Глава тринадцята

Цього вечора повітря пахло літньою вологою, яка зависала між будинками, наче тиха обіцянка грози. Ми з Ігорем йшли поруч вулицею, засвіченою вогниками старих ліхтарів. Мовчання між нами не здавалося незручним — навпаки, було теплим, як ковдра, якою обгортаєшся після важкого дня.

Я час від часу поглядала на нього. У світлі ліхтарів його профіль здавався ще різкішим, але водночас — мужнішим. Його долоня була в моїй. Ми трималися легко, майже невимушено, як двоє, кому не треба слів, аби зрозуміти: щось важливе вже відбулося.

— Хочу показати тобі одне місце, — раптом сказав Ігор.

Я кивнула. Ми звернули з вулиці, пройшли повз декілька зачинених магазинів і зупинились біля старого книжкового клубу з кавʼярнею. Усередині було затишно: деревʼяні полиці до стелі, тепле світло, що лилося з абажурів, і столик у кутку, вже накритий — дві чашки, пляшка вина, тарілка з ягодами та сирами. Він домовився заздалегідь. Увесь простір ніби дихав спокоєм і таємною теплотою.

Стеля була з темного дерева, а стіни обліплені книжками — старими, з потертою палітуркою, деякі ще із закладками між сторінок. В одному з кутів мʼяко потріскував камін, створюючи ілюзію дому. Запах кави, дерева, кориці й старого паперу огортав, як ковдра. Я дивилась навколо й усміхалась — це було чарівне місце. Тепле, живе, майже забуте в нашому світі швидких зустрічей і поверхневих слів.

— Ти зробив це?.. — спитала я, не вірячи.

— Я хотів, щоб це був вечір, який ти запам’ятаєш, — відповів він просто.

Ми сіли. Вино було терпким, із ягідною ноткою. Пахло деревом, ніччю й чимось незнайомо приємним. Ми говорили. Я розповіла йому про свої університетські лекції, про Леру, яка знову забула зварити собі каву і заснула просто в книжках, про мій курс із документальної журналістики, який змусив мене переглянути свої уявлення про правду.

— А ти? — спитала я. — Ти завжди такий спокійний. Але в мені стільки запитань до тебе, що я ледь стримуюсь.

Ігор на мить замовк. Він дивився на місто, ніби обираючи слова в глибині його силуетів.

— Мені подобається, що ти не боїшся питати, — нарешті сказав. — Я... Я багато чого зробив, щоб стати тим, ким я є. І не все було чистим. Але я ніколи не шкодую про речі, які робив із повагою до себе.

Я слухала уважно. Він не говорив прямо, але я відчула: в нього були рани. Невидимі. І я хотіла торкнутися кожної з них.

— Іноді я думаю, що тобі було б легше без мене, — додав він. — Але я все одно приходжу.

— І я радію, що ти приходиш, — прошепотіла я.

Ми сиділи близько, він обережно відгорнув пасмо з мого обличчя. Його пальці затримались на моїй щоці. Цієї миті не було страху. Він поцілував мене. Повільно, м’яко, немов промовляючи: «я тут».

Ми затримались ще хвилин двадцять. Потім, коли ми виходили з кавʼярні, я побачила знайомий силует у машині через дорогу. Здавалося, що він дивиться на нас. Але коли я моргнула — машина поїхала.

Ігор зупинився і витягнув телефон. Одне повідомлення. Його обличчя змінилось. Ледь помітно, але я помітила. Щось сталося. Він усміхнувся мені, як завжди, але в очах — з’явився холодний полиск.

— Все добре? — запитала я.

— Так. Просто робота, — відповів і знову узяв мене за руку. Але тепер його пальці стискали мої сильніше.

Я не знала, що означав той погляд. Але знала, що після цього вечора я вже не зможу відпустити його з серця.

* * *

Наступного ранку я прокинулась раніше, ніж зазвичай. У голові ще зберігалось тепло його рук, смак вина, його погляд. Але попри це — щось не давало мені спокою. Той силует біля машини, його погляд, коли він читав повідомлення, ім’я, яке, здається, миготіло на екрані…

Я намагалася відкинути ці думки. Адже все було добре, правда? Але вони, мов реп’яхи, чіплялись до мого ранку, не відпускали.

В універі Лера, встромивши мені до рук пачку з печивом, сиділа напроти, поки викладач ще не прийшов і вже готувалась до допиту.

— Ти світишся, — сказала, лукаво поглянувши на мене. — Що там між вами?

Я всміхнулась. Дістала дне печиво, щоб потягнути час, але вона не відводила погляду.

— Було… чарівно. Він влаштував вечерю в маленькій кавʼярні. Там був сир, вино, навіть тиха музика. І потаємний книжковий клуб — ми сиділи там удвох, розмовляли…

— Кіно, а не вечір, — пробурмотіла Лера й засміялась. — Ну? Цілував?

— Так, — прошепотіла я, і щоки спалахнули. — Але, Лер… є дещо дивне.

Вона підняла брову.

— Вчора, коли ми вже йшли, я... я бачила машину навпроти. Хтось у ній сидів. Я ніби впізнала силует, але не можу бути певна. А ще — він отримав повідомлення. І, мені здалося, там було прізвище мого батька. «Орлик». Тільки воно. Він одразу заблокував екран, а потім змінився. Мов щось сталося.

Вона замовкла.

— Думаєш, твій тато знає про нього?

— Не знаю… Але Ігор став іншим. Він не збрехав, просто — сховав щось. Це було як ковток холоду. Після всього, що було, — це відчувається ще гостріше.

— Тобі треба дізнатися більше, — сказала Лера тихо. — Не з підозри. А щоб себе вберегти.