Глава третя

Мені здається, що я вигадала його.

Уривки розмов, погляди, його стримана усмішка, що з’являється ніби випадково. Це може бути грою уяви, спрагою до чогось справжнього серед цього поліруваного світу, де кожен день схожий на попередній, а кожне обличчя — маска.

Але він — не маска.

Я знову йду до того ж самого кафетерію. Ще до пар. Просто, щоб перевірити — існує він чи ні. Але Ігор не з’являється. І я вже думаю, що це було разово. Крихкий збіг. Та коли після лекції з медіаправа я знову проходжу повз і зазираю мимохіть, аби придбати каву — він сидить на звичному місці, немов не покидав його.

— Ви сьогодні двічі приходили, — промовляє він, щойно я сідаю навпроти, — але в перший раз не зайшли. Чому?

Я здивовано дивлюся на нього, відчуваючи незрозумілу радість всередині та запитую:

— Ви стежили за мною?

— Я — спостерігав, — поправляє Ігор спокійно. — Це не те саме.

— І часто ви так... спостерігаєте за незнайомками?

Він знизує плечима, не відводячи від мене погляду. Його очі спокійні, темні, глибокі. Занадто глибокі. Здається, ніби у них можна потонути.

— Лише за тими, які повертають парасолі, — відповідає з усмішкою, і на мить в його голосі з’являється легкість, майже гумор. Але в наступну секунду — знову спокій.

Я відчуваю, як всередині щось стискається. Це не страх. Це інше. Це цікавість, яка не дає мені відвернутися. Немов я стою на краю прірви і не знаю, чи вона справжня — чи це лише тінь. Варто зробити лиш крок уперед… але ризикуєш розбитися.

— У вас є щось дивне, — кажу, відчуваючи себе смішною.

— Це я мав сказати, Марто.

— Що саме?

— Що ви — дивна. Але… — він робить паузу, — мені здається, це добре.

Ми мовчимо. Я дивлюсь на його пальці: довгі, красиві, з тонкою срібною обручкою на мізинці правої руки. Вона не схожа на весільну. Більше — на символ. Він крутить її час від часу, наче звичка або нервовий жест, якого він сам не помічає.

— Ви завжди тут самі? — питаю, щоб перервати мовчання. Мені хочеться чути його голос. 

— Переважно.

— У вас немає друзів?

Ігор усміхається краєм губ, але без радості.

— Є. Просто не всі друзі — для кави.

Я знову ловлю себе на тому, що хочу ставити йому ще більше запитань. Але він щоразу відповідає так, що нове питання народжується одразу ж після попереднього. Немов він — ціла книжка, яку читаєш з ліхтариком під ковдрою вночі, боячись, що світло зникне.

— А ви? — раптом запитує він. — У вас багато друзів?

— Мені здається, достатньо. Але... — я хитаю головою. — Іноді поруч — не означає близько.

Я не хочу скаржитися. Розповідати про те, що боюся зближуватись з кимось, адже зближення — завжди означає втрату. Тому краще триматись на відстані. Так завжди безпечніше.

Ігор вдивляється в мене. Його погляд обпалює. Пробігається полумʼям, яке залишає слід.

— Це правда, — тихо каже він. — Ви навчаєтесь на журналістиці, так?

— Так. А ви як здогадались?

— Ви уважна. І не боїтесь питати. Це або допитливість, або професійна деформація. Я зробив ставку на друге. — Він замовкає, ледь приховуючи усмішку і таки промовляє: — Або я побачив ваш підручник, на якому було вказано, що він для студентів факультету журналістики.

Я не встигаю відповісти, бо офіціант приносить дві чашки кави. Я не замовляла. Він — замовив заздалегідь. І це змушує щось тепле заворушитися в грудях та запитати:

— Ви вирішили, що я прийду?

— Я — сподівався, — каже Ігор і вперше виглядає не зовсім впевненим. У цьому є щось зворушливе. Мить, де тріскає лід його стриманості.

— Ви часто сподіваєтесь?

— Ні, — відказує тихо. — Але з вами це здається виправданим ризиком.

Я відчуваю, як гаряча хвиля проходить крізь мене. І розумію, що ніколи ще не відчувала чогось подібного від простої розмови. Ніколи ще жоден чоловік не говорив зі мною так, ніби слухає кожне слово, ніби бачить більше, ніж я кажу.

— Ви — небезпечний, — кажу я, не в змозі втримати усмішку.

— Тоді вам варто бути обережнішою.

— А може, мені якраз цього і бракувало?

Ігор дивиться довго. Занадто довго. Потім тихо каже:

— Якщо залишитесь ще на кілька хвилин — я покажу вам місце. Одне з улюблених у цьому місті.

— А якщо не залишусь?

— Тоді я й надалі сидітиму тут, п’ючи каву і читаючи книжку. Роблячи вигляд, що мене все це не зачепило.

Я беру свою каву та відпиваю її під його пильним поглядом. Залишатись на місці, відчуваючи його навпроти — складно. І розуміючи. що мені цікаво, яке ж місце його улюблене — мовчки беру пальто, яке чоловік допомагає мені одягнути. 

Він притримує для мене двері й тримаючи свою книгу в руці, мовчки йде поряд. Осінь пахне димом, опалим листям і сирістю старого міста. Ігор веде мене вузькою вуличкою, яку я ніколи раніше не помічала. Може, просто не звертала уваги. Вони — не ті, куди ходять студенти, не ті, які постять у сторіс. Вона — напівпорожня, тиха. Між старими будинками — двір. Усередині — сходи на дах.