Глава одинадцята

Уперше в житті я не відповіла на батьків дзвінок. Просто сиділа на краєчку ліжка, заціпеніло дивилася на екран, де пульсувало коротке: «Тато», і відчувала, як усе всередині стискається в тугий, болісний вузол. Я фізично не могла зараз говорити з ним так, наче нічого не змінилося. Бо змінилося геть усе. І дуже глибоко.

— Маленька, усе гаразд? — запитав Ігор.

Він як раз повернувся з кухні й з м’якою усмішкою поставив переді мною на столик горнятко з ароматною кавою.

— Так, усе добре, — збрехала я, навіть не почервонівши. — Це одногрупниця телефонує щодо презентації.

— Не візьмеш слухавку?

Я заперечливо хитнула головою, поспіхом відкушуючи шматочок свіжої, ще теплої булочки з шоколадом, аби просто мати привід не відповідати. Мені було соромно за цю брехню, але я панічно не хотіла розкривати Ігорю правду. Не хотіла, щоб він бодай на секунду подумав, ніби мені доводиться обирати між ним і родиною. Хоча, якщо бути до кінця чесною, саме цей невідворотний вибір зараз і починався.

— Вони просто нереальні, — промовила я, нарешті проковтнувши випічку, щоб перевести тему.

Ігор задоволено всміхнувся й кивнув. Поки я спала, він потайки з’їздив на інший кінець Подолу до тієї самої нашої кав’ярні, щоб купити мої улюблені шоколадні булочки. І цей простий вчинок важив для мене більше за будь-які коштовні дарунки. Мабуть, справжнє кохання й складається з таких дрібниць. Крихітних, непомітних для чужих очей, але сповнених неймовірної значущості.

Ми зустрілися наступного вечора. Ігор заїхав за мною відразу після занять, і ми поїхали геть із гамірного центру. Просто гуляли без жодних чітких планів та вишуканих ресторанів — лише старий, напівзанедбаний парк на околиці міста, де з дерев уже майже повністю облетіло золоте листя. Повітря було по-осінньому прохолодним, вогким, воно гостро пахло димом від багать і стиглими яблуками.

Він упевнено взяв мене за руку, і я не зробила жодної спроби відсторонитися. Йти поруч із ним, відчуваючи тепло його долоні, стало для мене чимось настільки природним, наче ми робили це все життя.

— Ти сьогодні якась тихіша, ніж зазвичай, — тихо зауважив Ігор, коли ми присіли на стару дерев'яну лавку під крислатим кленом.

— Я думаю. Останнім часом дуже багато думаю.

— Про нас?

Я мовчки кивнула, а потім глибоко вдихнула холодне повітря, наважуючись озвучити те, що ятрило душу:

— Про те, що я, можливо, просто втягуюся в щось, що мені зовсім не під силу, Ігоре. Я шалено хочу бути з тобою, але… я не знаю, чи зможу витримати цю холодну війну, яка назріває між тобою і моїм батьком.

Він повернувся до мене й подивився в обличчя — дуже уважно, серйозно й дивовижно спокійно.

— Марто, я найменше у світі хочу, щоб ти опинилася між двох вогнів. Ти вільна і маєш бути з тим, із ким велить твоє серце. І якщо твій вибір — це я, то пообіцяй мені вірити: я боротимуся не проти твого батька. Я боротимуся за нас. Бо ти для мене — не знаряддя помсти й не спосіб комусь щось довести. Ти набагато більша, ніж я взагалі здатний осягнути. Ти зараз — усе моє життя.

Усередині мене щось остаточно обірвалося. Усі вибудувані роками захисні греблі з тріском рухнули під натиском його слів. Я більше не могла й не хотіла ховати те, що спалювало мене зсередини.

— Здається, я в тебе закохана, — вимовила я.

Уперше. Вголос. Мені самій ці слова здалися занадто гучними в тиші порожнього парку.

Затамувавши подих, я зі зляканим трепетом очікувала на його реакцію. Боялася почути ввічливе заперечення, дружній сміх чи якісь раціональні слова про те, що я занадто наївна студентка, яка втратила голову від дорослого чоловіка. Але замість цього Ігор обережно взяв моє обличчя у свої гарячі долоні. Його очі опинилися зовсім поруч, і перед тим, як торкнутися моїх губ, він ледь чутно прошепотів:

— А я в тебе — з найпершої хвилини на тому даху.

Нашу прогулянку раптово перервав різкий дзвінок його телефона — Ігоря терміново викликали до офісу через якісь форс-мажорні обставини. Він тисячу разів перепросив і спершу запропонував поїхати з ним, але я відмовилася. Не хотілося марно гаяти час і сидіти в приймальні, знаючи, що він буде повністю занурений у папери та розв'язання проблем. Я запевнила його, що без проблем повернуся додому сама, тим паче, що на годиннику була лише сьома вечора, і я якраз планувала перехопити Леру.

Ігор неохоче погодився, але наполіг на тому, щоб особисто підвезти мене до кав’ярні, де ми домовилися зустрітися з подругою. Лише переконавшись, що я в безпеці, він рушив у справах.

Лера вже чекала біля входу й, помітивши мене, весело помахала рукою. Ми зайшли всередину, сіли за наш улюблений столик біля вікна й замовили великий чайник ягідного чаю. Поки я гріла змерзлі пальці об гарячу порцеляну, Лерка звичним апетитом уже хом’ячила свій улюблений круасан з мигдалем. Це була її особиста магія: вона постійно щось жувала, але при цьому її вага ніколи не перевищувала заповітних п’ятдесяти кілограмів. Чиста відьмацька генетика, не інакше.

— Ну от, я ж казала, що в тебе тепер зовсім інші очі, — зауважила вона, хитро примружившись поверх чашки. — Погляд людини, яка не просто легковажно закохалася, а яка нарешті дозволила собі по-справжньому любити.