Глава девʼята

Ми зустрілися в неділю на Андріївському узвозі. Бруківка ще блищала після нічної зливи, а в повітрі стояв той особливий, гострий аромат київської осені. Ігор уже чекав на мене біля підніжжя пагорба. У руках він тримав два паперові стаканчики з кавою, а через його руку був перекинутий розкішний кашеміровий шарф м'якого пісочного відтінку. З першого погляду на якість тканини було зрозуміло: коштує ця річ стільки, що пересічному студенту довелося б віддати за неї власну нирку.

Проте Ігор лише лагідно всміхнувся, без жодних церемоній розгорнув шарф і дбайливо обмотав його довкола моєї шиї. На секунду його губи торкнулися моєї скроні.

— Ти замерзнеш, маленька, — тихо промовив він у саме вухо. — На дворі вже жовтень, а ти знову без куртки.

Ми повільно пішли вгору узвозом, тримаючись за руки. Коли зупинилися біля художнього скверу, де місцеві митці виставляли свої полотна, Ігор раптом зазирнув мені в обличчя:

— У тебе все добре, Марто? Ти якась надто мовчазна сьогодні.

— А чому ти запитуєш?

— Я просто хвилююся… Хвилююся, що ти шкодуєш про ту ніч.

Замість відповіді я просто ступила крізь затишний простір між нами, стала на навшпиньки й міцно обняла його за шию, впиваючись у його губи поцілунком. Усередині все знову затремтіло, серце забілося об ребра, мов навіжене. Щоразу, коли його руки лягали на мою талію, увесь зовнішній світ із його страхами та підозрами просто переставав існувати.

Я першою неохоче відсторонилася, переводячи подих. Ігор усміхався — тією самою чистою, беззахисною усмішкою, яку дарував лише мені. Він перехопив мою долоню, підніс її до своїх губ і залишив невагомий, теплий слід на шкірі.

— Я щаслива, Ігоре, — прошепотіла я, дивлячись у його темні очі.

— Я теж, — відгукнувся він, і в його голосі бриніла така залізна впевненість, що в мене відлягло від серця. — Я ніколи в житті не був таким щасливим, як зараз.

Ми продовжили нашу прогулянку. Ігор купив мені гаряче какао з маршмелоу, а собі взяв міцну чорну каву. Як і завжди, він з дивовижною увагою слухав кожну мою історію про минулий тиждень, щиро сміявся з наших із Лерою пригод і ставив купу запитань. Поруч із ним я вперше відчувала себе по-справжньому важливою. Не додатком до відомого прізвища, а окремим всесвітом. І саме тому мені так відчайдушно хотілося розгадати його власний всесвіт. Але я банально не знала, з якого боку підступитися до його таємниць.

— Ти здаєшся мені неймовірно справжнім, — тихо озвалася я, гріючи пальці об теплий стаканчик. — Але водночас… іноді мені стає моторошно. Наче я не знаю про тебе чогось дуже важливого. Чогось, що лежить на самому дні.

Ігор раптово зупинився. Його погляд миттєво змінився — став серйозним, глибоким і невимовно втомленим.

— Я хочу тобі все розповісти, Марто, — вагомо вимовив він, дивлячись мені прямо в очі. — Правда. Але не все одразу. І точно не сьогодні. Дай мені ще трішки часу, гаразд? Просто довірся мені.

Я мовчки кивнула. Бо бачила: він не бреше. Але й відкривати свої карти до кінця поки що панічно боїться.

Я повернулася додому близько десятої вечора. Намагаючись не шуміти, шмигнула у важкі вхідні двері й відразу попрямувала до сходів на другий поверх. Автомобіль батька вже стояв у дворі, а це означало, що він повернувся з відрядження раніше. Останнє, чого мені зараз хотілося — це потрапити під його важкий, контролюючий погляд і вигадувати виправдання.

Проте, проходячи повз його робочий кабінет, я помітила, що масивні дубові двері були злегка прочинені. Звідти долинав роздратований, низький голос батька. Якась невідома сила змусила мене зупинитися й затамувати подих.

— Ігор Коваль? — різко кинув батько в телефонну слухавку. — Це вкрай проблемна особа. Навіть не думай з ним зв'язуватися, пошукай іншого партнера для цього проєкту.

У кабінеті запала коротка тиша. Я майже перестала дихати, притиснувшись спиною до холодної стіни коридору.

— У нього свої методи й абсолютно відбите бачення бізнесу, — знову заговорив батько, і в його тоні почувся неприхований презирливий рик. — Свого часу він жорстко конфліктував із ключовими людьми з нашого середовища. Не дивно, що він знову виринув у місті саме зараз. У цього покидька завжди був нюх на чужі слабкі місця. У мене з Ковалем свої давні рахунки, і повертати їх я збираюся особисто. Тому мій тобі завіт: шукай іншого підрядника.

Почувся звук важкого удару — батько звичним розмашистим рухом жбурнув телефон на стіл. Відчуваючи, як усередині все миттєво крижаніє, я на абсолютно ватяних, неслухняних ногах буквально злетіла на другий поверх і закрилася у своїй кімнаті.

Коли величезний будинок нарешті заснув, занурившись у густу й гнітючу нічну тишу, я сиділа на ліжку, повністю загорнувшись у теплу ковдру. Перед очима все ще світився екран телефона. Я перечитувала наші старі переписки, згадувала його лагідний голос у голосових повідомленнях, його погляди, коли він годинами розповідав про архітектуру чи книги. Згадувала його смак і те неймовірне відчуття захищеності, яке виникало лише поруч із ним.

І водночас у моїй голові, мов зіпсована платівка, без зупину крутилася жорстка батькова фраза: «Конфліктував із людьми з нашого середовища… У мене з ним свої рахунки».

Це вже не було просто легкою тінню недомовленості. Над нашими стосунками стрімко піднімався грозовий обрій. Але я вперто, з упертістю потопельника, чіплялася за те тепло, яке Ігор мені подарував. Бо воно було єдиним справжнім підтвердженням мого існування за останні роки. І поки я не дізнаюся всієї правди з його власних вуст — я дозволю собі ще трохи побути в цій солодкій, забороненій близькості.