Глава пʼята

Після того вечора все змінилося.

Я прокинулася з відчуттям, ніби щось усередині мене стало м’якішим. Немов навесні, коли сніг ще лежить на землі, але сонце вже пригріває так, що віриш — ось-ось зʼявиться перша зелень.

У голові крутився кожен його погляд, кожне слово, кожна пауза між реченнями, коли він наче чекав — чи злякаюся я, чи залишусь. Я залишилась.

І навіть більше — я чекала продовження.

Він написав того ж ранку.

«Добрий ранок. Не можу перестати думати про тебе. Сніданок після пар? Я буду неподалік»

Я відповіла просто:
«Так»

Ми знову зустрічаємось у тій самій кав’ярні. Він вже сидить за столиком біля вікна. Усмішка зʼявляється на його вустах, щойно він бачить мене. І щось у цій усмішці було таким… справжнім. Наче я — єдина людина, яку він хотів бачити сьогодні.

— Ти не замерзла вчора? — запитав, коли я сіла навпроти.

— Ні, — усміхнулась я. — Навпаки. Мені було тепло. І трохи страшно.

— Страшно?

Я кивнула, опускаючи очі до чашки кави.

— Ти мене збентежив. Я не звикла до таких... жестів. І взагалі не звикла до людей, які бачать мене глибше, ніж я дозволяю.

— Я не хотів тебе налякати.

— Але й не зупинився, — відповіла я м’яко. — І, мабуть, я вдячна за це.

Він нічого не сказав, тільки дивився. І в тому погляді не було ані тиску, ані поспіху. Лише тиша, у якій мені хотілося розкриватись. Його рука мʼяко накрила мою і тепло, що розливалось від кінчиків моїх пальців до серця… лякало, адже означає, що він мені не байдужий. 

* * *

Упродовж тижня ми бачилися майже щодня. Після пар він забирав мене, іноді приносив каву або просто чекав під університетом. Я спершу сміялась:
— У тебе ж є справи, компанія, важливі люди!
А він відповідав:
— Зараз важлива ти.

Одного вечора ми сиділи на тому ж даху. Здається, це стало наше місце. Він розстелив ковдру, запалив маленькі ліхтарики — прості, як ті, що продають у магазинах декору, але в цю ніч вони виглядали як щось чарівне. Наче для нас відкрили окреме небо.

— Хочеш знати мою найбільшу мрію? — запитала я раптом, тримаючи чашку гарячого чаю.

— Завжди, — сказав він, обертаючись до мене.

Я подивилась угору.

— Я хочу писати. Не просто статті — я хочу написати книжку. Гарну. Справжню. Ту, що залишиться, навіть коли мене не стане.

— Про що вона буде?

— Про правду. Про людей. Про біль і ніжність. Про те, як іноді ми зраджуємо себе, щоб сподобатись іншим. І про те, як важко знайти когось, хто дивиться на тебе — і не хоче змінити.

— Звучить так, ніби ти вже почала її писати.

Я усміхнулась.

— Можливо, сьогодні — перший рядок.

Потім він розповів про своє. Про те, як усе життя будував себе, доводив щось батькові, сам собі. Як вчився жити у світі, де не можна слабнути. І як важко, коли нарешті зустрічаєш когось, з ким можна бути вразливим — і не тікати від цього.

Ми мовчали. А потім він торкнувся моєї руки.

— Марто, — прошепотів він. — Я ніколи не думав, що хтось знову змусить мене відчувати все настільки гостро.

Я зустріла його погляд. Там було все: ніжність, страх, рішучість. Момент — крихкий, мов крига над річкою. Один рух — і все зміниться.

— Я теж не думала, — відповіла тихо.

І тоді він нахилився — не різко, не впевнено, а обережно, наче питав дозволу. Я не відвернулась. Його губи торкнулись моїх — несміливо, мʼяко, з теплою затримкою.

Мить, яка тривала вічність. Мить, за яку моє серце встигло розігнатися до шаленої швидкості. Від кожного його дотику всередині зʼявлялось щось незнайоме і тепле. 

— Якщо захочеш… якщо сумуватимеш… якщо просто буде тиша — напиши.

Промовив, коли годинник невблаганно біг вперед і мені потрібно було йти.

— Добре, — сказала я. І додала, майже пошепки: — Якщо буде тиша — я її заповню тобою.

* * *

Останні кілька днів минули, як уві сні. Ігор писав мені щовечора, коротко, але завжди тепло. Щось на кшталт: «Як день? Усе гаразд? Я подумки з тобою». Я відповідала не одразу — чекала годину-другу, хоча насправді хапалася за телефон щойно бачила його ім’я. Усередині ніби щось розцвітало.

Лера, яка увесь цей час була поряд зі мною, вже навіть почала посміюватися з цього, повсякчас підколюючи тим, що я закохалась. Я ж лише уникала відповіді та переводила тему. Бо це була правда… закохалась. Вперше настільки сильно. 

Ми сиділи в улюбленій кав’ярні навпроти університету, пили пряну каву з корицею та обговорювали мої «стосунки, які ще не стосунки».

— Тобі подобається цей чоловік, Марто, — промовила Лера, вгризаючись у свій круасан. — Це видно по тобі. Ти світишся. Тож припини казати, що ти ще не по вуха закохалась! Я бачу це.