Глава восьма

Вечір п’ятниці. Та сама затишна кав’ярня… але я навіть не здогадувалася, що над залою, де ми зазвичай пили каву, ховається ще одна. Невеличка, але дивовижно простора, із білою стіною для проєктора та величезним м'яким диваном. Як виявилося, власники іноді здавали це приміщення для закритих подій. І сьогодні воно було повністю нашим.

На стіні вже миготіли перші кадри мого улюбленого фільму «Осінь у Нью-Йорку» — стрічки, про яку я колись лише мимохідь, ненав’язливо згадала в розмові. Його обійми зігрівали, а сама присутність чоловіка поруч паморочила голову. Ігор приніс пляшку хорошого вина, сирну тарілку та виноград. Усе було просто, але в кожній деталі відчувалася зворушлива турбота. Ліворуч, за панорамним вікном, шуміло вечірнє місто, заливаючись мільйонами неонових вогнів. Важке, набрякле зоріми небо нависало над дахами, здавалося, воно от-от трісне й випустить на волю густий осінній дощ.

— Як ти взагалі опинився в цьому бізнесі? — тихо запитала я.

Я лежала головою на його плечі, а він повільно, майже невагомо перебирав моє волосся.

— Потрапив туди не одразу, — після невеликої паузи відгукнувся Ігор. — Спершу, як і всі, працював на когось. Набивав синці. Потім ризикнув піти на власні хліба. Досвід, прорахунки, помилки… Був один чоловік, давній знайомий, який свого часу дав мені потужний поштовх. Ми певний період були партнерами, але згодом наші шліхи кардинально розійшлися.

— Через щось серйозне?

Його очі на секунду стали крижаними, а пальці в моєму волоссі завмерли.

— У нас виявилися занадто різні цінності, Марто.

Я розуміюче кивнула, хоча внутрішній голос наполегливо шепотів: «Запитай більше, дізнайся, хто це». Але я надто боялася зруйнувати крихку магію цього вечора, тому промовчала.

— А твій батько… — обережно, ніби намацуючи ґрунт, запитав Ігор. — Він досі у великій грі?

Усередині все на мить стислося. Він знає. І, зрештою, це не мало дивувати. Він знає моє прізвище, а в нашому місті прізвище Орлик відоме кожному, хто хоч трохи цікавиться грошима й владою. Це було лише питанням часу.

— Так, — я випрямилася й уперла погляд у мерехтливий екран проєктора. — Завжди там. Він досі вважає мене наївною дитиною. Думає, що мій усесвіт має обмежуватися виключно університетськими стінами та кавою з подружками. Батько жорстко контролює і свій бізнес, і кожну секунду мого життя.

Ігор подивився на мене зовсім інакше — у його погляді проглянуло щось важке, схоже на глибоко заховану злість.

— Твій батько… Колись давно він мав спільні справи з людьми, яких я дуже добре знав.

Мені раптом стало холодно, хоча в залі не було жодного протягу.

— Що… що ти маєш на увазі, Ігоре?

— Нічого важливого, — він швидко всміхнувся, але це була зовсім не та тепла усмішка, якою він досі торкався мого обличчя. — Просто світ занадто тісний, Марто. Набагато тісніший, ніж тобі здається.

Та ніч залишила в моїй душі не лише романтичний посмак, а й тривожний слід. Вперше від початку нашого знайомства між нами пролягла легка тінь — якась глибока недомовленість, яку він так і не наважився озвучити вголос. Але вона вже вплелася в наше затишне мовчання.

І хоча я ще не здогадувалася, наскільки масштабною є ця тінь, інтуїція підказувала: попереду на нас чекає щось значно більше, ніж просто красива закоханість. Щось складніше, ніж звичайні життєві негаразди.

Протягом наступних тижнів ми остаточно перетворилися на дві планети, які оберталися навколо спільного центру — дедалі ближче, дедалі швидше. Я ловила себе на тому, що судорожно шукаю його постать у кожному натовпі на вулиці. Кожне його повідомлення викликало в мені солодкий трепет. Моє тіло дивним чином реагувало на самісіньке його ім’я на екрані — серце стискалося в крихітний вузол. Це вже не було просто симпатією. Я закохувалася так, що бракувало повітря.

А потім настали півтора тижні повної розлуки.

Ігор змушений був терміново вилетіти до Іспанії у справах фірми. І ці десять днів без нього здалися мені безкінечною, виснажливою вічністю. Я сумувала за ним майже фізично. Саме в ці дні самотності я чітко усвідомила: я готова до більшого. До чогось набагато серйознішого, ніж просто вечірні прогулянки Подолом та несміливі поцілунки на прощання. Я хотіла впустити його в себе. Пізнати його до самого дна.

Він регулярно писав і телефонував, але плоскі літери на екрані не могли замінити його живого тепла. І коли він надіслав мені фотографію палаючого іспанського заходу сонця з лаконічним підписом: «Мені так бракує тебе тут. Я хочу показати тобі весь цей світ, Марто», — у моїх грудях остаточно розлилася гаряча хвиля рішучості.

— Марто, ти взагалі тут чи знову в космосі? — роздратовано запитала Лера, легенько штовхнувши мене в плече прямо посеред лекції. — Ти хоч розумієш, що мені тебе катастрофічно не вистачає? Останні дні в мене таке враження, наче я спілкуюся з бетонною стіною.

— Пробач, будь ласка, — прошепотіла я, поспіхом згрібаючи сумку й зошит зі столу, бо пролунав дзвінок, і ми мали переходити в іншу аудиторію. Я наздогнала її в коридорі: — Сьогодні ввечері прилітає Ігор. І…

— І??? — Лера миттєво зупинилася посеред галасливого потоку студентів.