Глава шоста

Останні кілька днів здавалися мені трохи нереальними. Я ніби жила між двома світами: один — знайомий, впорядкований, з лекціями, кавою на винос, Лериним сміхом, а інший — новий, невимовно хвилюючий. Там було місце для теплих поглядів, мовчазного розуміння, дотиків, від яких у мене тремтіли руки. Там був Ігор.

У понеділок після лекції я сиділа з Лерою на нашому звичному місці біля вікна у «Галереї». Кафе було майже порожнє, як завжди в обідню пору. Вона гріла долоні об горнятко з какао й уважно мене розглядала.

— Я тебе не впізнаю, — сказала вона, злегка примружившись. — Ти ходиш з таким обличчям, ніби бачила сонце. Тільки без фільтра. Хочеш розказати?

Я усміхнулась і відвела погляд у вікно, де між вуличками снували люди, поспішали, не помічаючи нічого довкола.

— Я з ним бачилася ще кілька разів, — прошепотіла я, ніби це була таємниця, яку слід берегти. — Він зовсім інший, ніж я уявляла. Спокійний, уважний… І трохи сумний. Але коли сміється — у ньому світло.

— Сумний? — перепитала Лера. — Це добре чи погано?

— Це по-справжньому, — відповіла я. — Мені здається, в ньому щось зламане, але він не ховає це. Навпаки, дозволяє мені бачити.

Подруга мовчки дивилась на мене ще кілька секунд, а потім тихо зітхнула.

— Ти вперше так говориш про когось. Як про людину, не просто про хлопця. Це лячно?

Я кивнула.
— Лячно, бо я не знаю, до чого це приведе. Але я хочу дізнатись.

Увечері ми розбіглись додому, повні турбот — реферати, які здаються одночасно важливими й безглуздими, заліки, до яких ніхто не готовий, і таємниці, які ми могли довірити лише одна одній. Зідзвонившись у скайпі, ми вдвох писали плани до курсової, намагаючись відшукати прогалини в роботах одна одної, жували печиво, сперечались про дефініції у стилістичних конструкціях, а потім, ближче до опівночі, коли ми попрощались і в кімнаті нарешті запала тиша, я лежала на ліжку й дивилась у стелю, тримаючи в руках телефон.

Ігор надіслав мені коротке:
«Солодких снів. Завтра буде гарний день. Візьмеш каву перед парою?»

Візьмеш каву перед парою…
Звичайне запитання. Але чомусь у мене запекло десь під грудьми. Бо він пам’ятає, що я завжди беру каву саме перед парою. Бо думає про мене навіть уночі.

«Візьму. І трішки тебе.» — відповіла я й одразу закусила губу, бо це прозвучало як щось інтимніше, ніж я хотіла. Але він лише відповів:
«Тоді тримай мене при собі завтра.»

І я заснула з телефоном у долоні.

Наступні дні минали неспішно, як золотий листопад. Ігор то телефонував, то писав, то просто з’являвся — завжди тоді, коли я цього не чекала. Ми гуляли вечірнім Подолом, сміялись у маленьких закутках, де продавали гарбузовий латте, сиділи на лавках і мовчали так, ніби між нами вже давно немає тиші.

Я розповіла йому про дитинство — про те, як не любила вечори, бо мама завжди вимикала світло в кімнаті зарано. Про те, як у школі я ховалась у бібліотеці й читала усе підряд, бо не мала друзів. Як вирішила стати журналісткою, коли випадково побачила інтерв’ю з літньою жінкою, що втратила сина, і зрозуміла, що слова можуть зцілювати.

Він слухав, мовчки. А потім сказав:

— Я завжди боявся втратити здатність відчувати. Але з тобою мені не страшно.

І вперше — так, уперше — я побачила в його очах ніжність, справжню, майже болісну. Він не торкався мене, не поспішав. Але я знала: ще один крок — і я більше не зможу повернутись назад.

* * *

Я сиділа з Лерою у вітальні, підперши голову долонею, і намагалася слухати її нарікання на викладача з медіаграмотності. Але думками була не тут. Вона прийшла зі мною, після пар, щоб не чути вдома звуків ремонту сусідів. Тата однаково не буде вдома до понеділка… лиш його гончаки стоять довкола будинку, доповідаючи про кожен крок. Навіть зараз я певна, один із них строчить повідомлення про те, що я привела подругу!

— Ти вже з ним спала? — зненацька спитала вона.

— Лера! — я аж підскочила. — Ні! Ну… ще ні.

Вона засміялась і налила собі чаю.

— Просто питаю. Бо ти вже геть інша. Не така, як була з Ромою. Тепер ти — як жінка, яка боїться, що вперше закохалась по-справжньому.

Я мовчки усміхнулась.

І так, вона мала рацію.

З Ігорем все геть інакше. Не так, як було раніше з Ромою. І справа геть не в тому, що Рома був моїм однолітком, а Ігор вже знає чого хоче від життя. Річ у тім, що… здається, мов я знала Ігоря завжди. У той час, як Роман так і не зміг відкритись мені достатньо, щоб я зрозуміла його.

* * *

Наступного вечора він зустрів мене після пар. В руках тримав маленький букетик айстр — таких, як мама колись садила в нашому дворі.

— Айстри? — усміхнулась я.
— Ти колись мимохіть сказала, що не любиш банальні троянди.
— Я не думала, що ти запам’ятав.

Він не відповів. Просто простягнув мені квіти і торкнувся моєї щоки пальцями. Це був тихий, м’який дотик. Неначе вивчав мене, як текст, що хочеться перечитати.