Глава дванадцята

Наступного тижня ми бачилися з Ігорем двічі. Один раз він чекав мене після занять, і ми просто довго гуляли вечірнім Подолом, зупиняючись біля ліхтарів, які відбивались у калюжах. Він розповідав про свої студентські роки, про те, як багато втратив, коли змушений був піти з дому, і як важко будувати все з нуля.

— Іноді я думаю, що ми будуємо життя з уламків чужих рішень, — сказав він тоді.

— А якщо ці уламки болючі? — запитала я.

— Тоді треба знайти когось, з ким можна буде їх зібрати в щось нове.

Я дивилася на нього і розуміла, що моє серце здається. З кожною зустріччю, з кожним словом — ще трохи.

Того вечора він був мовчазним. Ми повечеряли в маленькому ресторанчику неподалік центру і він відвіз мене додому.

Але наступного вечора, коли я чекала його біля улюбленої кавʼярні, телефон задзвонив. Ігор затримувався. І попри те, що я була рада, що він мене попередив… але погане передчуття нікуди не зникло, а нвпаки посилилось. До цього домішався страх того, що… я йому набридла. Страх того, що він просто не хоче мене бачити.

Безглуздий та ірраціональний страх, який я так хочу здолати.

— Вибач, зірвалась угода, — сказав він, коли нарешті приїхав. — Робочі питання. Деякі старі знайомства нагадують про себе в найневдаліший момент.

— Все гаразд? — я спробувала заглянути в його очі, але він опустив погляд.

— Просто... У минулому є речі, які краще було б залишити там.

Я відчула щось гостре в животі. Його голос змінився. Але не стала діймати запитаннями. Не тому, що не хотіла відповіді. А тому, що не була впевнена, чи готова я до цього.

А на наступний день я випадково підслухала, як тато говорив телефоном — голосно і сердито:

— …ти знаєш, що цей тип не мав би більше з’являтись. Якщо він ще раз перетне мою дорогу — цього разу я сам усе закінчу.

Серце застукало, наче його вдарили кулаком зсередини. Я стояла на сходах, нерухома. Ім’я не прозвучало. Але інтонація… була надто знайомою. Таким самим тоном він говорив про Ігоря тоді, коли я підслухала його розмову.

Я не могла спати тієї ночі. Слова тата лунали у голові, як луна, що не вщухає: “Цей тип… ще раз перетне мою дорогу… я сам усе закінчу.”

Мені хотілося себе переконати, що це не про Ігоря. 

Що це параноя, збіг, просто схожий тон. Але щось у мені вже знало — інтуїція, яка завжди мовчала, цього разу заговорила. 

Ігор знав мого батька. А мій батько — Ігоря. І щось між ними було.

А ще між ними була я…

Я кілька разів бралася написати Ігорю, та стирала текст. Що я мала сказати? “Привіт, здається, ти посварився з моїм татом років десять років тому, не хочеш розповісти деталі до найменших дрібниць? Бо здається, він вирішив тебе знищити.” 

Смішно.

Натомість я спробувала поводитися як зазвичай.

Наступного дня ми пішли разом у невеликий парк біля театру. Було ще досить тепло, і на алеях стояли лавки, обсипані жовтим листям. Ми пили каву з паперових стаканів, сидячи вдвох, і я дивилась, як вітер обережно зриває останні листки з дерев.

— Ти сьогодні тиха, — сказав Ігор, торкнувшись моєї руки. — Щось сталося?

— Просто думаю. — Я знизала плечима.

— Про що?

Я зітхнула й подивилась на нього.

— А скажи мені чесно… У тебе є вороги?

Він на мить завмер. 

— Це пряме питання.

— І воно не випадкове.

Ігор уважно подивився на мене, ніби оцінював, скільки я вже знаю. А потім тихо відповів:

— У мене було важке минуле. Я не завжди приймав правильні рішення, і деякі з них зачепили людей, які не пробачають. Але я не шкодую про те, ким став.

— А мій тато входить до списку тих, хто не пробачив? Чи тільки до списку тих, з ким не зрослося в бізнесі? Чи він у обох?

Ігор повільно відвів погляд. У повітрі зависла напруга.

— Я не хотів, щоб ти про це дізналась так рано.

— Але це правда?

— Так. Ми з твоїм батьком… давно стоїмо по різні боки. І не лише бізнесу.

Я ковтнула повітря, наче вперше за день змогла дихати.

— Чому ти не сказав про це одразу? Щойно дізнався, хто я.

— Бо не хотів тебе втратити, — відповів він тихо. — І, напевно, тому що вперше за довгий час я відчув, що можу бути з кимось чесним. А ще не був готовий до того, як це зруйнує нас.

Мені хотілося заплакати — не від болю, а від того, наскільки все виявилось складнішим, ніж я думала. Я схилилась до нього й поклала голову на його плече.

— Я не знаю, що з цим робити, — прошепотіла.

— І я не знаю. Але я знаю, що ти для мене — не просто втеча чи розрада. Ти — щось справжнє.

Ми сиділи мовчки, слухаючи шурхіт листя й далекі кроки. Його рука лежала на моїй, і попри все, попри страх і сумніви — я не хотіла її забирати.