Глава друга. Незнайомець з дощу

Усе почалося з парасолі.

Звичайної чорної парасолі, яка раптом стала моїм оберегом.

Імпульсивне рішення – повернути її, знайти його, подякувати якось по-людськи – перетворилося на нав’язливу думку. На маленьку місію, яка тепер жила в мені, як серцебиття.

Я не знала його імені. Не знала, де він живе, чи працює, чи взагалі існує поза тим дощовим днем. Але десь у грудях, там, де зберігаються найвпертіші ідеї, застрягла думка: якщо доля послала мені цю зустріч – я повинна відповісти. Не просто повернути парасолю. Щось більше.

Щось важливіше.

Ніч була безсонною. Я лежала, дивилася в стелю і відтворювала кожну мить: Шурхіт дощу по асфальту, ніби мільйон крихітних рук, що торкаються землі; Його кроки – впевнені, але без поспіху, наче він знав, що я не втечу; Рука в шкіряній рукавичці, яка схилила парасолю – жест, що став для мене рятівним кругом.

Але найяскравіше – його погляд.

Я звикла до очей, що ковзали по мені. До поглядів чоловіків – ввічливих, зацікавлених, іноді настирливих. Вони бачили образ: донька Орлика, молода, вродлива, з хорошою освітою.

Але він...

Він дивився наскрізь.

Не на виховану посмішку, не на ідеально підібрані слова. Він бачив те, що ховалося за ними.

Страх – що я не достатньо хороша для цього світу.

Втому – від постійної гри.

Самотність – яку ніхто не помічав.

І найдивніше – мені хотілося, щоб він бачив.

Не тому, що він був красивий (хоча так, Боже, так). А тому, що вперше за довгий час хтось не брехав. Не гра. Не маска. Просто людина, яка розуміла більше, ніж варто було.

Тепер, коли дощ минув, а парасоля лежить біля дверей, я не можу просто забути.

Бо якщо життя і має якийсь сенс – то лише в таких моментах.

Коли один справжній погляд може змінити все.

Після лекцій мої ноги самі несуть мене туди - на те саме місце, де вчора все почалося. Складена парасоля в сумці віддає легким дотиком до стегна при кожному кроці, нагадуючи: він існує. І дивно - скандал викладачки за зірване інтерв'ю, вчорашній жах, сьогодні здається чимось далеким, немов справді змитим тим дощем.

Я зупиняюся посеред тротуару. Тут саме місце. Тут його рука вперше схилила парасольку. Але зараз - лише потік офісних працівників, що біжать до метро, наче стадо, яке боїться запізнитися на останній потяг до раю.

Кав'ярня. Вона стає моїм укриттям. Замовляю капучино, але не п'ю - просто обіймаю руками чашку, відчуваючи, як тепло проникає в замерзлі пальці. Книга в руках - лише прикриття. Мої очі постійно бігають до вікна, скануючи натовп. Кожен високий силует - це він? Кожен темний плащ - його?

Година. Дві. Кава випита, але холод у грудях не проходить. Я чекаю. На що? На кого? Розумом розумію абсурдність ситуації - він міг бути просто випадковим перехожим. Але в душі вперто тепліється іскра: а якщо ні?

На вулиці запалюються ліхтарі, освітлюючи дощ, що знову починає крапати. Я все ще тут. Все ще дивлюся у вікно. Все ще чекаю на диво, яке, мабуть, не станеться вдруге.

А парасоля в сумці лежить, немов обіцянка, яку ніхто не дав.

Коли кав'ярня спорожніла, а моя кава перетворилася на холодну гіркуву рідину на дні чашки, я зібрала речі. Парасоля, яка ще вчора здавалася обіцянкою, тепер була лише доказом моєї наївності.

Але я повернулася.

Знову.

І знову.

На третій день Лера йшла поруч, її погляд крізь вуличний шум промовляв ясніше за слова: "Ти з'їхала з глузду".

— Ти буквально переслідуєш незнайомця, — вона прикусила бублик, наче хотіла відкусити мені трохи розуму разом із ним. — Це не схоже на холодну доньку Орлика.

Я крутила в руках цукерку, яку мені дали з кавою.

— Можливо, я втомилася бути кимось із прізвищем. Можливо, хочу бути просто... тією, кого він побачив тоді під дощем.

Лера скривилася, немов у роті у неї раптом з'явився не бублик, а лимон.

— І вся ця драма — через парасолю? Серйозно?

— Це не просто парасоля, — мої пальці непомітно для мене стиснули ручку сумки. — Це...

Я завагалася. Як пояснити те, що не має логіки?

Лера зітхнула глибоко, наче готувалася до промови:

— Марто. Якщо б він хотів тебе побачити — він би вже з'явився. У світі мільйони парасольок і мільйони чоловіків, які їх віддають. Ти робиш із цього епопею.

Вона була права. Абсолютно, беззаперечно права.

Але...

Але що, якщо саме в цій мільйонній парі "парасоля-чоловік" було щось більше?

Я обіцяла собі: сьогодні — востаннє. Якщо не побачу — забуду. Викину парасолю. Викину думки. Викину цю дурну надію.

А потім двері кав'ярні відчинилися.

І ввійшов він.

Не поспішаючи. Не шукаючи очима. Просто увійшов, немов знав, що я тут.

На його пальті лежали краплі дощу, якого за вікном не було.