Глава шоста

Останні кілька днів здавалися мені крихким сном. Я ніби балансувала між двома паралельними світами: один був знайомим, до дрібниць упорядкованим — із монотонними лекціями, кавою на винос та дзвінким Лериним сміхом; інший — новим, незвіданим і невимовно хвилюючим. Там панували теплі погляди, мовчазне розуміння й дотики, від яких у мене солодко тремтіли руки. Там був Ігор.

У понеділок після занять ми з Лерою сиділи на нашому звичному місці біля вікна в «Галереї». У цю обідню пору кав’ярня була майже порожньою. Подруга гріла зябкі долоні об гаряче горнятко з какао й підозріло уважно мене розглядала.

— Я тебе не впізнаю, Марто, — нарешті промовила вона, злегка примружившись. — Ти ходиш із таким виразом обличчя, наче вперше побачила сонце. Причому без жодних фільтрів. Розповідай давай.

Я мимоволі всміхнулася й відвела погляд у вікно, де між затишними вуличками Подолу кудись поспішали люди, заклопотані й абсолютно байдужі до всього навколо.

— Я бачилася з ним ще кілька разів, — майже пошепки зізналася я, ніби оберігала найбільшу таємницю у світі. — Він зовсім не такий, яким я його собі малювала. Спокійний, дуже уважний… І знаєш, трохи сумний. Але коли він усміхається — усередині нього спалахує якесь неймовірне світло.

— Сумний? — перепитала Лера, схиливши голову набік. — Це добре чи погано?

— Це по-справжньому, — відрізала я. — Мені здається, у ньому є якась давня поломка, щось надломлене, але він цього не соромиться й не ховає під масками. Навпаки, дозволяє мені це бачити.

Подруга мовчки дивилася на мене ще кілька секунд, а потім важко зітхнула.

— Ти вперше так говориш про чоловіка. Не як про чергового хлопця, а як про когось… цілісного. Тобі не лячно?

Я чесно кивнула:

— Лячно. Бо я поняття не маю, куди веде ця дорога. Але я шалено хочу дізнатися, що там, наприкінці.

Увечері ми розбіглися по домівках, занурившись у звичні студентські турботи: реферати, які здавалися одночасно життєво важливими й абсолютно безглуздими, та заліки, до яких ніхто ніколи не був готовий. Уже ближче до ночі ми зідзвонилися в скайпі — разом накидали плани до курсових робіт, шукали прогалини в текстах одна одної, жували печиво й запекло сперечалися про дефініції та стилістичні конструкції.

Коли ми нарешті попрощалися й комп'ютер згас, у кімнаті запала густа тиша. Я лежала на ліжку, дивлячись у темну стелю, і міцно стискала в долоні телефон. Екран блимнув. Коротке повідомлення від Ігоря:

«Солодких снів. Завтра буде гарний день. Візьмеш каву перед парою?»

«Візьмеш каву перед парою…» — прокрутила я в голові. Банальне, просте запитання. Але чомусь від нього солодко запекло під грудьми. Бо він пам’ятав мої звички. Пам’ятав, що я ніколи не йду на заняття без цього ранкового ритуалу. Він думав про мене навіть посеред ночі.

«Візьму. І трішки тебе», — набрала я відповідь і відразу ж злякано закусила губу — це прозвучало занадто інтимно й відверто.

Проте його реакція не забарилася:

«Тоді тримай мене при собі завтра цілий день».

Я заснула, так і не випустивши телефона з пальців.

Наступні дні минали неспішно й плавно, наче старий золотий листопад. Ігор то раптово телефонував, то писав, то з’являвся перед корпусом саме тоді, коли я найменше на це сподівалася. Ми годинами блукали вечірнім Подолом, ховалися від холодного вітру в маленьких затишних кав'ярнях, де купували пряний гарбузовий лате, сиділи на дерев'яних лавках і мовчали так легко, ніби між нами ніколи й не існувало жодних бар'єрів.

Я розповіла йому про своє дитинство. Про те, як панічно не любила вечори, бо мама завжди вимикала світло в моїй кімнаті занадто рано, залишаючи мене наодинці з нічними страхами. Розповіла, як у школі ховалася від однокласників у напівтемній бібліотеці й ковтала книжки одну за одною, просто тому, що не мала друзів. І як твердо вирішила стати журналісткою, коли випадково побачила по телевізору інтерв’ю з літньою жінкою, яка втратила на війні єдиного сина. Саме тоді я вперше зрозуміла, що вчасно сказані слова мають дивовижну здатність зцілювати поранені душі.

Він слухав мене затамувавши подих. А потім тихо промовив:

— Я все життя боявся втратити здатність відчувати хоч щось, окрім робочого азарту. Але поруч із тобою мені вперше не страшно.

І в той момент я виразно побачила в його очах ніжність — глибоку, майже болісну. Він не намагався торкнутися мене, не форсував подій. Але я чітко усвідомлювала: іще один крок, і вороття назад уже не буде.

Наступного дня після пар Лера прийшла до мене додому — їй конче потрібно було сховатися від нестерпних звуків сусідського ремонту, а я була тільки рада компанії. Батька все одно не мало бути в місті до понеділка.

Єдине, що псувало повітря — його «гончаки». Особиста охорона батька невідступно стояла по периметру території, фіксуючи кожен мій подих. Навіть зараз, сидячи на затишній кухні, я була абсолютно певна: хтось із них уже ретельно строчить шефу повідомлення про те, що Марта Орлик привела до будинку сторонню дівчину.

Ми пили чай, коли Лера раптом відірвалася від своїх довгих нарікань на викладача з медіаграмотності й зненацька запитала в лоб: