Глава третя

Мені здавалося, що я його вигадала.

Ці уривки розмов, випадкові погляди, його стриману усмішку, яка з’являлася на губах так несподівано. Усе могло бути просто грою уяви, моєю підсвідомою спрагою до чогось справжнього серед цього відполірованого, штучного світу. Світу, де кожен день до нудоти схожий на попередній, а кожне людське обличчя — лише вдало підібрана маска.

Але він не був маскою.

Наступного ранку я знову пішла до тієї ж кав'ярні. Ще задовго до пар, вигадавши безглуздий привід. Насправді мені просто треба було перевірити — існує він чи ні. Але Ігор не з’явився. Сірі стільці порожньо дивилися на мене, і я вирішила, що все це було одноразовим дивом. Крихким, випадковим збігом. Та коли пообіді, після виснажливої лекції з медіаправа, я знову проходила повз і мимохідь зазирнула крізь скло, щоб купити кави, — він сидів на своєму звичному місці. Сидів так спокійно, наче взагалі не залишав цього залу.

— Ви сьогодні двічі приходили, — промовив він, щойно я опустилася на крісло навпроти. — Але вранці чомусь не зайшли. Чому?

Я здивовано вп’ялася в нього поглядом, відчуваючи, як усередині розливається неконтрольована, дитяча радість.

— Ви стежили за мною?

— Я спостерігав, — спокійно поправив Ігор. — Це зовсім різні речі.

— І часто ви так… спостерігаєте за незнайомками?

Він злегка знизав плечима, не відводячи від мене очей. Вони в нього були дивними — темними, глибокими, занадто проникливими. Здавалося, якщо дивитися в них довше ніж кілька секунд, можна просто втопитися без шансу на порятунок.

— Лише за тими, які повертають парасолі, — відповів він, і в його голосі на мить проглянула невимушеність, майже гумор. Але вже наступної миті обличчя знову набуло звичного спокою.

Я відчула, як глибоко в грудях щось солодко стиснулося. Це не було страхом. Це було чимось набагато сильнішим — цікавістю, яка паралізувала волю. Наче я стояла на самому краю урвища й не могла зрозуміти, чи попереду справжня прірва, чи просто густа вечірня тінь. Один крок уперед — і ти ризикуєш розбитися на друзки. Але не зробити його вже неможливо.

— У вас є щось дивне, — тихо мовила я, раптом злякавшись власної прямоти.

— Це я мав сказати тобі, Марто.

— Що саме?

— Що ти — дивна. Але… — він зробив коротку паузу, немов підбираючи слова, — мені здається, це добре.

Ми змовкли. Розгублена, я перевела погляд на його руки. Довгі, красиві пальці піаніста чи хірурга, а на мізинці правої руки — тонка срібна обручка. Вона не була схожа на весільну чи релігійну, радше на якийсь особистий таємний символ. Ігор час від часу прокручував її довкола пальця — механічний, ледве помітний жест, якого він, здавалося, й сам не усвідомлював.

— Ви завжди тут самі? — запитала я, аби перервати цю тишу. Мені життєво необхідно було чути його голос.

— Переважно так.

— У вас зовсім немає друзів?

Ігор ледь помітно всміхнувся кутиком вуст, але ця усмішка не зачепила його очей.

— Є. Просто не всі друзі створені для того, щоб пити з ними каву.

Я знову спіймала себе на шаленому бажанні ставити йому питання за питанням. Але він відповідав так, що кожне його слово народжувало нову загадку. Він був схожий на рідкісну, заборонену книжку, яку читаєш уночі з ліхтариком під ковдрою, затамувавши подих і боячись, що ось-ось сяде батарейка.

— А ти? — несподівано запитав він, перехоплюючи ініціативу. — Маєш багато друзів?

— Мені здається, достатньо. Але… — я скрушно хитнула головою. — Іноді бути поруч не означає бути близько.

Я вчасно прикусила язика. Мені зовсім не хотілося жалітися чужій людині. Розповідати про свій найбільший страх — страх зближення. Адже в моєму досвіді підпустити когось близько завжди означало згодом його втратити. Триматися на безпечній відстані — ось мій перевірений роками щит.

Ігор пильно вдивлявся в моє обличчя. Його погляд буквально обпалював шкіру, залишаючи за собою невидимі гарячі сліди.

— Це правда, — тихо погодився він. — Ти ж навчаєшся на журналістиці, так?

Я аж випрямилася від несподіванки.

— Так… А як ви здогадалися?

— Ти надто уважна. І абсолютно не боїшся запитувати про особисте. Це або вроджена допитливість, або професійна деформація. Я поставив на друге, — він замовк, ховаючи тонку усмішку в кутиках губ, а тоді додав: — Ну й по-друге, я помітив твій підручник, на обкладинці якого великими літерами вказано факультет.

Я не встигла виправдатися, бо офіціант у цей момент поставив на наш столик дві чашки гарячого еспресо. Я нічого не замовляла. Значить, він зробив це ще до мого приходу. І від усвідомлення цього факту в грудях розлилося м’яке, заколисуюче тепло.

— Ви знали, що я прийду?

— Я сподівався, — тихо відповів Ігор, і вперше за весь час його голос прозвучав не так упевнено, як зазвичай.

У цій секундній заминці було щось неймовірно зворушливе. Мить, коли на мить тріснув товстий лід його залізобетонної стриманості.