Глава десята

Удома я не знаходила собі місця. Квартира здавалася затісною для тієї кількості думок, що роїлися в голові. Я без кінця перечитувала наші з Ігорем переписки, прокручувала в пам'яті кожне аудіоповідомлення, згадувала кожен його погляд, дотик, тихий сміх — усе те, що було між нами. І я точно знала: це було щиро. Жодної фальші. Але тепер десь із найтемніших глибин свідомості виринало нове, липке й отруйне відчуття — сумнів.

Наступного ранку я твердо вирішила поговорити з ним відверто. Проте коли набрала його номер, Ігор відповів злегка відчужено й стримано:

— Маленька, я зараз на важливій зустрічі, передзвоню пізніше. У тебе все добре?

— Так… Просто дуже хотіла побачитися. Поговорити.

— Побачимось увечері, — пообіцяв він. — Я заберу тебе відразу після пар.

І в слухавці пролунали короткі гудки.

Цей вечір із самого початку був іншим. Напруга висіла в повітрі, мов перед грозою. Ігор зустрів мене біля корпусу з невеликим букетом квітів. Він усміхався, як і завжди, але в його очах залягла глибока, непроглядна втома. Я чітко бачила її, навіть коли він мовчав. Особливо тоді, коли він думав, що я не дивлюся.

— Ти хотіла про щось конкретне поговорити? — запитав він, коли ми сіли за кутовий столик у маленькому напівпорожньому ресторані на Подолі.

Я кивнула, але чомусь почала зовсім не з того:

— Ти мені дуже дорогий, Ігоре. І я справді не хочу, щоб між нами існували бодай якісь таємниці чи секрети.

Він поглянув на мене пильно, вивчаюче, ніби намагався прочитати мої думки крізь приглушене світло ламп.

— Ти говорила з батьком? — прямо запитав він.

— Ні. Але Лера згадала… дещо з минулого. Про твій давній конфлікт із кимось із, як вона висловилася, «нашого кола».

Ігор повільно опустив погляд на свій келих, наче зважував кожне наступне слово.

— Це стара історія, Марто. Це зовсім не те, чим я живу сьогодні. Але я чудово розумію: ти маєш повне право знати правду. Просто пообіцяй мені, що не робитимеш поспішних висновків, поки не почуєш усе від мене від початку й до кінця.

Я нічого не відповіла. Лише протягнула руку через стіл і міцно стиснула його гарячу долоню. І в цей момент я з лякаючою чіткістю усвідомила: я вже зав'язла в ньому по самі вуха. Навіть якщо він є частиною якоїсь небезпечної, незрозумілої мені гри. Навіть якщо в кінці цієї історії на мене чекає невимовний біль. Я вже зробила свій вибір. І назад дороги не було.

Коли ми їхали до нього, Ігор уперто мовчав. Його руки впевнено й навіть жорстко тримали кермо, а погляд ховався за темними окулярами, хоча на вулиці вже стрімко сутеніло. Я теж не порушувала цієї тиші. Уперше поруч із ним я почувалася настільки невпевнено. І справа була не в ньому — а в тому обрисі правди, який починав вимальовуватися перед моїми очима. Найгіршим було те, що я досі не знала, чи справді хочу знати більше.

— Заїдемо до мене? — нарешті тихо запитав він, звернувши на знайому вулицю.

— Так, — відповіла я, повернувши до нього голову. — Але тільки якщо ти дійсно обіцяєш сказати мені чисту правду.

Він ледве помітно всміхнувся куточком губ. Сумно й дуже втомлено.

— Обіцяю.

У його квартирі панувала затишна, майже медитативна тиша. Ігор заварив міцний чай, поставив на стіл плитку темного шоколаду, але замість того, щоб сісти на диван, просто сповз на підлу, спершись спиною на м'яку оббивку. Я без зайвих слів підсунулася ближче, вмостившись на канапі прямо позаду нього. Обережно запустила пальці в його м’яке волосся, повільно перебираючи пасма, і цей звичний жест нарешті змусив його розслабитися.

Ігор заговорив — тихо, розмірено, наче витягав із себе заіржавілі цвяхи:

— Тоді я був набагато молодшим, амбітним, гарячим. Занадто впертим і… занадто наївним. Увійшов у великий бізнес не з тими людьми, з якими варто було мати справу. Щиро вірив, що можу самотужній змінити встановлені правила. У мене були ідеї — чесні, абсолютно прозорі, дуже перспективні ринкові проєкти. Але в тому колі, де крутилися мільярди, такі поняття, як «чесність», викликали лише сміх.

Він на мить зупинився й зробив великий ковток уже вистиглого чаю.

— Твій батько… Володимир Орлик. Він був одним із тих, хто тоді особисто зачинив переді мною всі двері. Не напряму, звісно. Такі люди, як він, не бруднять руки дрібними розбірками. Але саме його колосальний вплив зробив мене «небезпечним елементом» у чужих очах. Після однієї з бізнес-зустрічей, де я мав нахабність озвучити ідею рівноправної співпраці, мене буквально виставили за двері. А вже за місяць у моїй фірмі почалися нескінченні перевірки, висмоктані з пальця штрафи, один за одним під тиском почали йти ключові інвестори. Мені швидко перекрили кисень. І я чудово знав, звідки саме ростуть ноги в цієї ліквідації.

Я нічого не говорила. Лише продовжувала перебирати його волосся, намагаючись дихати якось рівно й розмірено, хоча всередині все просто стугоніло від німого крику.

— Але чому він так вчинив? — прошепотіла я.

— Бо я тоді виявився занадто правильним для їхньої брудної гри. Свято вірив, що великий капітал можна заробити чесним шляхом. Був надто відкритим. А головне — мав зухвалість пропонувати партнерство людині, яка органічно не переносить, коли її намагаються поставити з кимось на один рівень.