12. Рано чи пізно ми маємо йому сказати, Єво...

Переїздом ми зайнялись вже на цих вихідних. Єві допомогли з перевезенням речей, вона подякувала, напоїла гостя чаєм, а потім подзвонила мені, що я можу повертатись до квартири.

Щойно я зайшов до передпокою і побачив сумки, одразу усміхнувся і обійняв Єву:

— Не віриться, що це сталось…

— Але це дійсно так, — вона  радісно дивилася на мене. — Тепер ми житимемо разом!

— Я от думаю, а як бути з моїми речами… Типу, я ж не зможу нормально все залишити… Напевно… — замислився я. 

— Якщо їх не тримати на виду, а десь у шафі чи в тумбочках, то я не думаю, що мій тато буде все це перевіряти…

— Ну, певно, що так, — погоджуюсь я і чмокаю її в щоку. — Я такий щасливий зараз. Радий, що ти погодилась жити зі мною.

— Сподіваюся, я не розчарую тебе, — вона лукаво усміхнулася. — Бо раптом захочеш втекти до себе, набридне моє товариство…

— Втікати буду тільки тоді, коли прийде твій татко, — я засміявся. — Чомусь я впевнений, що він приходитиме часто. 

— Я вже уявляю, як ти будеш бігати туди-сюди, — пирхнула вона. — Зате це корисно для здоров’я!

— Краще б я побігав в залі, аніж отак, — я продовжував усміхатись.

Несподівано телефон в кишені задзвонив і я дістав його. Подивився на екран, побачив, що дзвонить брат.

— Дивно, — прокоментував я його дзвінок вголос.

 — Хто це дзвонить? — поцікавилась Єва. 

— Брат, — я зітхнув. — У нас із ним, скажімо так, не надто дружні стосунки. 

— Все одно варто відповісти, може, там щось важливе…

Я замислився. Дійсно, образи, яка раніше була такою сильною, зараз практично не відчувалось. Раптом там правда щось важливе? Хоча, скоріш за все він дзвонить щодо хрестинів.

— Добре, — я кивнув і прийняв виклик, поставивши його на гучномовець.

— Алло, Матвію, ти реально відповів? — почув я голос Андрія в слухавці.

— Реально відповів, — я усміхнувся. — Раз дзвонив, то мав очікувати, що таке може трапитись. 

— Ти що, жартуєш? — здивовано перепитав брат.

— Власне, у мене на цей вечір ще є плани, — вільною рукою я притягнув до себе Єву. — На жарти часу нема. То що, твоя пропозиція прийти на хрестини ще в силі?

— Так, приходь… Якщо в тебе є дівчина, можеш взяти її з собою, — відповів Андрій. 

— Добре, пришли мені адресу, ми будемо, — сказав я.

Потім ми з Андрієм попрощались і я відбив виклик.

— Все пройшло не так вже погано, як я собі уявляв, — зізнався я Єві. 

— Ти молодець, — похвалила вона.  — А ти сказав: “ми будемо”, чи мені почулося? 

— Я не спитав тебе, пробач, — відповів я. — Ну, він запрошував мене вже давно на хрестини ці. Підеш зі мною? 

— Та піду, — вона збентежено поглянула на мене. — Трохи страшно, як твої родичі сприймуть те, що я молодша за тебе…. Раптом подумають, що мені від тебе треба гроші? 

— Ну, я з братом вчинив майже так… Колись раніше, ще коли ми вчились в універі, — я зітхнув. — Певно, він за це до сих пір ображений.

— Тобі не сподобалась його дівчина? — перепитала Єва. 

— Скоріше, тоді я просто заздрив. Мені завжди здавалось, що Андрію дістається все найкраще… У нас різні матері, він молодший… І ще він син коханки батька. Я раніше взагалі його ненавидів, — зізнався я.

— За те, що твій батько зраджував матір?  Але ж брат у цьому не винний…

— Я розумію, що не винний, зараз розумію, але я дізнався про це ще в шістнадцять років, то такий вік, коли все сприймаєш дуже гостро… Ну і якось з того моменту наші стосунки так і не налагодились, — відповів я. — Потім в студентські роки я навіть хотів відбити його дівчину, чого тільки не було… Зараз думаю, що вчиняв як справжній дурень. Навіть не знаю, чого я хотів цим добитись. Певно, мені здавалось, що батько любить Андрія більше за мене.

— Але це все позаду, тепер вам немає чого ділити… Ти, здається казав, що він відмовився від батьківського бізнесу? 

— Так, — я кивнув. — Родинний бізнес залишився мені. А він зі своєю дружиною відкрив власне видавництво. Цікаво, твій батько і на його видавництво полює, чи тільки мені так пощастило? — я усміхнувся.

— Треба буде поцікавитися, — усміхнулась Єва. — Його звуть Андрій, а прізвище у вас однакове? 

— Ага, — я кивнув. — Він спочатку жив під прізвищем своєї матері, але потім батько дав йому своє. 

— Тоді спитаю у батька, чи він ходив і до нього з пропозицією… Але може в нього видавництво менше, то воно тата й не зацікавило? Твоє все ж солідне…

— Ну, сподіваюсь, що не зацікавило, бо я б хотів все ж дійсно налагодити стосунки і з Андрієм, і з твоїм батьком. Рано чи пізно ми маємо йому сказати, Єво, — я зазирнув їй в очі. 

 — Так, я думаю, скоро я все йому розповім, — серйозно сказала вона. — Адже неможливо усе життя ховатися…

ЄВА