Глава одинадцята

Уперше я не відповіла батькові на дзвінок. Просто дивилась на екран, де світилось: «Тато», і відчувала, як усе всередині стискається. Я не могла говорити з ним так, наче нічого не змінилось. Бо щось таки змінилось. І дуже глибоко.

— Усе гаразд? — Запитує Ігор, обернувшись до мене та з усмішкою ставить попереду на стіл каву. 

— Так. Одногрупниця телефонує.

— Візьмеш?

Я заперечливо хитаю головою, відкушуючи свіжу, теплу булочку з шоколадом. Брешу й не червонію. Але не можу розповісти йому про те, хто телефонує. Не хотіла, щоб він подумав, що між ними треба обирати. Але, мабуть, саме це й починалось.
— Вони нереальні, — кажу, нарешті проковтнувши і Ігор усміхається, киваючи. 

Він поїхав до тієї самої кавʼярні, щоб придбати їх, поки я спала. І це… це багато означає для мене. Мабуть, кохання складається із дрібниць. Крихітних, але значущих.

* * *

Ми з Ігорем зустрілись наступного вечора. Він заїхав за мною, і ми просто гуляли. Без планів, без вишуканих місць — лише старий парк на околиці, де вже майже облетіло листя. Повітря пахло димом і яблуками.

Він узяв мене за руку, і я не відпустила. Йти поруч з ним стало для мене чимось природним. Без зайвих слів.

— Ти тихіша, ніж зазвичай, — мовив він, коли ми сіли на лавку.

— Я думаю. Багато думаю.

— Про нас?

Я кивнула. Потім набрала повітря.

— Про те, що, можливо, я просто втягуюсь у щось, що мені не під силу. Що я хочу бути з тобою, але... не знаю, чи зможу витримати війну між тобою і моїм батьком.

Він подивився на мене — уважно, спокійно.

— Я не хочу, щоб ти була між нами. Я хочу, щоб ти була з ким хочеш. І якщо це я — то я боротимусь не з ним, а за нас. Бо ти — не знаряддя. Ти більше, ніж я можу осягнути. Ти — все для мене.

Я відчула, як щось обірвалось у мені. Я більше не могла ховати це.

— Здається, я в тебе закохана, — сказала я.

Уперше. Вголос.

І заматувавши подих, очікувала на заперечення. На сміх. На те, що він скаже, що я — жалюгідна зі своїми зізнаннями. Що закохалася в дорослого чоловіка. 

Але замість цього, він торкнувся мого обличчя, взявши його у свої долоні та торкнувшись до моїх губ, прошепотів:

— А я в тебе з першої миті.

* * *

Ігоря викликають у офіс. Переривають нашу прогулянку і перепросивши, він пропонує поїхати з ним, але я відмовляюсь. Не хочу намарне гаяти час, адже знаю, що він буде зайнятим. Я обіцяю, що повернусь додому сама, спершу зустрівшись із Лерою, адже зараз тільки сьома вечора. Він погоджується, але дорогою в офіс — підвозить мене до кафетерію, де ми домовилися зустрітися і тільки після цього — їде. 

Лера вже стоїть біля входу та помахавши мені, відчиняє двері. Ми сідаємо за столик та замовивши чай, загріваємо руки гарячими чашками. Лерка знову хомʼячить свій круасан. Вона завжди щось гризе, але ніколи не важила більше пʼятдесяти кілограмів. Магія та й годі.

— Я ж казала, що в тебе очі інші, — сказала вона, примружившись. — Як у тих, хто не просто закоханий, а хто дозволив собі любити.

Я зніяковіла.

— Це правда, — сказала я. — Але водночас і страшно.

— Бо батько?

— Угу. Я не знаю, що буде, коли він дізнається. Але я не хочу більше жити наполовину.

Подруга відклала свій круасан та взяла мене за руку, тихо промовляючи:

— Ти сильніша, ніж думаєш. Ігор тобі під стать, навіть якщо все складеться неідеально. 

Я хотіла вірити в це.

— А якщо ні — я забезпечу тобі алібі на час його вбивства, бо слабаки нам не треба!

* * *

Вечір я провела за ноутбуком — готувала есе з медіаетики. Ігор надіслав повідомлення:
"Коли напишеш своє есе — надішлеш мені? Хочу знати, що думаєш про правду. Бо я готовий сказати тобі свою."

Я усміхнулась і вперше не злякалась майбутнього.

Бо тепер я знала, що хочу пройти його з ним.

Наступного дня я прокинулась раніше, ніж зазвичай. В кімнаті ще лежала тінь ранкового серпанку, але сон уже не тримав. Мене розбудила не тривога, а якесь внутрішнє світло — після вчорашнього. Дивне відчуття тепла і захищеності, яке не покидало мене, попри всі сумніви, які вʼїдали мене раніше.

Я потягнулася до телефона. Повідомлення від Ігоря чекало вже на екрані:
"Добрий ранок, Марто. Ти не проти повечеряти разом?"

Я посміхнулась. Вперше за довгий час ранок не здавався порожнім.

* * *

— Ти зобовʼязана взяти мене хрещеною, — натхненно викрикнула Лера, коли ми сиділи на підвіконні біля аудиторії зі стаканчиками імбирного чаю. Надворі мрячив дощ, і всі студенти збилися в купу у коридорі, очікуючи викладача. 

— Що? — видихнула я, але це "що?" звучало вереском у коридорі.