Глава десята

Удома я не знаходила собі місця. Перечитувала повідомлення від Ігоря, згадувала кожен його погляд, дотик, сміх — усе, що було щирим. Бо це точно було. Але десь у глибині виринало нове відчуття — сумнів.

Наступного ранку я вирішила поговорити з ним відверто. Але коли набрала його, він відповів злегка стримано:

— Маленька, я на зустрічі, передзвоню. Все добре?

— Просто хотіла побачитись. Поговорити.
— Побачимось увечері. Я заберу тебе після пар.

І поклав слухавку.

Цей вечір був іншим.

Він зустрів мене з квітами. Посміхався, як завжди, але в очах була втома. Я бачила її, навіть коли він мовчав. Особливо тоді.

— Ти щось хотіла сказати? — спитав він, коли ми сіли в маленькому ресторані на Подолі.

Я кивнула. Але не з того почала:

— Ти мені дуже дорогий. І я не хочу, щоб між нами були секрети.

Він поглянув на мене пильно.

— Ти говорила з батьком? — спитав він.

— Ні. Але подруга згадала… щось про минуле. Про твій конфлікт з кимось із “нашого кола”.

Ігор опустив погляд.

— Це старе. Це не те, чим я живу зараз. Але я розумію — ти маєш право знати. Просто пообіцяй, що не робитимеш висновків, поки не почуєш усе від мене.

Я нічого не відповіла. Лише взяла його за руку.

І в той момент зрозуміла: я вже в ньому по вуха. Навіть якщо він — частина чогось, що мені поки не зрозуміле. Навіть якщо в цій історії буде біль. Я вже обрала.

Ігор мовчав, коли ми їхали в машині. Руки впевнено тримали кермо, а погляд ховався за темними окулярами, хоча на вулиці вже сутеніло.

Я мовчала теж. Уперше відчувала себе поруч з ним не такою впевненою. Не через нього — через усе, що почала розуміти. Або не розуміти. І найгірше — не знати, чи хочу знати більше.

— Заїдемо до мене? — нарешті спитав він.

— Так, — відповіла я. — Але тільки якщо обіцяєш сказати правду.

Він посміхнувся куточком губ. Трохи втомлено.

— Обіцяю.

У квартирі було тихо. Він заварив чай, поставив плитку шоколаду на стіл, але Ігор сповз з канапи та підлогу, і я підсунулась ближче, сівши позаду нього. Запустила пальці у мʼяке волосся, повільно перебираючи його, коли Ігор почав говорити: 

— Я був молодший, амбітний, гарячий. Занадто впертий. І занадто наївний. Увійшов у бізнес не з тими людьми. Думав, що сам можу все змінити. У мене були ідеї — чесні, прозорі, перспективні. Але в тому середовищі це було смішно.

Він зупинився, ковтнув чаю.

— Твій батько... він один із тих, хто тоді закрив мені двері. Не напряму. Але саме його вплив зробив мене небезпечним у чужих очах. Після однієї зустрічі, на якій я озвучив ідею співпраці, мене буквально виставили. А через місяць у мене почались перевірки, штрафи, один за одним пішли інвестори. Я знав, звідки ноги ростуть.

Я нічого не казала. Тільки слухала. Дихала рівно, хоч усередині все стугоніло.

— Чому?

— Бо я тоді був занадто правильний для їхньої гри. Вірив, що можна заробити гроші правильно. Що чесність — щось вартує. І був надто відкритий. А ще — бо мав нахабність пропонувати партнерство людині, яка не любить, коли її ставлять з кимось на один рівень.

— Моєму батькові?

Ігор кивнув.

Мене охопив дивний холод.

Я пам’ятаю той голос, яким батько колись говорив про людей «не з нашої системи». Про тих, хто «грає не за правилами». Про «пройдисвітів, які думають, що змінять ринок». Я тоді не звертала уваги. Але тепер…

— І все ж... — почала я. — Ти поруч зі мною.

Він повернувся до мене. Його очі були серйозні.

— Бо я не хочу жити з ненавистю. Я її виплюнув із себе. І зараз хочу лише одного — бути з тобою. Якщо ти цього теж хочеш.

Я кивнула. І, щиро, не знала, як інакше могла б.

— Ти не відповідаєш за вчинки свого батька, — додав, спіймавши мою руку. — І якщо ти дозволиш мені бути поряд — я зроблю все, щоб ти була щаслива. Усе, що зможу, поки я дихаю.

* * *

Пізніше вночі я не могла заснути. Я знову збрехала та сказала, що залишилася в Лери. Ігор тихо та розмірено дихав на сусідній подушці. Я ж прокинулась о другій і так і не змогла заснути знову. 

Вибравшись із ліжка, увійшла на кухню та зачинивши за собою двері, набрала її номер, коли побачила, що дівчина онлайн.

— Цей курс з теорії медіа — найгірше, що з нами траплялось з першого курсу. — Промовила, щойно взял слухавку. — Ти своє зробила?

— В мене стоятиме автоматом. Я ж робила йому розслідування постачання прострочки в студентську їдальню.

— Бе. Нащо ти нагадала? Я тільки почала забувати і знову думала купити там щось.

Я засміялась, але мозок усе ще був десь там — з Ігорем, з його словами, з тими емоціями, що вперше пробудили щось схоже на біль.