7. У тебе що, по сукні на кожну годину, доросла моя?

З Євою все було якось дуже просто і дуже складно одночасно. 

Я бачив, що вона відкривалась мені, була щирою, але її батько точно буде проти наших стосунків. Та й не тільки в ньому справа. Ще є різниця у віці, яку так просто не подолати. Точніше, вона назавжди і в цьому аспекті нічого ніколи не зміниться. Але, незважаючи на це, я все одно не міг не спробувати. 

Коли я перевдягнувся, то знов чекав на Єву, прямо як пару годин тому. Вона вийшла зі спальні з вже висушеним волоссям і в іншій сукні. 

— Тепер розумію, нащо така велика валіза, — усміхнувся я їй. — По сукні на кожну годину? 

— Ну, може не на кожну… А на дві, — усміхнулася вона. 

Я майже відкрив рота, щоб сказати, що був би радий дивитись на неї і без сукні… Але поки що для подібних фразочок точно рано. 

— Треба подумати, як перевпевнити того автора, — я перевів тему, щоб відволіктись від невчасних думок. — Що ж йому таке запропонувати, окрім високого гонорару, щоб він обрав наше видавництво… — розмірковував я вголос.

— Автори зазвичай дуже честолюбиві, — почала розмірковувати Єва. — Може, йому запропонувати якісь презентації, щось типу турне, інтерв’ю на телебаченні… ну коротше піару побільше? Чи це дуже дорого обійдеться? 

— Невже подібне може сильно його зацікавити? — недовірливо запитав я. — Ну, піар само собою буде, без нього ніяких прибутків не отримати.

 — А ти дивився його профілі в соцмережах? Іноді по них стає зрозуміло, що цікавить людину найбільше…

— Чесно кажучи, не дивився, — зізнався я, а потім дістав мобільний і вбив імʼя автора в пошук, щойно профіль знайшовся, я простягнув мобільний Єві. — Ну, тут нічого цікавого, тільки фотографії з різними дипломами… Не знаю, він якийсь ботан на вигляд. Що такому може знадобитись?

— Може, зробити якийсь конкурс для авторів-початківців, а йому запропонувати очолити журі? 

— Щось типу "ви такий крутий, видавайтесь у нас, а в перервах між написанням будете ще працювати за наших редакторів"? — я усміхнувся. — Хоча, хто знає, що йому реально цікаво… 

— Якщо він любить збирати різні дипломи і грамоти, то посада голови журі повинна йому сподобатися, бо ж отримувати нагороди приємно, а коли ти сам визначаєш, хто переміг — це вдвічі приємніше! Може він підсяде на це і буде далі співпрацювати, щоб і далі тішити своє самолюбство? Ну і допоможе тобі заощадити на редакторах, звісно…

— Це непогана ідея, плюс, думаю, авторам буде приємно бути прочитаними таким титулованим переможцем конкурсів, — погодився я. — Тоді так і зробимо. Підеш зі мною на ту зустріч? Чи хочеш погуляти по Одесі?

— Піду, мені цікаво буде подивитися, як ти будеш його переконувати. Можливо, я сама з часом керуватиму батьковим бізнесом, тож вважай, що я переймаю цінний досвід. Чи ти не хочеш ділитися своїми секретами? — усміхнулася вона. 

— Я думав, тобі подібне не дуже цікаво, ну я про бізнес, — я усміхнувся. — А ділитись мені не шкода. Тим паче, ми ж ніби як зустрічаємось, то всі свої, хіба ні? Буду радий, якщо підеш зі мною. Тільки треба продумати твою легенду. Ким ти будеш? Ну я буду собою. А ти? Юним редактором? — я засміявся. 

— Та можна,  — вона знизала плечима. — Я ж навчаюся на видавничій справі, то можу правдоподібно зіграти цю роль…

— Прекрасно, тоді ходімо. Я знаю, де цей призер зазвичай обідає, ну, знову ж таки, судячи з його інстаграму. Там є фоточки, як він друкує черговий шедевр в одному й тому самому кафе. І весь час фото виставляються в районі обіду. А зараз якраз скоро обід. Підловимо його там, пригостимо чимось, — запропонував я. — Ну а сита людина — щаслива людина, з такими простіше домовлятись. Я і папери всі вже зробив, роздрукував нашу пропозицію, навіть декілька варіантів. Там вже по ходу справи дам те, на що домовимось…

ЄВА

Ми зайшли до кафе, і я відразу побачила за столиком у кутку зали Стаса Дикого (так звали нашого автора). Втім, я підозрювала, що це його псевдонім, бо хлопці такого типу, як він, часто намагаються здаватися більш “крутими” хоча б завдяки звучним іменам та нікам. 

Стас сидів з планшетом у руці і щось там читав, одночасно відкусуючи від великого гамбургера і запиваючи його кока-колою. 

— Що, підемо зараз до нього? — пошепки запитала я у Матвія. 

— Ага, — кивнув Матвій. — Ходімо. А там будемо діяти по обстановці. 

Ми підійшли до столику, і Матвій одразу привітався:

— Вітаю, — сказав він, усміхнувшись. — Ви — Стас Дикий, правда? Я ваш прихильник!

— Правда? — Стас відклав бургер, витер обличчя серветкою. — А як ви мене впізнали?

— О, це довга історія… Хочете, ми з Євою пригостимо вас чимось іще? А потім поговоримо?

— Ну, це якось незручно…

— Це ж від душі, — продовжив Матвій. 

Стас подивився на нього, потім на мене. В його очах я побачила щось неприємне, він дивився на мене з хіттю.

— Ну, раз від душі… Буду велике меню і ще одну каву, — відповів він.

— Я швидко, — сказав Матвій і підморгнув мені, після чого пішов на касу.