Глава дванадцята

Наступного тижня ми бачилися з Ігорем двічі. Один раз він чекав на мене після занять, і ми просто довго, безцільно гуляли вечірнім Подолом, зупиняючись біля старовинних ліхтарів, чиє жовтаве світло розмитими плямами відбивалося в глибоких осінніх калюжах. Він багато розповідав про свої студентські роки, про те, як багато втратив, коли свого часу змушений був назавжди піти з рідного дому, і як невимовно важко потім будувати все з абсолютного нуля.

— Іноді мені здається, що ми змушені будувати власне життя з уламків чужих, чужих для нас рішень, — тихо сказав він тоді, дивлячись кудись повз мене.

— А якщо ці уламки надто болючі й гострі? — запитала я, міцніше стиснувши його пальці.

— Тоді треба знайти когось, з ким можна буде не побоятися зібрати їх у щось абсолютно нове.

Я дивилася на його профіль і чітко розуміла, що моє серце остаточно здається. З кожною нашою зустріччю, з кожним його словом чи поглядом — ще трішки, крок за кроком.

Проте того вечора він був незвично мовчазним. Ми поспіхом повечеряли в маленькому затишному ресторанчику неподалік центру, і він, майже не розмовляючи, відвіз мене додому.

А от наступного вечора, коли я знову трепетно чекала на нього біля нашої улюбленої кавʼярні, телефон у моїй сумочці різко задзвонив. Ігор затримувався. І попри те, що я була вдячна йому за попередження… лихе, липке передчуття нікуди не зникло. Навпаки, воно спалахнуло з новою силою. До цього всього домішався дурний, принизливий страх: а що, як я йому просто набридла? Страх того, що він шукає приводи, аби просто мене не бачити. Це був безглуздий, абсолютно ірраціональний острах, який я відчайдушно намагалася здолати в собі, але він усе одно виїдав душу.

— Вибач, маленька, у мене в останній момент зірвалася дуже важлива угода, — сказав він, коли нарешті припаркував машину біля тротуару й вийшов до мене. Його обличчя було сірим від утоми. — Робочі питання. Деякі старі знайомства нагадують про себе в найневдаліший момент.

— Усе гаразд? — я спробувала зазирнути в його темні очі, але він миттєво опустив погляд, уникаючи моєї прямоти.

— Просто… У минулому кожного з нас є речі, які краще було б назавжди залишити там, де вони й лежали.

Я відчула, як щось гостре й холодне миттєво шпигнуло мене в живіт. Його голос змінився — став глухим, жорстким. Але я не стала допитуватися й діймати його розпитуваннями. Не тому, що мені не потрібні були відповіді. А тому, що я панічно не була впевнена, чи готова почути цю правду просто зараз.

А на наступний день я випадково підслухала те, що остаточно розбило мій спокій. Я проходила повз кабінет батька, коли він розмовляв телефоном — голосно, грубо, із неприхованою люттю в низькому голосі:

— …ти чудово знаєш, що цей тип взагалі не мав більше з’являтися в цьому місті! Якщо він ще хоч раз перетне мою дорогу — цього разу я сам усе закінчу. Особисто.

Серце застукало об ребра так шалено, наче його з силою вдарили кулаком зсередини. Я завмерла на сходах, перетворившись на нерухому статую. Жодне конкретне ім’я в розмові так і не прозвучало. Але ця жорстока, владна інтонація… вона була надто, надто знайомою. Точно таким самим презирливим тоном батько говорив про Ігоря того разу, коли я вперше почула про їхні «рахунки».

Я не могла спати тієї ніччю. Батькові слова лунали в моїй голові безкінечною, болісною луною, яка ніяк не вщухала: «Цей тип… ще раз перетне дорогу… я сам усе закінчу».

Мені до сліз хотілося переконати себе, що це не про Ігоря. Що це моя параноя, безглуздий збіг обставин, просто схожий тон розлюченого бізнесмена. Але щось глибоко в мені вже знало щиру правду. Моя інтуїція, яка зазвичай тихо спала, цього разу заговорила на повний голос. Ігор знав мого батька. А мій батько — Ігоря. І між ними колись сталося щось страшне й непрощенне.

А найгірше те, що тепер між ними опинилася я…

Я кілька разів відкривала чат, намагаючись написати Ігорю, але щоразу стирала текст. Що я мала йому сказати? «Привіт, здається, ти серйозно посварився з моїм татом років десять тому, не хочеш розповісти деталі до найменших дрібниць? Бо, здається, він вирішив тебе знищити». Смішно. До безумства смішно й безглуздо.

Натомість на нашій наступній зустрічі я щосили спробувала поводитися так, наче нічого не сталося.

Ми пішли разом у невеликий затишний парк біля театру. Осінь ще дарувала останні теплі дні, і вздовж алей стояли старі лавки, щедро обсипані яскравим жовтим листям. Ми повільно пили каву з паперових стаканчіків, сидячи вдвох під променями блідого сонця, і я мовчки спостерігала, як легкий вітер обережно зриває останні листки з напівголих дерев.

— Ти сьогодні якась занадто тиха, — зауважив Ігор, м'яко торкнувшись моєї холодної руки. — Щось сталося, Марто?

— Просто думаю, — я байдуже знизала плечима, не дивившись на нього.

— Про що саме?

Я глибоко зітхнула й нарешті повернула до нього голову, зважуючись на цей крок:

— А скажи мені чесно… У тебе є вороги?

Він на мить помітно завмер. Стаканчик у його руці здригнувся.

— Це дуже пряме питання, маленька.

— І воно зовсім не випадкове, поверь мені.