2. То буде краще, якщо ми залишимось друзями, правда?

Після роботи я сьогодні одразу пішов додому. Голова боліла ще з вчора і ніяк не проходила, тож сьогодні я вирішив відпочити.

В планах було дізнатись більше про доньку Бондаренка, може, пошукати її соцмережі чи щось подібне і якось потихеньку почати з нею контактувати.

Але не встиг я зайти до своєї квартири, як почув, що мобільний в кишені задзвонив.

Я зачинив двері і одразу прийняв виклик, після чого почув:

— Алло, це Матвій Владиславович? Вас турбує Єва Бондаренко!

Я ледь не присвиснув, почувши її. Одразу впізнав голос, ще до того, як вона сказала своє прізвище. 

— Так, — відповів якомога стриманіше. — Це я.

— Мені б хотілося з вами поговорити десь, — вона на мить замислилася. — На нейтральній території…

Знов вона зі своїм "виканням". Ну, краще не зʼясовувати стосунки по телефону, мені й самому вигідніше зустрітись із нею. 

— Ну, можна і поговорити, — сказав я. — Ресторан суші підходить? Я якраз ще не вечеряв. 

— Ні, я сьогодні не зможу, — сказала вона. — Давайте завтра. А суші я люблю. 

— Значить, завтра. О сьомій годині? Можу підʼїхати кудись і забрати тебе, — запропонував я, а потім подумав, що блін, краще б її батько мене не бачив, але вже було пізно відмовлятись.

 — Я сама приїду, — сказала вона таким само діловим тоном. — Дякую, але краще так. 

— Тоді я пришлю адресу, — відповів я. 

— Добре, домовились…

— До зустрічі, Єво, — сказав я, усміхаючись…

***

Наступного дня в мене був прекрасний настрій. Рибка сама йшла в тенета і тепер я не сумнівався, що завдяки ній я зможу знайти слабке місце Бондаренка і захистити родинний бізнес.

Але вона мене заінтригувала… Весь день я думав, про що ж таке вона хоче поговорити, бо ж позавчора вона не проявляла до мене жодного інтересу…

Час, як на зло, йшов дуже повільно, і я ледь дочекався шостої двадцять, щоб поїхати до ресторану, зустріч у якому я їй назначив. Але до того я ще заїхав до квіткового і прикупив букет. Малолітки таке люблять, я знаю. 

Приїхав раніше, ніж треба і вже хотів дістати мобільний і поскролити стрічку в соцмережах, коли побачив, як до входу в ресторан підходить Єва.

Сьогодні вона була в темному брючному костюмі, без яскравого макіяжу, як під час минулої нашої зустрічі, але, як не дивно, такою вона мені навіть більше подобалася… Хоча, все одно це тільки обгортка. Я використаю її і врятую свій бізнес, більше мені від неї нічого не потрібно. 

Я вийшов з машини і пішов до неї, в руках у мене був спеціально заготовлений віник, тобто, букет з троянд. 

Коли вона побачила мене з букетом, то, здається, навіть трохи знітилася. Але квіти взяла і подякувала. 

— Ну, ходімо всередину? — запропонував я.

 — Так, — кивнула вона. 

Ми пройшли до ресторану, там нас провели до столика в окремій кабінці, який я забронював одразу після нашої з нею розмови по телефону. Єва виявилась знатоком суші, тож доволі швидко визначилась з замовленням, я попросив принести мені те ж саме, що і їй. 

— А що ви будете пити? — запитав нас офіціант.

— Ти як, повнолітня? — я глянув на Єву. — Що пʼєш?

— Можна біле вино, — сказала вона і подивилася мені в очі. — Може, паспорт показати? 

— Та ні, не треба, — я усміхнувся, а коли офіціант нарешті пішов від нас, продовжив: — Ну що, Єво, у якої вже є паспорт, яка в тебе до мене розмова?

— Паспорт у нас видають в чотирнадцять років, між іншим, — сказала вона. — Хоча це, мабуть, має бути компліментом, що я молодо виглядаю? 

— Хай буде так, — я продовжував усміхатись. — Але давай ближче до справи.

— Мене цікавить ваше видавництво, — промовила вона. 

— О, значить, ти з батьком вже говорила? — хмикнув я, трохи розчарувавшись. 

— Він нічого про це не знає, — вона зітхнула. — Але я знаю, що для нього це дуже важливо…

— Я не продам видавництво, — я знизав плечима. 

— Але воно не приносить великого прибутку, я дивилася в інтернеті…

— Нормально, мене все влаштовує. Воно одне з найбільших приватних видавництв такого плану в Україні, — не погодився я. 

— Значить, ви категорично не бажаєте його продавати? — вона виглядала дещо розчарованою.

— Типу того, — я кивнув. — Це все, що тебе цікавило?

— Так, — сказала вона. — Але суші я поїм все одно? Чи ви так уже сильно розчаровані, що я звернулася з діловою пропозицією, а не з якоюсь іншою? 

— Суші поїси, — я усміхнувся. — Ніколи не відмовлюсь від вечері в приємній компанії. І хай ти донька мого ворога, все одно. Я зазвичай взагалі вечеряю на самоті, тож різноманіття не завадить.

 — Ви, чоловіки, такі кумедні, — усміхнулася вона. — Хтось з вами не погодився чи запропонував щось, що вам не підійшло — і відразу такі високопарні слова: “ворог”. Я б сказала, що ви з батьком конкуренти, а це зовсім не одне й те ж саме…