3. Не шукати зустрічі?

— Та так, я і сам вже не хочу з тобою спати, добре, що тоді ти мене відшила, — погодився він. — Хоча, буду відвертим, в дружбу між чоловіком і жінкою я не надто вірю. 

— А в ділові стосунки?  — уточнила я. 

— Бізнес не продам, — він знов усміхнувся. — А більше ніяких ділових стосунків у нас і бути не може.

— Ну ні так ні, — я знизала плечима. — Тоді, мабуть, я піду, приємно було познайомитися…

— Давай хоч підвезу, година не рання, — запропонував він, підкликаючи офіціанта і оплачуючи вечерю. 

— Добре, я не проти. 

Ми вийшли з ресторану і підійшли до його автівки. 

— Ой, — сказала я, — я забула, що мій охоронець чекає біля кав’ярні на сусідній вулиці. Але якщо ви мене підвезете туди, то можуть виникнути непотрібні запитання…

— Що ж, тоді краще тобі піти туди самій, — спокійно сказав Матвій. 

— Так, тут недалеко, я зайду через чорний хід, а вийду через центральний, і він відвезе мене додому…

— Значить, проведу тебе до чорного ходу, не хочу, щоб тебе викрали, а твій батько потім прийшов до мене. Ну і напишеш, як зустрінешся зі своїми охоронцями, чи хто там у тебе, — сказав він.

— Добре, — я усміхнулася і ми пішли в напрямку кавʼярні. — Охоронець, він страшенно прискіпливий, йому б у поліції працювати і допити проводити…

— Що ж цей прискіпливий охоронець не слідкує за тобою, як слід, — Матвій усміхається, а потім злегка смикає мене на себе, бо по дорозі їде машина і вона ледь не обризкує мене грязюкою. 

— Ой, — скрикую я, опиняючись на мить в його обіймах.  — Я дуже неуважна… А щодо охоронця, то як говорять, менше знаєш, краще спиш… Я і сама не дам себе образити, а то все батькові наполягання, щоб за мною ходив провожатий…

— Це та кавʼярня? — запитав він, коли  ми підійшли до кавʼярні. — Ніби не головний хід.

— Так, дякую, що провели, — я усміхнулася. — Піду, поки батько не почав обривати телефон…

— Ага, бувай, — він теж усміхнувся. 

Помахавши рукою на прощання, я увійшла до кав’ярні, забігла у вбиральню, підфарбувала губи та поправила зачіску, після чого поважно вийшла з головного входу та попрямувала до машини охоронця Володі. 

— Я вже думав, що ви знову десь накивали п’ятами, — почав за звичкою бурчати він. 

 — Ну, як бачиш, я тут, поїхали вже додому, — невдоволено сказала я. 

Поки ми їхали до нашого будинку, я дивилася на вуличні вогні і думала про свого нового знайомого. Тоді, на побаченнях всліпу, він здався мені якимось нахабним і надто самовпевненим. За руки хапав… Через те я й сказала йому грубо про його вік. 

Але зараз мені здалося, що насправді він цілком нормальний. Ну, шкода, що не вийшло втілити ту мою ідею, але раптом колись мені пригодиться знайомство з ним? Треба зберегти його номер, на всякий випадок. 

Тут я згадала, що пообіцяла написати Матвію смс, і швиденько дістала телефон. 

“Все ок, їду додому” — написала коротко, бо в авто було незручно набирати довгі повідомлення. 

За хвилину прийшла відповідь: 

"Ок, дякую, що написала".

Я хмикнула і закрила наше листування. Що ж, він виявився не таким придурком, як я думала, але все одно навряд ми з ним ще колись зустрінемось…

***

Коли я повернулась додому, то ми перекинулись парою слів з батьком, але від вечері я відмовилась, бо наїлась до того суші. Я пішла до своєї кімнати і почала скролити стрічку в інсті.

На очі одразу потрапився мій колишній, який не захотів їхати до України разом зі мною і лишився за кордоном, через що ми потім власне і розійшлись. 

Я перейшла до його профілю і подивилась нові фото та почитала підписи. На останній з фотографій, датованій вчорашнім днем, він був у аеропорту і підписав її "Курс на Батьківщину". 

Певно, приїжджає когось навідати, чи щось подібне. 

Настрій почав швидко падати. Я не хотіла згадувати цього придурка, а він взяв і сам потрапив мені на очі! 

Треба було якось відволіктись від цього всього…

Я зайшла до телеграму і побачила, що у мене висить декілька непрочитаних повідомлень. Одне з них починалось доволі інтригуюче:

"Єво, якщо хочеш відірватись, приходь сьогодні до "Хевен" об одинадцятій, було б круто знов зустрітись!"

Я подумала, що, можливо, варто сходити, аби відволіктися від неприємних думок про колишнього. До того ж, Олег чи як його там, був симпатичний.

“Добре, — написала я відповідь. — Прийду”. 

"Тоді чекатиму. Цілую", — він додав смайлик-поцілунок.

Я замислилася, що, мабуть, треба сказати батькові, але тоді він знову змусить мене їхати з Володею, а той буде невдоволений, що його смикають пізно ввечері, та й мені самій хотілося потусуватися нормально, без наглядача. 

Тому я нічого не стала нікому казати, тихенько зібралася, і визирнула зі своєї кімнати. У кабінеті батька світилося, мабуть він був там. Чудово, значить, він може й не помітити моєї відсутності, подумає, що я лягла спати…