу біль своєю красою. Але я знала - деякі речі не так просто забути, як змити дощ осінній лист з бруківки.

— Ти б і далі мовчав про це? — спитала я.

— Якщо б міг, я б розповів тобі ще в перший вечір. Але, Марто, я боявся втратити тебе ще до того, як встиг тебе мати.

Я опустила очі. Кава вже охолола в моїх пальцях.

— А тепер я не знаю, що з цим робити, — прошепотіла.

Він наблизився на крок.

— Не вирішуй зараз. Просто будь зі мною. Ще трохи. Дай нам шанс. Усе інше — ми розберемось. Разом.

Я кивнула. Не тому, що пробачила мовчання. А тому, що не могла відірватись.

* * *

Наступного дня я прийшла додому трохи пізніше, ніж зазвичай. У вітальні горіло м'яке світло настільної лампи, що розливалося теплим колом по старовинним меблям. Батько сидів у своєму улюбленому кріслі, тримаючи телефон у руці. Його костюм, як завжди, був бездоганно випрасуваний, але комір білої сорочки розстебнувся на одну ґудзику — дрібна деталь, яка видавала його стан: він був не на роботі, а вдома, у своїй найвразливішій іпостасі.

— Привіт, — кинула я, знімаючи куртку і вішаючи її на дерев'яну вішалку біля входу. — Ти ще не спиш?

— Чекав тебе, — відповів він коротко. Його голос звучав рівно, але в цій рівності відчувався підтекст, який змусив мене напружитися.

— Щось сталося? — спитала я, намагаючись, щоб мій голос не видав хвилювання.

— Хотів поговорити. Пройди сюди.

Я увійшла до вітальні, відчуваючи, як серце почало битися частіше. Сіла на протилежний диван, спираючись спиною про холодну шкіряну оббивку.

— Як навчання? — спитав він несподівано, перебираючи папірці на столі.

— Добре. Маємо проєкт із журналістики — робимо серію інтерв'ю, — відповіла я, ловлячи його погляд. — Я навіть подумала, що могла б взяти інтерв'ю в когось із бізнесу. Наприклад... у тебе.

Куточки його губ ледве піднялися в усмішці, але очі залишилися холодними, як крига взимку.