Глава девʼята

Ми зустрілись у неділю, на Андріївському узвозі. Він чекав на мене з кавою і красивим кашеміровим шарфом. З одного погляду на який було зрозуміло, що коштує він, мов чиясь нирка. Проте Ігор простягнув його мені та лагідно обмотавши його довкола шиї, торкнувся скроні губами, промовивши: “Ти замерзнеш, на дворі уже жовтень”. 

— У тебе все добре? — питає він, коли ми зупиняємось біля художнього скверу.

— А чому питаєш?

— Я хвилююсь, що ти шкодуєш, — я не відповідаю, лиш стаю навшпиньки та цілую його, відчуваючи, як від кожного дотику моє тіло тріпоче в його руках. Серце шаленіє у грудях.

Я відступаю, розірвавши поцілунок і бачу, як Ігор усміхається та ловить мою руку, Підносить її до губ та залишає вологий слід на шкірі, коли я промовляю:

— Я щаслива.

— Я теж. І ніколи раніше не був таким щасливим.

Ми повільно йдемо доріжкою, Ігор купує мені гаряче какао, а собі — чорну каву. Він уважно слухає про все, що відбулося за день, усміхається на якихось моментах і ставить запитання. Я відчуваю, що йому справді цікаво. Що я справді важлива для нього. І я хочу знати більше про самого Ігоря. Але не знаю, з чого почати.
— Ти здаєшся мені справжнім, — промовляю тихо. — Але водночас я починаю боятись, що щось не знаю. Щось важливе.

Ігор трохи зупиняється в русі. Його очі серйозні, втомлені.

— Я хочу тобі розповісти, — каже він. — Але не все одразу. І не зараз. Дай мені трохи часу, гаразд?

Я киваю. Бо відчуваю — він не бреше. Але й не відкривається повністю.

Я повертаюсь додому о десятій та біжу на другий поверх, адже тато вже повернувся. І останнє, чого мені хочеться — розмовляти з ним зараз. Та проходячи повз, я чую уривок його розмови з кимось і завмираю за прочиненими дверима його кабінету.

— Ігор Коваль? Проблемна особа. Пошукай іншого партнера.

Він замовкає. А я, здається, не дихаю. Аж поки не чую його слів:
— Свої методи, своє бачення бізнесу. Він конфліктував із деякими людьми з нашого середовища. Не дивно, що виринув зараз. У нього нюх на слабкі місця. У мене з ним свої рахунки. Тому шукай іншого. 

Я чую, як він лається та відкладає телефон на стіл. Впізнаю цей звук. І відчуваючи, як щось в мені тремтить — на ватяних ногах підіймаюся до себе. 

Коли будинок засинає, пірнаючи в тишу, я сиджу на ліжку, загорнувшись у ковдру, і перечитую наші з Ігорем переписки. Його голоси. Його погляд, коли він говорив про книжки, про вино, про людей. Його поцілунки. Мої почуття, що зʼявляються поряд із ним. 

І водночас — фраза тата крутиться в голові, як зіпсована платівка: “конфліктував з деякими людьми з нашого середовища. Свої рахунки”.

Це була не просто тінь. Це вже був обрій.

Але я вперто трималась за тепло, яке відчувала поруч з Ігорем. Бо воно було справжнім. І поки я не дізнаюсь більше — я дозволю собі ще трохи цієї близькості.

* * *

Іноді мені здається, що я вже не пам’ятаю, як було до нього. До цих зустрічей, до кави з корицею, до розмов, у яких я відкривалась більше, ніж будь-коли. З Ігорем усе здавалося дозволеним. Навіть тиша. Навіть мої слабкості.

Одного вечора ми просто сиділи в нього вдома, закутавшись у плед, і слухали, як дощ б’ється об вікно. Я розповідала про дитинство — про те, як збирала польові квіти для мами, як мріяла стати письменницею, як боялась темряви, бо колись загубилась у лісі з класом на екскурсії.

— Ти сумуєш за нею? 

Я киваю, відвівши погляд до вікна і мовчу. Відчуваю, як він обіймає мене, тихо промовляючи:

— Вона пишається тобою. Я впевнений в цьому.

— Сподіваюсь.

Ігор розповідає мені про своє дитинство. Про померлого брата, про батьків… про те, що теж сумує за ними, але зберігає памʼять про те, якими вони були та робить усе, щоб не підвести їхньої памʼяті.

— Іноді, мені страшно, що я забуду її. І єдиним спогадом залишиться лише те, як вона помирала від раку, — промовила я, — я навчилась не показувати, що мені страшно. Бо страх — це те, чим люди можуть тебе тримати. Тато саме так і робить. Тримає мене страхом втрати. Бо він — єдиний, хто в мене залишився.

Ігор не відповів одразу.
— Я теж це знаю, — сказав нарешті. — У якийсь момент ти просто вчишся бути сильним, тому що іншого вибору немає.

Його голос злегка затремтів. І я зрозуміла, що він говорить про щось своє. Про щось, що досі болить.

Я не питала. Лише поклала голову йому на груди. І вперше відчула: я хочу його захистити. Навіть якщо не знаю ще всього про нього.

* * *

Кілька днів потому ми з Лерою гуляли після лекцій. Вечір був прохолодний, місто пахло вогкістю і паленим листям.

— Я тебе давно такою не бачила, — сказала вона, ковтаючи гарбузовий латте. — М’якою, закоханою... трохи розгубленою.

— Це погано?

— Це прекрасно. Але…

— Але?

— Але я десь чула, що Ігор Коваль має не зовсім чисту репутацію. Мій брат щось згадував про стару історію — бізнес, якісь підозри, конфлікти... не з твоїм батьком часом?