7.Фелікс.

— Янчик, брат. Декілька днів без нашого спілкування і я відчуваю себе самотньо, — сміюсь і підходжу ближче до свого друга.

— Ти ніби читаєш мої думки, — хитро посміхається прикривши очі та сідає за стіл біля вікна.

Сьогодні ми вирішили зустрітись в просторому, світлому кафе, щоб випити кави та спокійно поговорити, нікуди не поспішати.

— Сьогодні чудова погода, сонце гаряче, але вітер розганяє запеклі промені, а коли їдеш на байку на всій швидкості, відчуваєш кайф, — Ян щось дуже захопливо розповідає, а я роблю перший ковток міцної кави.

— Як справи у Маргарити ? — підіймає на мене очі.

— Після зустрічі в нашому закритому клубі ми більше не бачились, — дивлюсь у вікно, яке знаходиться неподалік від нас. — сподіваюсь скоро організую цікаву та захопливу зустріч.

— Ти в нас виявляється ще й романтик ? — поправляє своє волосся.

Розумію все здивування свого друга, який звик до моїх слів про неіснування справжнього кохання. Але я не поспішаю події в своєму життя, а лише насолоджуюсь кожною хвилиною проведеною поряд з Марго.

І це не означає щось більше ніж спілкування.

— Ніхто з твоїх так і не дізнався деталі тих нещасних перегонів, які забрали мого батька ? — голос стає холоднішим та виразнішим.

— Шкода, але інформація ніби під землю провалилась. Тиша і пустота, нічого не відомо, — хитає головою. — Тімоха намагався знайти архів того дня, але все без гарних результатів.

— Не може бути такого, щоб вбивця зник безслідно, — вдаряю кулаком об стіл і помічаю незадоволені погляди людей у закладі. — жодної інформації, а мене ця невідомість зводить з розуму. — говорю шепотом.

— Феліксе, ми робимо з тобою все можливе, долучивши всіх наших найближчих друзів. Від твоїх слів нічого на зміниться, я впевнений, що з часом розкриється ця таємниця, — допиває каву. — ти ж знаєш, що секрети не можуть існувати все життя, колись обов’язково відкриється правда.

— Маєш рацію, але — не встигаю промовити інші слова, як до Яна починає хтось телефонувати.

— Хвилинку, — обличчя мого товариша змінюється, він високо підіймає брову та відповідає на дзвінок. — привіт, радий тебе чути.

Ну все, ця розмова на довго. До того ж я впевнений, що до нього телефонує одна із краль, про яких він так завзято любить розповідати.

— Ловелас, — з жартом в голосі шепочу.

— Чудова ідея, я тільки за ! — задоволення Яна, немає меж.

Очі палають, а вуста бігають від одного кутика до іншого.

— Сьогодні нас чекає вечір з пригодами. Дівчатка на вечірку запросили, а від такого не можна відмовлятись.

Звісно ж, Ян ніколи не пропустить можливість провести час в компанії з симпатичних та впевнених красунь.

І ось коли вже ми збираємось йти з кафе, на вулиці я помічаю знайому автівку.

Чорний тонований джип припаркований неподалік сусіднього ресторану. Я на хвилину зупиняюсь, щоб згадати де саме бачив цей автомобіль.

— Точно, — зупиняю біля себе Яна. — в мене нещодавно стався випадок.. Через великий затор на дорозі, я підрізав цю машину.

— Ого, вмієш ти обирати дорогі автівки.

— Знаєш, що мене найбільше здивувало ? — пильную очима та намагаюсь розгледіти водія. — чоловік який вийшов з тачки, не захотів зі мною вирішувати проблему, після того як почув про байкерський клуб.   

— Не розумію, — здивовано говорить. — з чого б це раптом?

— Ось і мені це здалося дивним, — підходжу до мотоцикла і помічаю темноволосого чоловіка який прямує до джипу.

— Простежим? — Ян пропонує поїхати за ним.

— Впевнений, що він запамʼятав мій транспортний засіб, і помітить сліжку за ним… — дивлюсь на вкруги, намагаючись зловити ще деякі деталі. — Але хто я такий щоб відмовляти в такій ситуації? Можливо ми щось цікавеньке дізнаємось.

Ян обережно підійшов до свого білого мотоциклу. Похитав головою.

— Виїджаємо повільно, і тримаємо дистанцію, щоб не викликати зайвих підозр, — ох як же горять в нього очі, коли перед його обличчям зʼявляється новий азарт.

Ми зрозуміли, що за кермом джипу сидів його водій, чи можливо це навіть не його автівка. Питань було багато, а от відповіді ні однієї.

План був звичайним, навіть нудноватим. Ми намагались оминути кожну автівки, лише б не загубити потрібну.

І все б нічого, якби ми не дізнались дивний маршрут. Можна було уявити що хочеш. Офіс, домівку, елітний ресторан.

Але остання зупинка джипу відбулась біля «Закритого клубу».

— Що ? — зупинились неподалік парку. — навіщо цьому багатію наша територія ? — Ян насупив брови.

Я не знімав шлем, хотів запамʼятати кожен рух незнайомця. Він вийшов з авто, залишивши водія сам на сам. Обдивився клуб, але не ризикнув зайти за ворота. Він вдумливо наглядав за нашими байкерами, і можливо їх це теж насторожило.

А після своїх незрозумілих спостережень, покрокував до машини. Через хвилину, і сліду від неї не залишилось.

— Дядько з своїми приколами ? — Ян засміявся. — можливо він хоче влаштувати для нас фінансову допомогу ?

— Думаєш ? — з зневірою запитав. — мені здається це підозрілим…

— І що пропонуєш ? Надалі слідкувати за дивним мужичком, який просто подивився на мотоциклістів ? Хіба нам потрібні зайві проблеми ? — можливо він має рацію.

— Залишим це діло … Я з своїми постійними підозрами збожеволію скоро.

— Ось і я про це, — сміється.

Хоча я згоден з Яном. Але мене все ж таки цікавить, що ж то за незнайомець, і що він тут забув ?