Глава сьома

Він телефонує мені перед сном. І я не можу наговоритися з ним. засинаю, так і не поклавши слухавку. Його голос заспокоює мене й одночасно змушує хвилюватись. Ми бачимося не щодня, але й не минає і трьох днів без зустрічі — прогулянка парком, кавʼярня на розі, дах, де все почалось. І хоч я вчуся зосереджуватись на навчанні, думки весь час повертаються до нього.

— Знаєш, — кажу я якось під час нашої вечері в маленькому затишному італійському ресторані, — я ніколи не думала, що можу так привʼязатись до когось за такий короткий час. Це бентежно.

Ігор усміхається, дивлячись на мене з тією особливою увагою, що змушує мене забувати слова.

— Це добре чи лячно? — питає він, повільно сьорбаючи з келиха.

— І те, й інше, — чесно зізнаюсь.

Він не відводить погляду. Лише нахиляється ближче й тихо промовляє:

— Мені не страшно. Я давно нікого не впускав у своє життя, а ти… ти як свіже повітря.

Після тих слів я відчуваю, як на щоках палає румʼянець. Щось у його тоні справжнє, майже вразливе.

* * *

Повертаючись додому, я заходжу до Лери. Ми влаштовуємо собі спільну ніч підготовки до іспиту. Підлога в кімнаті всіяна конспектами, чашки з чаєм оточують нас, ніби якісь обереги. Неначе соляне коло для захисту від нечисті. От тільки з нечистю зустрінемося завтра на іспиті. 

— Ну що, як твій Ігор? — усміхається вона, накидаючи плед мені на плечі. — Ти світишся. Точно не від навчання.

— Та... — я зітхаю, розмірковуючи, як підібрати правильні слова. — Він дивний. Ні, не так. Він справжній. І поруч із ним я… наче теж справжня. Але є речі, про які він мовчить. Я це відчуваю.

— Може, боїться втратити? — припускає Лера. — Або щось із минулого не дає спокою?

Я не відповідаю. У голові досі крутиться його фраза з учорашнього вечора: "Деякі речі краще знати пізніше. Не все одразу, Марто."

Що саме він мав на увазі?

Наступного дня я зустрічаюся з Ігорем біля входу до університету. Він виглядає втомленим. У його очах — тінь тривоги.

— Все добре? — питаю.

— Так, дрібниці на роботі, — відповідає, не зовсім переконливо.

Але перед тим як попрощатися, він бере мене за руку й дивиться прямо в очі:

— Обіцяй, що навіть якщо дізнаєшся щось… непросте, ти не побіжиш одразу. Даси мені шанс пояснити.

Я мовчу кілька секунд, потім киваю. Усередині щось завмирає — відчуття, що скоро все зміниться.

Цей вечір інший. Попри те, що він поряд — здається, мов думками далеко. Ми гуляємо вечірнім містом, він цілує мене так, що серце вистрибує із грудей… але почуття тривоги не полишає мене і тільки посилюється, коли Ігор привозить мене та те саме місце — неподалік від моєї вулиці та задумливо вдивляється в напрямку мого дому. Але нічого не запитує.

Наступні дні ніби злилися в одну м’яку, теплу ковдру з голосових повідомлень, коротких дзвінків, переписок пізно ввечері та ще кількох зустрічей. Ігор став тією частиною мого дня, яку я не хотіла пропускати. Ми бачилися не щодня, але навіть його "Як ти?" посеред обідньої перерви здавалося важливішим за весь день навчання.

— Тобі точно цікаво слухати про те, як ми з Лерою до другої ночі робили презентацію з журналістської етики? — питаю одного вечора, вмощуючись із телефоном у вікні своєї спальні, коли він їде у справах. Мені не вистачає його. Дуже.

— Мені цікаво все, що стосується тебе. Мені цікаво слухати тебе. І твої історії роблять навіть журналістську етику чимось захопливим… еротичним.

Я засміялась і сховала обличчя в коліна. Що він робить зі мною, чорт забирай?

* * *

Лера, як завжди, все бачила.

— Ти світишся, Марто, — вона хрустіла круасаном і розглядала мене поверх чашки з лате. — Ну, або в тебе новий хайлайтер, але я ставлю на Ігоря.

— Дурненька, — я скосила очі, але не заперечила. — Просто… я не думала, що таке можливе.

— Що саме?

— Щоб хтось тебе бачив. Не як студентку, не як доньку, не як зручну людину — а як тебе. Повністю. Без гриму, без маски.

Лера м’яко усміхнулась.
— І як він? Зазирає достатньо глибоко?

Стримавши сміх від її запитання, я таки промовляю:

— Він… неочікуваний. Його голос, коли він говорить про книжки, про архітектуру, про те, як вночі місто дихає по-іншому… Він такий справжній. І водночас… мовчазний.

— Ага. Вічна формула: красивий, розумний і з темною таємницею. Бий дзвін, Марто, бо ти вже по вуха.

Я не заперечувала.

Не забувайте про сердечка книзі та коментарі, це важливо для мене. 
І вітаю всіх із початком літа! Нехай воно принесе нам здійснення єдиного на всіх бажання!