Глава пʼята

Після того вечора все змінилося.

Я прокинулася з дивним відчуттям, ніби щось усередині мене стало м’якшим. Так буває ранньою весною, коли важкий потемнілий сніг ще пластами лежить на землі, але сонце пригріває вже настільки наполегливо, що ти беззастережно віриш: ось-ось проклюнеться перша зелень.

У голові досі крутився кожен його погляд, кожне слово й та особлива, магнетична тиша між реченнями, коли він наче вичікував — злякаюся я чи залишуся. Я залишилася. І ба більше — я жадала продовження.

Він написав того ж ранку:

«Добрий ранок. Не можу перестати думати про тебе. Сніданок після пар? Я буду неподалік».

Я відповіла коротко, стримуючи шалене серцебиття:

«Так».

Ми знову зустрілися в нашій кав’ярні. Ігор уже чекав біля вікна. Щойно я переступила поріг, його обличчя осяяла м'яка усмішка. Щось у ній було настільки беззахисно-справжнє, аж мені здалося, ніби я — єдина людина, яку він узагалі хотів бачити в цьому місті.

— Ти не змерзла вчора? — запитав він, щойно я опустилася на стілець навпроти.

— Ні, — я сховала обличчя за коміром светра. — Навпаки. Мені було дуже тепло. І трохи страшно.

— Страшно?

Я кивнула, опустивши погляд на порцеляновий край чашки.

— Ти мене бентежиш. Я не звикла до таких… жестів. І взагалі не звикла, щоб люди дивилися на мене глибше, ніж я дозволяю їм бачити.

— Я не хотів тебе налякати, Марто.

— Але й не зупинився, — зауважила я тихіше, підвівши на нього очі. — І, мабуть, я за це вдячна.

Він промовчав. Лише дивився на мене — без тиску, без жодного поспіху. У цій затишній тиші хотілося розкриватися, як квітка. Коли його долоня м’яко накрила мої пальці, гаряча хвиля прокотилася від кисті прямо до серця. Це лякало. Лякало усвідомленням того, наскільки сильно цей чоловік ставав мені небайдужим.

Упродовж наступного тижня ми бачилися майже щодня. Після пар його автомобіль незмінно чекав під університетом. Іноді він приносив мені гарячу каву, іноді ми просто блукали містом. Я спершу ніяковіла, жартома віднекичуючись:

— Ігоре, у тебе ж бізнес, справи, якісь важливі люди, зустрічі!

А він лише спокійно відповідав, перехоплюючи мою руку:

— Зараз найважливіша справа — це ти.

Останні кілька днів минали як у солодкій лихоманці. Щовечора телефон блимав короткими, але такими теплими повідомленнями: «Як день? Усе гаразд? Я подумки з тобою». Я навмисно витримувала паузу, чекала годину-другу, хоча насправді хапала слухавку в ту ж секунду, щойно бачила його ім’я на екрані.

Лера, яка весь цей час спостерігала за моїми метаннями, уже відверто підсміювалася, повсякчас підколюючи мене тим, що я закохалася як дівчисько. Я безпорадно переводила тему, бо заперечувати очевидне не було сенсу. Це була правда. Я пропала. Вперше в житті — так глибоко й безповоротно.

— Тобі подобається цей чоловік, Марто, — констатувала Лера, сердито вгризаючись у круасан, коли ми сиділи в кав’ярні через дорогу від корпусу. — Це ж на лобі в тебе написано. Ти просто світишся! Тож припини вмикати свою холодну королеву. Я ж бачу — ти застрягла по самі вуха.

Я опустила очі, розмішуючи цукор у чашці з пряною кавою.

— Він… зовсім інший, Леро. Спокійний. Дорослий. Мені з ним водночас і неймовірно легко, і чомусь важко. Усе так по-справжньому, що аж щемить.

— А що з твоїм батьком? — її голос раптом став серйозним, вона навіть відклала випічку. — Ти збираєшся йому розповідати? Я все розумію, подруго, але не зможу вічно прикривати твої втечі. Якщо Орлик дізнається сам, через своїх шукачів — чекай катастрофи. Ти ж знаєш його методи.

Усередині все похололо, ніби в залу завіяв грудневий протяг.

— Знаю. Але я просто не готова про це думати. У нас із Ігорем ще навіть нічого офіційно не визначено. І… — я безпорадно знизала плечима, — я так боюся все зіпсувати. Не зараз. Дай мені побути щасливою хоч трохи.

Того вечора я залишилася ночувати в неї. Сиділа на затишній кухні з ноутбуком, намагаючись дотягнути нарис для журналістської практики. Лера вийшла з кімнати в кумедній домашній піжамі, поставила переді мною тарілку з печивом, і ми за звичкою взялися обговорювати її нові захоплення. Ігор мовчав уже кілька годин. Я ловила себе на тому, що нервово перевіряю мережу, аж раптом екран спалахнув:

«Раптом уявив, як ти зараз сидиш із чашкою гарячого чаю в руках. Така затишна картина перед очима постала. Ти десь так?»

Я миттєво всміхнулася, і втома від навчання зникла, наче її й не було:

«Майже вгадав. Тільки в руках кава, а поруч Лера в піжамі. Обговорюємо хлопців. Вгадай, хто очолює мій топ?».

Відповідь прилетіла миттєво:

«Дуже сподіваюся, що я. І міцно тримаю цю позицію».

Я притиснула телефон до грудей. Я не помітила, як це сталося. Коли саме я встигла настільки сильно прив’язатися до нього, що кожен мій ранок починався з думки про його голос?

Я згадувала, як він розглядає мене, коли думає, що я відвернулася. У його погляді було стільки трепету, стільки ніжності, якої я ніколи не очікувала зустріти в дорослому, загартованому життям чоловікові. Того тижня під час наших коротких прогулянок він зізнався, що вже багато років нікому не довіряв так, як мені. А я розповіла йому про свою мрію — писати великі, чесні репортажі, які здатні змінювати людські долі. Я говорила, що панічно боюся прожити життя за чужим сценарієм. Він тихо відповів, що втомився бути просто «успішним підприємцем із титулом». Що хоче нарешті бути людиною, яка має право відчувати.