Глава перша. Розмита дощем

День, що почався як комедія помилок, перетворився на трагедію абсурду. І коли здавалося, що гірше вже не буде – небо розкрилося. Злива вдарила раптово, наче невдоволений режисер вирішив додати у сценарій останній драматичний акорд. Холодні струмені, такі ж безжальні, як і цей день, пробивалися крізь тонку тканину мого плаща. Я пригорнула теку з документами, наче немовля – цю останню свідкиню моїх професійних амбіцій, що тепер розмокала під дощем.

Місто перетворилося на ворожу територію. Натовп під парасолями рухався повільно, як у сні, а я, затиснута між чужими тілами, відчувала себе зниклим елементом пазла, який ніхто не шукає.

Мій світ розпадався на очах – точнісінько як документи в теці, де червоні літери "ПРОЕКТ" перетворювалися на криваві плями. Плащ? Просто мокра пародія на захист.

Сьогоднішній ранок почався з провалу: запізнення, мертвий телефон, зникле таксі. Навіть кава, що облила мене у кав'ярні, здавалася логічним продовженням цього квесту на виживання.

Але ця злива...

Ця божевільна, несамовита злива!

Вона стала тим останнім штрихом, після якого картину можна було сміливо називати "Повний крах".

Я зупинилася посеред тротуару, відчуваючи, як дощові голки прошивають мене наскрізь. Навколишні люди перетворилися на акварельні плями, а моє існування – на кінець кінців. І саме в цю мить...

— Вибачте, ви, здається, загубилися у власному житті.

Голос. Несподівано глибокий. Наче контрабас у симфонії міського галасу. Я підняла голову і побачила його – чоловіка, чия чорна парасоля раптом стала моїм приватним наметом серед цього потопу.

— Ви... серйозно? – слова застигли в повітрі, наче крижані кульки. Мої губи ледве рухалися – чи то від холоду, чи то від цього дивного відчуття, що він бачить мене наскрізь.

Його пальто – темне, ідеально пошите, з тонкими лініями плечей – нагадувало обладунки. Не захист, а скоріше виклик. Шкіряні рукавички, стерті на костяшках, розповідали історії, які він ніколи не озвучить. А волосся... Це був ідеальний безлад – ніби він тільки-но пройшов крізь бурю і вийшов з неї переможцем.

— У вас немає парасолі, – він сказав це так, ніби констатував факт мого існування.

Я опустила погляд на свої руки, де стискала теку. Вода просочилася крізь картон, утворюючи маленькі річки на поверхні.

— У мене немає нічого, – видихнула я, і тільки тоді зрозуміла жахливу правду цих слів.

Його усмішка – ледве помітна, ніби намальована тонким пензлем – з'явилася і зникла.

— Це вже перебільшення.
— Принаймні, є плащ. І гідність, яка тримається на останніх сантиметрах терпіння.

Дощові краплі стікали по його обличчю, але він, здавалося, навіть не помічав їх.

— Ви завжди так легко підходите до чужих людей? – мій голос звучав як тріск тонкого льоду.

Він нахилив голову, і раптом я побачила в його очах щось знайоме – ту саму втому, що живилася в мені останні місяці.

— Лише до тих, хто виглядає так, ніби їм терміново потрібна парасоля.
— І трохи віри у світ.

Його слова впали в тишу між нами, немов камінці у воду.

— Ви... поет? – спитала я, намагаючись розгадати його.
— Чи актор?

Він засміявся – низько, тихо, ніби ділився секретом.

— Лише у власній драмі. Але ролі не роздаю.

Його сміх був заразливим. Я відчула, як куточки моїх губ непідконтрольно піднялися вгору.

— Мені туди, – показала я на вулицю, де світло метро виглядало як врятівний порт.

Він кивнув:

— І мені теж. Я підозріло добре підібрав напрям, еге ж?

Його кроки були впевненими, але повільними – ніби він давав мені час зрозуміти, що я не повинна бігти.

— Я – Марта, – сказала я, відчуваючи, як важко вимовляти власне ім'я.
— Це як мінімум чесно, враховуючи, що ви вже мене майже врятували.

Він підняв брови:

— Майже?

— Ну, парасоля – це ще не перемога над життям. Але жест приємний.

Його очі зійшлися на моїх, і я відчула, як щось всередині мене прокидається.

— І ви завжди такі... стримано благородні?

Він зупинився, повернувшись до мене всім тілом:

— Ні. Лише коли бачу когось, хто може зламатися прямо посеред вулиці.

Його слова впали мені в груди, ніби гарячий метал. Він знав. Він бачив. І найжахливіше – він розумів.

Ми йшли далі, а дощ поступово перетворювався на мряку. Його парасоля захищала нас обох, створюючи ілюзію інтимного простору серед хаосу міста.

— Я не запросив вас на каву, – раптом сказав він.
— Це тому що ви не знаєте, чи я її п'ю.

Я зупинилася, дивлячись йому в очі:

— А ви знаєте?

Його губи знову торкнулися усмішки:

— Ні. Але я знаю, що зараз вам потрібно щось інше.