Глава восьма

Вечір п’ятниці. Та сама кавʼярня… але я навіть не здогадувалась, що над залою, в якій ми проводили час раніше, є ще одна. Невеличка та простора. З проектором на стіні та величезним диваном. Як виявилось — власники іноді здають це приміщення для компаній. І сьогодні — воно наше. Мій улюблений фільм, про який я колись ненавʼязливо обмовилась: “Осінь у Нью-Йорку” увімкнений та демонструється на стіні. Його обійми зігрівають. Його присутність паморочить голову. Ігор приніс пляшку вина, сир і виноград. Так просто… але з турботою. Місто за вікном, що видніється зліва, повниться вогнями, а небо важке і зоряне, нависає, мов от-от лусне і випустить на волю дощі.

— Як ти опинився в цьому бізнесі? — питаю я, поки він повільно перебирає моє волосся, а я лежу на його плечі.

— Я там опинився не одразу. Спершу працював на когось. Потім — сам. Досвід, помилки, один… знайомий — він дав мені поштовх. Ми були партнерами, але потім розійшлися.

— Через щось серйозне?

Його очі стали холоднішими на секунду.
— Різні цінності.

Я кивнула, хоча всередині щось шепотіло: "Запитай ще". Але не хотіла тиснути.

— А твій батько… він усе ще у великій грі? — спитав Ігор обережно.

Він знає.

І це не дивно. 

Він знає моє прізвище і знає, хто я.

Це було лиш питання часу.

— Так, — я втупилась у фільм. — Завжди. Він думає, що я дитина, і що мій світ має обмежуватися університетом та кавою з подружками. Контролює і свій бізнес, і моє життя.

Ігор глянув на мене трохи інакше.
— Твій батько… він колись мав справи з людьми, яких я знав.

Мені раптом стало прохолодніше, хоча вітеру не було.
— Я… що ти маєш на увазі?

— Нічого важливого, — він посміхнувся, але це була не та усмішка, якою він дотепер торкався мене очима. — Просто світ тісний, Марто. Дуже тісний.

* * *

Ця ніч залишила у мені щось більше, ніж романтику. Вперше від початку нашого знайомства я відчула легку тінь — ндомовленість, яку він не наважився озвучити. Але вона вже вплелася в наше мовчання.
І хоча я ще не знала, наскільки ця тінь велика, я відчула: попереду — щось більше, ніж просто закоханість. Щось більше, ніж просто проблеми.

Наступні тижні ми стали ніби двома планетами, які обертаються навколо одна одної, все ближче, все швидше. Я ловила себе на думці, що шукаю його в натовпі. Що кожне повідомлення викликає у мені справжній трепет. Що моє тіло реагує на його ім’я — серце стискається, як від першого дотику. Я більше не просто подобалась йому. Я закохувалась.

Півтора тижні без нього.

Він вирушив до Іспанії у відрядження.

І ці десять днів здаються мені вічністю.

Я сумую за ним.

І розумію, що… готова до більшого. До чого, крім простих побачень та поцілунків. Я хочу… пізнати його ближче.

Він пише мені, телефонує, але це не замінює його пристуності.

І коли він надсилає фото заходу сонця з підписом "мені бракує тебе тут. Я хочу показати тобі все. Цілий світ.". Я відчуваю, як у мені щось теплішає.

* * *

— Ти взагалі тут? — запитує Лера, коли я зависаю просто на парі. — Ти хоч розумієш, що мені тебе взагалі-то не вистачає? Останні дні в мене таке враження, мов я спілкуюся зі стіною.

— Пробач, — промовляю, хапаючи свою сумку і зошит зі столу та біжу за нею в наступну аудиторію: — Сьогодні прилітає Ігор. І…

— І???

— Він запрошує мене до себе.

Лера усміхається, рухаючи бровами і я штовхаю її ліктем, проштовхуючись через натовп одногрупників та промовляю:

— Прикриєш мене? Я скажу, що ми готуємо курсову в тебе.

— Поки ти будеш… вивчати практичну частину?

Я мовчу, бо викладач уже заходить, але кидаю на неї останній погляд і бачу, як подруга киває, ледь чутно промовляючи:

— Але з тебе всі подробиці! До останньої. 

— Відцензуровані.

— Ні! В оригінальній редакції.

“Твій сміх — найкраща частина мого дня. Ти знаєш це?”

І хоч я не відповідаю одразу, у моїй душі вже шумить весна.

Лера зазирає в мій телефон і прочитавши його повідомлення, закочує очі, тихо бубонячи:

— В мене зуби зводить від того, які ви солоденькі.

Він зустрів мене під університетом. Втомлений та з квітами. Притиснув до себе так, мов ми не бачились цілу вічність. І це здавалось правдою. Мов… ціле життя минуло відтоді, як я була в спокійному затишку його дотиків. 

Сівши в автомобіль, він взяв мене за руку та запитав, як минув мій день. Поки я розповідала — ми встигли приїхати до його дому.

Його квартира в центрі була стримана, лаконічна, з книжками, пледами, кавоваркою, яку він обожнював, і світлом, м’яким, затишним. Він дістав із пакету, який взяв з автомобіля, дві порції вечері і не перебиваючи мене, поставив одну навпроти. Коли я нарешті замовкла — прийшла його черга розповідати. Про відрядження. Про справи. Про те… як він сумував за мною.