Глава четверта

Ранок зустрів мене прохолодою і тією кришталевою тишею, яку я так любила ловити до того, як місто остаточно прокинеться. Я зайшла до нашої кав'ярні. Це вже ставало… ритуалом. У повітрі густо пахло свіжообсмаженими зернами, а затишну атмосферу доповнював тихий шурхіт книжкових сторінок. Бариста, ніби вгадавши мій сонний, мрійливий настрій, уже тримав у руках порцелянову чашку. Мій капучино — з пишною, невагомою пінкою, схожою на ранкову хмарку.

Він змовницьки всміхнувся й простягнув мені щільний конверт:

— Це для вас, Марто.

Я здивовано глянула на хлопця, але той лише загадково хитнув головою й очима вказав на столик біля вікна. Конверт був приємним на дотик, з цупкого крафтового паперу, підписаний від руки чітким, розмашистим почерком. Жодних зайвих деталей, але всередині все одно все стислося від солодкого передчуття.

З легким трепетом у пальцях я надірвала край і прочитала перший рядок:

«Якщо ти шукаєш відповідь — вона попереду. Сьогодні о сьомій вечора. На нашому таємному місці, де можна почути тишу й побачити світло. Чекатиму. Ігор».

Пульс миттєво прискорився, застукав у скронях. Ця записка здавалася маленьким магічним вікном у світ, який ми тільки починали створювати. Ми досі не обмінялися номерами телефонів, він не залишив жодних інших підказок — лише ці кілька речень. Моє перше офіційне запрошення. Свідчення того, що між нами з’явилося щось значно більше, ніж просто випадкові розмови за кавою.

День тягнувся нестерпно повільно. Кожна пара, монотонні лекції й навіть галасливі коридори університету відходили на другий план, розмивалися в тумані. В уяві я раз по раз поверталася до його слів: «почути тишу й побачити світло». Щось інтимне, особливе, де можна нарешті скинути обридлі маски й просто дихати.

Коли вечір врешті опустився на вулиці, я вдягла улюблений м’який светр, джинси, накинула тепле пальто й із легким хвилюванням вийшла з дому. Знайти дорогу виявилося зовсім не складно — я закарбувала в пам'яті кожен поворот, яким він учора вев мене крізь сутінки. Проте з кожним кроком серце калатало дедалі дужче.

Я піднялася крутими залізними сходами на знайомий дах старовинної будівлі. Серед прохолодного вечірнього повітря Ігор уже чекав на мене. Він стоїть біля самого краю, вдивляючись у міські вогні, що мерехтіли й танцювали далеко внизу, наче розсипані по землі зорі. Трохи далі я помітила невеличкий столик, прикрашений свічками й затишно сервірований на двох. Два глибокі крісла були дбайливо вкриті теплими вовняними пледами.

Усе це здавалося… нереальним. Такий простий, але водночас промовистий жест викликав у душі стільки невимовного тепла, що я просто не змогла стримати щасливої усмішки.

Чоловік повернувся на звук моїх кроків. Його обличчя пом'якшало.

— Ти прийшла, — тихо промовив він, роблячи крок назустріч.

— Я не могла не прийти, — відповіла я, чуючи, як власний голос зрадницьки тремтить від хвилювання.

— Я сподівався на це.

Він підійшов ближче й протягнув мені долоню. Коли я вклала свої пальці в його теплу, сильну руку, у мене буквально перехопило подих від цього фізичного контакту. Ігор підвів мене до столика й джентльменськи відсунув крісло. Усе навколо нагадувало прекрасний сон. Тільки різкий осінній вітер, що підхоплював пасма мого волосся й лоскотав обличчя, нагадував: це правда. Усе це відбувається зі мною в реальності.

Ігор не зводив з мене очей. Пильно, вивчаюче вдивлявся в мої риси. Він взагалі належав до того типу чоловіків, які довго зважують кожну думку, перш ніж сказати щось коротке, але вагоме. Та дивно — це мовчання зовсім не гнітило мене. У ньому було затишно.

Він відкоркував пляшку вина й повільно наповнив мій келих, ледь помітно всміхаючись кутиками губ. Лише коли пляшка знову опинилася на краю столу, чоловік порушив тишу:

— Можливо, я не завжди вмію робити все правильно, Марто… Але з тобою мені хочеться бути чесним.

Я дивилася, як у золотавому полум'ї свічок блищали його очі, сповнені дивної, майже дитячої щирості. Залишки моєї внутрішньої напруги розчинялися, поступаючись місцем глибокій довірі, яка так довго чекала свого часу.

Ми дивилися на перші великі зорі, що проступали на темному небі над містом. Вогні внизу мерехтіли, мов далекий космічний дощ. Здавалося, ніби сам час уповільнив свій шалений біг, давши нам обом крихітну територію свободи. Ігор з ніяковою усмішкою кивнув на тарілки з вечерею:

— Я не знав твоїх смаків, але дуже сподіваюся, що мені вдалося вгадати.

Я вдячно кивнула, відчуваючи, як остаточно розплутується той важкий, липкий клубок тривоги й меланхолії, що стискав мою грудну клітку останні місяці. Я ненавиджу демонструвати слабкість перед іншими, але поруч із цим чоловіком шалено хотілося випустити на волю бодай частину своїх внутрішніх буревіїв.

— Останнім часом я забагато думала про те, ким насправді хочу бути, — почала я, дивуючись власній раптовій відвертості. — В університеті, у житті загалом… Кожен мій день — це якась безглузда битва з тінями минулого. І не завжди виходить намацати свій власний шлях. Можливо, це звучить надто пафосно, але я постійно балансую на межі між тим, яка я є зараз, і тим, ким могла б стати. Я… я не хочу розповідати тобі про свою родину. Вибач мені, будь ласка, але я просто не можу про це говорити. Може, колись пізніше наважуся, але не тепер. Хоча чудово розумію: уся причина саме в них. У моєму батькові. Він контролює кожен мій подих. З самого дитинства. Єдине, що я спромоглася обрати сама, — це моя професія. Але за цей фах мені довелося воювати, ламати його уявлення про моє майбутнє. І попри те, що я вже доросла, незалежна дівчина, я досі відчуваю на шиї цей важкий, невидимий ланцюг. Він стискається дедалі сильніше. І я панічно боюся, що одного дня він мене просто задушить.