Глава сьома

Він телефонував мені щовечора перед тим, як лягати спати. Ми годинами не могли наговоритися, і я часто засинала під тихий бубонить його голосу, так і не натиснувши кнопку відбою. Цей низький, трохи хрипкий тембр одночасно діяв на мене як найкраще заспокійливе й змушував серце тріпотіти від хвилювання. Ми бачилися не щодня, але й трьох днів не минало без зустрічі: то швидка прогулянка парком між парами, то кав’ярня на розі, то той самий дах, де все почалося. І хоч я щосили намагалася зосереджуватися на навчанні, думки за першої ж нагоди зрадницьки тікали до нього.

— Знаєш, — зізналася я якось під час нашої вечері в крихітному, захованому в підвалі італійському ресторанчику, — я ніколи не думала, що здатна так сильно прив’язатися до людини за такий короткий час. Це бентежить.

Ігор усміхнувся, дивлячись на мене з тією особливою, проникливою увагою, від якої я миттєво забувала всі слова.

— Це добре чи лячно? — запитав він, повільно сьорбаючи вино з келиха.

— І те, й інше, — чесно відповіла я, крутячи в пальцях серветку.

Він не відвів погляду. Навпаки, нахилився трохи ближче через стіл і тихо, вагомо промовив:

— А мені не страшно. Я вже дуже давно нікого не впускав у своє життя, Марто. А ти для мене… як свіже повітря, якого так бракувало в цій задусі.

Я відчула, як щоки миттєво спалахнули густим рум’яцем. Щось у його тоні було настільки оголеним, беззахисним і вразливим, що в мене забракло слів для відповіді.

Після вечері я поїхала не додому, а до Лери. Ми влаштували собі спільну ніч штурму перед важким іспитом. Уся підлога в її кімнаті була хаотично всіяна розгорнутими конспектами, а розставлені повсюди чашки з міцним чаєм оточували нас, наче якісь магічні обереги.

— Нагадує соляне коло для захисту від нечисті, — пожартувала я, обводячи поглядом наш безлад.

— Ага, от тільки з головною нечистю ми зустрінемося завтра вранці на кафедрі, — засміялася Лера, дбайливо накидаючи мені на плечі теплий плед. — Ну що, як там твій Ігор? Ти світишся так, що аж очі ріже. І це точно не від конспектів з медіаправа.

— Та… — я важко зітхнула, підбираючи правильні слова. — Він дивний. Тобто ні, не так. Він занадто справжній. І поруч із ним я нарешті почуваюся собою, без усіх цих батькових рамок. Але… є речі, про які він уперто мовчить. Я відчуваю це шкірою.

— Може, просто боїться тебе втратити? — припустила Лера, сідаючи по-турецьки. — Або якесь примари з минулого не дають спокою?

Я промовчала. У голові досі набатом крутилася його фраза, кинута вчора: «Деякі речі краще дізнаватися пізніше. Не все одразу, Марто». Що саме він мав на увазі? Яку таємницю він так ретельно дозував?

Наступного дня ми зустрілися з Ігорем біля входу до університету відразу після мого іспиту. Він виглядав помітно втомленим, під очима залягли темні тіні, а в погляді причаїлася тривога.

— У тебе все добре? — стурбовано запитала я, торкнувшись його рукава.

— Так, просто робочі дрібниці, — відповів він, але його голос прозвучав геть непереконливо.

Проте перед тим, як відпустити мене, він міцно стиснув мою долоню й подивився прямо в очі — так пильно, що мені стало важко дихати:

— Обіцяй мені одну річ, Марто. Навіть якщо ти раптом дізнаєшся про мене щось… непросте, ти не втечеш відразу. Обіцяй, що даси мені шанс усе пояснити.

Я заніміла на кілька секунд, а потім повільно кивнула. Усередині все стислося від недоброго передчуття — я фізично відчувала, що ми стоїмо на порозі якихось великих і невідворотних змін.

Того вечора все було інакше. Попри те, що він був фізично поряд, його думки витали десь дуже далеко. Ми мовчки гуляли сутінковим містом. Він цілував мене з якоюсь відчайдушною, майже болісною пристрастю, від якої серце вистрибуло б із грудей за інших обставин… але липке відчуття тривоги мене так і не полишило. Воно лише посилилося, коли Ігор привіз мене назад і, зупинивши машину на нашому звичному місці в тіні дерев, довго й задумливо вдивлявся в бік мого будинку. Туди, де за високим парканом маячили постаті батькової охорони. Він нічого не запитав. Але я зрозуміла: він щось знає або про щось здогадується.

Наступні дні злилися в одну суцільну, теплу ковджу з голосових повідомлень, коротких дзвінків і нічних переписок. Ігор став тією незамінною частиною мого дня, яку я не погодилася б проміняти ні на що у світі. Навіть його лаконічне «Як ти?» посеред важкої пари здавалося важливішим за весь університетський процес.

— Тобі точно цікаво слухати про те, як ми з Лерою до другої ночі мучили презентацію з журналістської етики? — сміялася я одного вечора, зручно вмостившись із телефоном на підвіконні своєї спальні. Він знову поїхав на якусь термінову нічну зустріч, і мені нестерпно бракувало його присутності.

— Мені цікаво абсолютно все, що пов’язано з тобою, — пролунав у слухавці його низький голос із легкою усмішкою. — Твої історії роблять навіть нудну журналістську етику чимось… неймовірно захопливим. І навіть трохи еротичним.

Я тихо зойкнула й сховала спалахнуле обличчя в коліна. Що цей чоловік зі мною робить, чорт забирай?

Лера, звісно ж, бачила мене наскрізь.

— Справа навіть не в новому хайлайтері, Марто, — зауважила вона, розглядаючи мене поверх своєї чашки з лате під час чергової перерви. — Ти просто світишся зсередини. Ставлю всі свої стипендії на те, що ти закохалася по самі вуха.