Глава чотирнадцята

Ми домовилися зустрітися біля того самого входу до старої кавʼярні — місця, де колись, здавалося, почалося все наше спільне життя.

Бліде й немічне осіннє сонце заледве пробивалося крізь щільну завісу хмар, розливаючи по вологій бруківці тьмяне, розмите світло. Ігор уже чекав на мене. Він стояв, злегка спершись плечем об стару цегляну стіну, у своєму звичному сірому пальті — тому самому, в якому я вперше побачила його на даху. У руках він тримав два паперові стаканчики. Один, безумовно, для мене. Я вдячно відзначила цей жест: він завжди бездоганно пам'ятав, як саме я люблю свою каву — міцну, чорну, без жодної ложки цукру, але з легким, ледве відчутним присмаком кориці.

Коли наші погляди нарешті зустрілися, його обличчя миттєво розпливлося в тій самій теплій усмішці, яка колись змусила моє серце битися втричі швидше. Проте тепер за цим звичним теплом я гарячково шукала щось інше — тінь, натяк, бодай найменшу підказку, яка б підтвердила або остаточно спростувала мої найгірші побоювання.

— Привіт, маленька, — сказав він, і в його низькому голосі бриніла та сама ніжна турбота, від якої я завжди танула. — Я шалено скучив за ці дні.

Я взяла стаканчик, відчуваючи, як приємне тепло від гарячого картону повільно переходить у мої змерзлі пальці.

— Привіт. Я теж… дуже скучила.

Ми повільно пішли вздовж брукованої вулиці, де кожен камінь, здавалося, ще зберігав пам'ять про наші перші прогулянки. Мовчання між нами цього разу виявилося незручним, натягнутим, майже фізично відчутним — наче глуха невидима стіна виросла між нами всього за одну ніч. Я відчувала, як важкі питання, що лавиною накопичувалися в мені, з силою тиснуть зсередини, але панічно боялася випустити їх на волю. Боялася одним необережним словом ущент зруйнувати все, що ми встигли побудувати. Але ще більше — боялася знову сліпо довіритися, а потім дізнатися, що весь цей час жила в красивій, вигаданій брехні.

— Ігоре, — нарешті вирвалося в мене, коли ми зупинилися біля старого гранітного фонтану, який уже багато років не працював. — Я хочу тебе дещо запитати. І… мені зараз як ніколи важлива твоя абсолютна чесність.

Його погляд миттєво став зосередженим, глибоким і пронизливим, наче він намагався прочитати мої думки ще до того, як я їх озвучу.

— Завжди, Марто, — серйозно й вагомо відповів він, і в цьому короткому слові мені почулася справжня княтва. — Запитуй про все, що хочеш.

Я з силами зібралася з духом, відчуваючи, як серце шалено б’ється у грудях, наче намагається пробити ребра.

— Ти колись був на тій діловій вечері, де був мій батько? Ви з Володимиром Орликом… ви справді супротивники? Закляті конкуренти?

Його очі на коротку мить сіпнулися й відвели погляд убік, і я помітила, як під шкірою різко напружилися м'язи щелепи. Повітря навколо нас ніби в один момент згустилося, ставши важким для повноцінного вдиху.

— Не зовсім конкуренти, Марто. Але… ми дійсно маємо з ним дуже непросту, темну історію, — Він зробив коротку паузу, ретельно підбираючи кожне наступне слово. — Я найменше у світі хотів, щоб твої власні почуття до мене змішалися з чиїмись чужими, викривленими оцінками. Навіть якщо це оцінки твого рідного батька.

— Тоді можеш просто сказати мені чисту правду? Без прикрас. Розкажи, як усе було насправді.

Тиша, що миттєво заповнила простір між нами, здавалася густою й майже відчутною на дотик. Ігор глибоко, важко зітхнув, і в цьому одному звуці вгадувалася ціла драма минулих років.

— Колись, дуже давно, я керував компанією, яка безпосередньо конкурувала з масштабним бізнесом твого батька, — Його голос став значно тихішим, але кожне слово лунало з залізною чіткістю. — Це була жорстока, брудна війна на виживання — так часто буває у великому бізнесі. Твій батько вважав, що в тій грі я перейшов межу дозволеного. А я був абсолютно переконаний, що цю межу першим переступив саме він. Ми не змогли — а точніше, принципово не захотіли — домовитися. Відтоді ми вороги. Публічно ми не влаштовуємо скандалів, ні. Але між нами вже багато років стоїть глуха тиша, яка кричить голосніше за будь-які офіційні звинувачення.

Я слухала його, відчуваючи, як кожне вимовлене слово важким каменем падає на саме дно моєї душі, піднімаючи каламутні хвилі суперечливих емоцій. Я вірила йому. У його глибоких очах зараз не було ні краплі фальші чи спроби викрутитися. Але разом із цією вірою прийшло й інше, болісне усвідомлення: якби я сама не почала цей допит, він міг би приховувати від мене цю таємницю ще дуже й дуже довго. І це розуміння гострою голкою шпигнуло серце.

Навколо нас повільно кружляло й падало зів'яле листя — золоте, багряне, криваво-червоне, наче сама осінь відчайдушно намагалася засипати наш біль своєю пишною в’янучою красою. Але я вже чітко знала: деякі речі неможливо забути так само легко, як змити затяжним жовтневим дощем сухе листя з міської бруківки.

— Ти б і далі продовжував мовчати про це, Ігоре? — тихо запитала я, дивлячись на свої руки.

— Якби я тільки міг повернути час назад, я б розповів тобі про все в наш найперший вечір на даху, — він зробив крок назустріч, заглядаючи мені в обличчя. — Але, Марто… я банально боявся втратити тебе ще до того, як взагалі отримав шанс бути поруч. Я панічно боявся твого переляку.

Я безсило опустила очі. Кава в паперовому стаканчику вже повністю охолола, але я продовжувала стискати його, наче це була моя єдина точка опори.