Донька мого ворога

1. Донька мого ворога.

— Почекай, — я взяв дівчину за запʼясток, не даючи їй одразу піти до наступного столика і наступного чоловіка. — Може, обміняємось номерами?

Дебільні побачення всліпу, я навіть не думав, що з цього може щось вийти, але ця дівчина мене дійсно зацікавила. Було в ній щось загадкове і привабливе…

— Ви мені не подобаєтеся, — сказала вона і усміхнулась. 

— Цікаво, чому? Я доволі небідний і можу тебе гарно розважити, — я облизнув нижню губу і усміхнувся.

— Я сама доволі небідна, — сказала вона з викликом. — І мені подобаються молоді хлопці, а не такі як ви…

— Мені всього тридцять чотири, — я усміхнувся і відпустив її руку. — Ну дивись, потім будеш лікті кусати, "небідна", візьми хоч візитівку, — я поклав клаптик картону їй до кишені.

— Не буду кусати лікті, — вона помахала головою і пересіла за столик, де сидів її ровесник, теж років вісімнадцяти-двадцяти.  Але візитівку наче не викинула…

До мене теж підійшла наступна дівчина, але вся моя увага була прикута до блондинки, яка щойно мене так просто відшила. Багатійка? Навіть якщо так, якого біса?...

Дівчина, що підсіла до мене після, намагалась і так, і так розговорити мене. А ще постійно трусила своїм вирізом у мене перед очима, однак мій погляд постійно ковзав по столику, де сиділа та нахаба, що навіть імені свого не сказала… Ні, я так просто не здамся, кралю, не на того напала!...

***

Я спробував підійти до неї після побачень, але вона, щойно побачивши, що я йду до неї, швидко покинула заклад.

Ну і вали, придурошна… Подумаєш, таких як ти в Києві тисячі…

— Матвію, ти що, ходиш до подібних закладів? — почув я за своєю спиною голос однієї з найбільших тусовщиць Києва, Ольги Протас, доньки відомого бізнесмена. 

— Можу поставити тобі те ж саме питання…

— Я бачу, тобі сподобалась та крихітка в червоній сукні, — усміхнулася вона. — Прямо пасеш її очима… Точніше, пас. Вона ж пішла.

— Що тобі треба? — хмикнув я. — Ти що, знаєш її?

— Звичайно, я всіх знаю, — сказала вона, зробивши таємничий вираз обличчя. 

— Скажи мені, хто вона, Олю, по старій дружбі, — сказав я якомога мʼякше. 

— Скажу за однієї умови, — вона провела долонею по лацкану мого піджака. 

— Давай, не тягни, — я зазирнув їй в очі. 

— Підвезеш мене до готелю? 

— Та без проблем, — я усміхнувся. — То кажи, і поїдемо, підвезу!

— Спершу підвезеш, а потім розкажу, — закопилила вона носика, явно підрихтованого пластичним хірургом. 

— Добре, тоді поїхали, всі вже і так розходяться…

***

Дорогою до готелю ми перекинулись парою слів, але готель знаходився близько, тож доїхали ми доволі швидко. Я припаркувався перед входом і подивився на Олю:

— Ну що, чекаю на імʼя, я ж тебе підвіз. 

— Може, піднімешся? — запитала вона, ледь облизнувши губи. 

Мене це чомусь роздратувало. Ні, я розумів, що вона захоче чогось подібного, але зараз абсолютно не було настрою. 

— Наступного разу, Олю, а зараз я хотів би почути імʼя, — сказав я, намагаючись приховати легке роздратування. 

— Ну тоді й почуєш наступного разу, — вона випурхнула з авто і захряснула двері, а тоді не озираючись увійшла в готель. 

Чорт, тільки час витратив!

На такій думці я зітхнув і вирішив поїхати додому. В ту мить я думав, що з тією дівчиною я більше ніколи не побачусь, але доля — дама з причудами, і кляте дівчисько вискочило як чорт з табакерки вже наступного дня… І тоді я зрозумів, чому вона не сказала мені, хто вона…

***

Голова боліла, хоч я й приїхав додому доволі рано, тому в офісі я сидів і пив мінералку, попросивши секретарку, щоб в першу половину дня мене ніхто не турбував. Думав, що зможу навіть трохи поспати, але не все сталось, як гадалось, бо вже об одинадцятій, коли я саме збирався піти прилягти на диван, на телефон подзвонила моя секретарка:

— Матвію Владиславовичу, тут до вас прийшли…

— Я ж просив нікого не впускати, — сказав я невдоволено.

І саме в цей момент двері до кабінету відчинились: до мене зайшов особисто Бондаренко. Я чув, що він повернувся до Києва з-за кордону і планував запровадити тут свою мережу видавництв і книгарень, яка вже користувалась попитом у сусідніх країнах. Він викупав видавництва одне за іншим і, певно, націлився і на наше…

— Вітаю, Матвію, — сказав Бондаренко бадьоро. — Як поживаєш? 

— Прекрасно, — відповів я. — Знаю, нащо ви прийшли, але кажу одразу, що відмовляюсь.

— Але це дуже вигідна пропозиція, подумай добре…

— Це — родинний бізнес, і я його не продам, — твердо сказав я. 

— Ну дивись, щоб тобі не довелося потім пожалкувати… — він знизав плечима, але в цю мить у нього задзвонив телефон. — Прошу вибачення, це донька дзвонить, — він вальяжно розкинувся в кріслі, наче був у себе вдома. — Алло, люба, ти чому не відповідала на дзвінки?  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше